З’їзд російських опозиційних ексдепутатів у Яблонні. Що це було

4-7 листопада у польському селі Яблонна тривав “Перший з’їзд народних депутатів Росії”. Його учасники позиціонували себе, як “єдиних представників суспільства і держави (РФ — Ред.), що мають демократичну легітимність, котру вони отримали від своїх виборців”, а отже є “єдиними законними носіями владних повноважень у Росії”. Своєю метою учасники з’їзду оголосили “створення легітимного центру влади, який в майбутньому сформує Уряд національної єдності (у РФ — Ред.)”, після чого буде зроблене “все необхідне для правового і демократичного переоблаштування Російської Державності”. Хедлайнерами заходу були екс-депутати Держдуми РФ Гєннадій Гудков, Ілля Пономарьов, Марк Фейгін і ще низка персон, менш відомих українському загалу.

Тут міг би бути докладний розбір того, хто що заявляв, з приводу чого сперечалися делегати і таке інше. Але краще одразу перейти до суті події, котра зводиться до двох простих питань: що це було і як це допоможе Україні виграти війну?

Почнемо з першого. Сьогодні найбільшу медійну вагу і впізнаваність з-поміж російських опозиційних кіл має угруповання Алєксєя Навального, а також “Антивоєнний комітет” Міхаіла Ходорковского. Обох політиків охоче цитують провідні західні медіа, обидва нещодавно оприлюднили свої програмні заяви з приводу того, як облаштувати постпутінську Росію. У Яблонні ми побачили спробу створення третьої сили — умовної групи Гудкова-Пономарьова, котра теж прагне поборотись за визнання. Активізувались вони не випадково. Існує реальна ймовірність того, що військові поразки похитнуть режим Путіна. І коли російська політична система розгерметизується, опозиціонери отримають певні шанси на владу. Так що кувати залізо треба вже зараз.

З політтехнологічної точки зору “яблонці” зробили, що могли. Якщо Навальний і Ходорковскій мають статус політв’язнів, то “яблонці” наголошують на тому, що всі вони свого часу були депутатами різних рівнів — тоді, коли вибори у РФ ще визнавалися світом — а отже мають певну формальну легітимність. Наскільки цей аргумент вагомий для пересічного росіянина у 2022 році — велике питання, але краще мати хоч якусь “фішку”, ніж ніякої. З символізмом, щоправда, вийшло так собі. Яблонну обрали тому, що саме там у 1989 році проходили перемовини між владою ПМР і “Солідарністю”, які стали черговим етапом краху комунізму у Польщі. А от закриття з’їзду припало на 105-ту річницю “Великого Жовтня”, який починався під антиімперськими гаслами, а закінчився переродженням і зміцненням імперії. Така от сумнівна еклектика.

Що стосується практичного значення події, то вона принаймні привнесла трохи більше ясності в те, що відбувається у російському опозиційному середовищі. Те, що і Навальний, і Ходорковскій є прибічниками “єдіной і нєдєлімой” Росії, загальновідомо. А як щодо “яблонців”? У документах та відозвах з’їзду неодноразово наголошується, що Росія мусить “позбутись імперських амбіцій”, що делегати визнають право народів на самовизначення і навіть вважають “пріоритетом розвиток всіх націй, що мешкають на території Росії”. Риторика — річ гнучка, міра її радикальності може варіюватися залежно від майданчика, на якому вона лунає. Можна робити довгі екскурси в те, як делегати з’їзду висловлювались на тему імперії та її майбутнього раніше. Але набагато більше про їхню позицію говорить те, кого до Яблонни не запросили. Так, йдеться про представників народів Росії, чиє право на самовизначення обіцяють поважати учасники з’їзду.

На це вже відреагували у Лізі Вільних Націй, котра об’єднує низку регіональних та національних рухів у РФ, що ставлять собі за мету створення незалежних держав на теренах РФ. “Нам не потрібні арбітри з Москви — ані від влади, ані від опозиції, — йдеться у зверненні організації. — Ми відкриті для діалогу і контактів лише з тими, хто публічно підтримує право поневолених народів на створення незалежних держав”. Така реакція цілком природна і виправдана. Між Навальним, Ходорковскім і Гудковим-Пономарьовим може бути безліч протиріч, але є у них і дещо спільне — всі вони воліють триматись подалі від національних рухів, котрі можуть стати реальними рушіями ліквідації імперії.

Наприкінці жовтня Пономарьов, щоправда, висловився на підтримку рішення Верховної Ради щодо визнання окупації Ічкерії. Але наразі важливі не заяви, а те, яким чином ті чи інші опозиційні кола воліють сконструювати владу у постпутінській Росії. І поки що — при всіх відмінностях — йдеться лише про москвоцентричну модель. Так, делегати у Яблонні обіцяють народам Росії “законодавче забезпечення умов для збереження їхньої мови та культури, зокрема — підтримку освітніх програм рідною мовою”. Але наразі це скидається на спробу повторити більшовицьку “коренізацію”, котра була не більше, ніж засобом зміцнення радянської влади над народами імперії. Чим це закінчилось, ми добре знаємо.