Ярмарок передвиборчих ідей-2010: дефіцит пропозицій

Економічні процеси відбуваються в Україні упродовж кількох останніх років на тлі істотних викривлень в інституційних засадах економіки, структурних перекосів у галузевому та регіональному розвитку та соціальних суперечностей, які мають тенденцію до періодичного загострення.

Попри намагання політиків, які упродовж останніх п'яти років обіймали найвищі посади у державі, переконати, що країні вдалося вирішити низку проблем, цифри свідчать про інше.

Це стосується обсягів ВВП — у 2005 — зростання 2,6%, а за 11 місяців 2009 року, за даними НБУ, падіння склало близько 15,8%; інфляції — у 2005 — 10,3%, а за підсумками 2009 року Світовий Банк прогнозує — 14%; іноземних інвестицій — на 1 жовтня 2009 в розрахунку на одну особу обсяг становить усього 837,5 доларів; рівня реальних доходів населення — за підсумками 2008 реальна зарплата громадян офіційно знизилася на 3%, а у доларовому еквіваленті на 21,66%.

Президентські вибори тому й залишаються травматичною подією у житті суспільства, що за роки, які пройшли з часу помаранчевої революції, радикального покращення ситуації не відбулося.

Упродовж 2005-2009 років багато хто з учасників президентських перегонів займали високі посади. Ющенко весь цей час був президентом, Тимошенко та Янукович очолювали уряд, Яценюк та Литвин — Верховну Раду. Серед інших — народні депутати України, лідери політичних партій, колишні голови НБУ, міністри тощо.

Втім, якщо поглянути на програмні положення та поведінку кандидатів, то можна побачити, що тільки Ющенко намагається звітувати про свою діяльність. Інші або ховаються за своєю опозиційністю, або вдають, що прибули до країни щойно і якраз для того, щоб стати для неї черговим рятівником.

При цьому майже нікого з кандидатів на пост президента не бентежить, що функції та межі діяльності на цій посаді конституційно окреслені, а отже у своїх пропозиціях слід виходити саме з цього, а не зі своїх благих намірів.

Втім, погляди того чи іншого кандидата усе ж містять певні соціально значущі пропозиції, адресовані його виборцям.

Це, на думку автора, дозволяє ідентифікувати кандидата за певним стратегічним курсом, на реалізацію якого від нього очікують не тільки політичні та фінансово-промислові сили зі своїми сталими інтересами, що стоять за ним, але й виборці, на підтримку яких він розраховує.

Українська громада зацікавлена у такій передвиборчій дискусії, яка торкається вирішення ключових проблем країни. Надто це стосується економіки, сфери, де завдання вироблення стратегії розвитку країни, гарантування права власності, свободи підприємницької діяльності, реформи системи оподаткування та ефективної регуляторної політики набувають найважливішого для розвитку країни характеру.

Економічна стратегія. Розмаїття програмних положень кандидатів щодо бачення майбутнього української економіки у стратегічній перспективі слід звести до трьох головних напрямків. Перший, де переважають елементи лібералізму, уособлений Ющенком та Тігіпком, передбачає мінімізацію втручання держави в економіку.

Проте у їхніх програмах поняття “лібералізм” не згадується, апелювання ж до поняття соціальної справедливості вказує на використання цими кандидатами патерналістських очікувань значних шарів населення.

Другий напрямок ґрунтується на ідеях більшого втручання держави в економіку: від “державного капіталізму” (Арсеній Яценюк) до “командно-адміністративної системи” (Петро Симоненко).

Представники третього напрямку намагаються уникати чітких відповідей на питання про участь держави в економічних процесах — це властиво, зокрема, Віктору Януковичу та Юлії Тимошенко. Проте практична діяльність урядів, очолюваних цими кандидатами упродовж 2002-2009 свідчить про їхнє намагання “замкнути на себе” якомога більше економічних питань.

Тимошенко надає перевагу вирішуванню економічних проблем у “ручному режимі”, що неминуче тягне за собою корупційні дії. Діяльність урядів Януковича була більш системною, хоча також включала в себе корупційні схеми.

Аналіз пропозицій кандидатів свідчить, що не варто очікувати від них реалізації довгострокової економічної стратегії. Скоріш за все, переможець виборів й надалі діятиме “за ситуацією”.

Надто, маючи можливість принаймні рік-другий посилатися на світову кризу, яка вимагає швидких ситуативних рішень.

Право власності. В Україні власність залишається залежною від політичної кон'юнктури, а ризики, пов'язані з її втратою, є досить високими.

Пропозиції щодо права власності кандидатів на пост президента можна звести до двох. Перша передбачає можливість націоналізації чи “реприватизації” або “відновлення законності” як її пом'якшених варіантів — Тимошенко, Симоненко, Яценюк, Литвин.

Друга не передбачає широкомасштабного перерозподілу власності, що можна розглядати як намір гарантувати право власності — Ющенко та Янукович.

За нинішнього стану судової системи та практики політичної та корупційної мотивації ухвалення рішень, держава не може гарантувати власникам надійного захисту від втрати майна.

Власникові доводиться вибирати між лояльністю до політичного керівництва країни, безпосередньою належністю до груп ухвалення рішень на різних рівнях влади, або пошуком захисту у міжнародних судових інстанціях. Скоріш за все, така ситуація зберігатиметься й надалі.

Свобода підприємницької діяльності. З огляду на програми кандидатів та принципи їхньої діяльності, можна припустити, що вище керівництво держави дотримуватиметься курсу на безпосередню бюджетну підтримку великих підприємств в обмін на політичну лояльність їх власників.

У програмах кандидатів відсутня чітка стратегія розвитку інфраструктури ведення підприємницької діяльності, передусім середнім та малим бізнесом. Кандидатами визнається необхідність спрощення дозвільних процедур на місцевому рівні і декларується державна підтримка експорту продукції.

Проте ними не надано громадськості відповідей на питання, яким саме чином держава збирається створити прості й зрозумілі всім “правила гри”.

Адже головною перешкодою до розвитку вільного конкурентного бізнес-середовища є корупція, а програмні положення кандидатів щодо її подолання мають декларативний характер, жодних серйозних пропозицій про механізми боротьби з корупцією не надано.

Оподаткування та регуляторна політика. Усі кандидати згодні з тим, що податкове навантаження треба знижувати. Проте в їхніх програмах відсутні пропозиції щодо напрямків покращення адміністрування податків та лібералізації податкової системи як такої.

В умовах перманентного дефіциту бюджету та схильності політичних сил до популістських кроків, реформування фіскальної системи залишається малоймовірним. Насторожує також той факт, що поступово ця тема “випадає” з актуального порядку денного. Це свідчить про те, що у найближчій перспективі радикальних кроків очікувати не варто.

Загалом, аналіз пропозицій кандидатів на пост президента у сфері економічного розвитку, проведений УНЦПД, засвідчує, що, по-перше, між програмними пунктами та практичною діяльністю кандидата немає строгого зв'язку.

По-друге, невиконання того чи іншого пункту власної програми не загрожує кандидату електоральними втратами і дозволяє йому й надалі йти до виборців з одними й тими ж гаслами та обіцянками.

Нарешті, по-третє, всередині програми одного й того ж кандидата цілком мирно уживаються ідеологічно несумісні підходи, що є наслідком його великого бажання розширити своє електоральне поле й часто не дозволяє прогнозувати його дії у разі перемоги на виборах.

Якщо розглядати передвиборчу кампанію не як боротьбу особистостей, а своєрідний ярмарок ідей, то дефіцит цих самих ідей слід визнати відчутним.

Складається та міцнішає враження, що кандидати зациклені на досягненні своїх стратегічних (перемога) чи тактичних — відсоток голосів з прицілом на парламентські та місцеві вибори — результатів. А далі — як крива вивезе. Але ж може й не вивезти...

Ігор НЕМЧИНОВ, експерт проекту УНЦПД з аналізу політичних ризиків