Як регіонали здобудуть перемогу в галицьких округах

Не відкрию секрет, якщо скажу, що минулорічні вибори органів місцевого самоврядування були підготовкою до виборів більш вагомих — парламентських 2012 року.

За підсумками осінньої електоральної компанії, партії влади вдалося отримати більше мандатів в органах місцевого самоврядування, ніж будь-яка окремо взята опозиційна політсила навіть у трьох галицьких областях.

Запорукою такої нечуваної, на перший погляд, перемоги став закон, підготований владою акурат до виборів.

У 2010-му ключовими ковалями успіху стали норми, що стосувалися: обов'язковості висування до міських/районних/обласних рад та на місця градоначальників — кандидатів виключно від політичних партій; зміни суто пропорційної системи на змішану — половина депутатів органів місцевого самоврядування обралася за партійними списками, а інша в мажоритарних виборчих округах; формування територіальних та дільничних виборчих комісій — пропрезидентським силам удалося захопити більшість майже у всіх виборчкомах.

У випадку, якщо регіоналам удасться проштовхнути два останні пункти й до закону про вибори депутатів ВР, варто очікувати, що попри стрімке падіння рейтингу партії, її вдасться зібрати в парламенті не просту пропрезидентську більшість, а більшість конституційну, котра дозволить вирішувати будь-які питання, не рахуючись взагалі ні з ким.

Звісно, можна апелювати до того, мовляв, ПР та їхні союзники й без того у відкриту нехтують чинним законодавством та діють, як їм заманеться, — чого лише варті голосування під егідою “стернового” Чечетова — тому їм абсолютно байдуже на всіх і вся. Проте така думка поспішна.

За час перебування при владі біло-блакитної команди, чітко простежуються певні тенденції. Виявляється, для “донецьких”, як неодноразово зазначали експерти, досі важливим є те, що про них думають на Заході. Попри задекларований у передвиборчій програмі Януковича курс на Схід в обійми Росії, регіонали все ж поступово приходять до розуміння, що порвати всі стосунки з Європою та Штатами не можна в жодному випадку із цілого ряду причин.

Тому теперішня українська влада робитиме все, щоб виглядати в очах наших західних партнерів, як влада легітимна та послідовна.

Саме із цієї причини й робитиметься все, щоб цілком імовірна конституційна більшість, яку вони прагнуть отримати на майбутніх парламентських виборах 2012 року, здавалася для європейців законним вибором українського народу. І представникам міжнародних організацій не залишиться нічого, окрім просто розвести руками й промовити: “Так захотіли українці, і вони мають на те цілковите право”.

Повернемося до виборів як засобу зосередження влади в одних руках.

Прийнявши новий закон, що регулюватиме обрання народних депутатів, біло-блакитні одним ударом усунуть із політичної шахівниці фактично всіх своїх суперників у боротьбі за контроль над країною.

Можна лише позаздрити такій послідовності, котру від виборів до виборів демонструє ПР: регіонали використовують кожну нагоду, щоб прибрати до себе всю владну вертикаль. Так, на дочасних виборах до Тернопільської облради регіоналам удалося здобути прихильність майже 10% населення області, де зазвичай не долали й 3%-ї позначки.

Наступним кроком стали уже згадувані вибори місцевого самоврядування 2010 року.

Зрозумівши, що пропорційна система надає менше можливостей для маніпуляції та значною мірою послабить позиції регіоналів у парламенті, партія влади вирішила повернутися до змішаної системи виборів. Саме на мажоритарних округах регіонали здобули левову частку з отриманих ними мандатів на Заході України, особливо на виборах до районних та облрад.

Така тенденція зумовлена тим, що в Галичині велика частка сільського населення, а в деяких районах його кількість навіть превалює над чисельністю міського. У зв'язку з тим що рівень добробуту сільського населення нижчий, ніж у жителів галицьких міст, його легше й підкупити, і залякати. Так, регіонали вдавалися до закупівлі до населених пунктів, від яких ішли на вибори, користуючись посадою, комп'ютерів для шкіл; залякували, що, якщо не проголосують чи правильно не підрахують члени ДВК, то закриють фельдшерсько-акушерські пункти, виженуть із роботи тощо. Як не дивно, такі схеми діяли.

Тому можна з певністю очікувати, що й на парламентських виборах знову застосовуватимуть методи, вдало апробовані на попередніх волевиявленнях.

Також на руку біло-блакитним у Західній Україні зіграє бажання потрапити до парламенту всіх можливих лідерів опозиційних політсил.

Більшість із них, особливо це стосується численних уламків “Нашої України”, не матимуть бодай найменшого шансу потрапити до ВР через партійні списки, адже не зможуть подолати 4% чи 5% бар'єр, котрий, скоріш за все, буде закладений у новому законі. Майже всі вони штовхатимуться на кількох галицьких округах, адже в інших областях України їхні шанси будуть дуже вже примарними, — це буде справжня злива відомих імен, котрим опонуватимуть представники популярної в Галичині “Свободи”.

Така велика конкуренція на одне парламентське крісло поміж опозиційних сил зіграє на руку висуванцям ПР, котра всіма можливими методами спробує домогтися, щоб на округах перемогу здобули саме їхні представники.

Такими чином, реальним може стати те, що ще донедавна вважалося б маразмом: у галицьких та волинських мажоритарних округах перемогу здобудуть представники провладних сил — ПР або її сателітів.

Опозиційні сили неодноразово демонстрували нам своє невміння виступити єдиним фронтом. Тож годі очікувати, що вони зможуть домовитися й висунути на противагу регіоналам єдиного кандидата, чи хоча б звести їх кількість до мінімуму. До того ж ПР спробує зробити все, щоб пересварити висуванців від націонал-демократичних сил на одному окрузі між собою — щоб вони самі вилили одне на одного якнайбільше бруду.

Хоча, як показує досвід попередніх кампаній, втручання регіоналів не є обов'язковим — опозиціонери залюбки сваряться між собою, наче кішка із собакою. І замість щоб у чесній боротьбі визначити переможця через волевиявлення громадян, опозиціонери наввипередки ділитимуть сир, поки влада у вигляді лисиці не вирішить цю проблему, з'ївши весь сир самотужки. Народні казки, як завше, актуальні.

Усі ці роздуми наштовхують на думку, що Україна просто не доросла до опозиційного плюралізму.

Тому антагоністи влади будуть слабкими до того часу, доки не об'єднаються в єдину команду — а це є малоймовірним через амбіції її численних кишенькових лідерів, та низку інших обставин. Або, доки на політичній мапі не залишиться лише одна команда, яка візьме на себе весь тягар опозиції в умовах біло-блакитної влади, що зараз теж виглядає не дуже реально. Поки в домі сім господинь — і хата не метена, і дитина без ока.

Українському політикуму давно бракує здорової комунікації й політичної культури. І це стосується не лише сучасної влади, а й тих, хто позиціонує себе як її альтернатива.

Якщо влада така дурна, то чому такі розумні опозиціонери не здатні їй протидіяти?

Чому вони завше на крок позаду? Чому нагадують славетну трійку мавп, що нічого не бачать, не чують і нічого нікому не скажуть? Чи іншу трійку, з байки про лебедя, рака і щуку?

Чи знов переконуватимуть усіх у дієвості прислів'я: “Де два українці — там три гетьмани”?

Назарій ЗАНОЗ