Як Сергій Корольов партію надурив та інші історії

Ми традиційно сприймаємо їх як велетів духу, геніальних науковців, персонажів Великої Історії із драматичними долями, причарованих зоряним небом. І це вірно. Але при тому “за бортом” лишаються приватні, власне, суто людські риси кожного із них. А всі вони були дуже цікавими особистостями, і зовсім не янголами (хоча прізвище діда одного із них було якраз “Янгол” — і при тому йшлося про бунтівного козака-засланця до Сибіру…). Ми ж (під словом “ми” я маю на увазі й авторів текстів — від книжкових до газетних, — і їхню аудиторію) сприймаємо творців космонавтики у межах просвітницької парадигми. Це до певної міри зрозуміло: надто довго про перерахованих вище дослідників та конструкторів весь світ говорив як про “визначних російських вчених” (та й нині не перевелися охочі так говорити), надто поволі українська спільнота усвідомлює першорядну роль своїх геніальних представників у прориві людини в Космос.

Отож, попри те, що оповідь про теоретиків космонавтики і творців космічної техніки-українців зазвичай зосереджується на наукових і технологічних, себто “виробничих” сюжетах, не менш цікавими є й сюжети екзистенційні, про які більшість авторів воліє мовчати. От, скажімо, сюжет “Сергій Корольов і жінки”. Виявляється, уславлений ракетник після повернення з ҐУЛАҐу зробився заповзятим Дон-Жуаном. І в Німеччині, куди він потрапив вивчати передовий досвід команди фон Брауна, і на полігонах, і вже пізніше, у космічну добу, запустивши перший супутник. Мабуть, корені тут лежали у цілком природному бажанні людини, котра знову здобула волю, пройшовши страхітливі випробування (а після “відсидки” Корольову не було й 40 років) довести всім, і передусім собі самому, що він живий, він “справжній”, він крутіший за інших. А пізніше це вже перетворилося ледь не на спорт, цілком зрозумілий серед чоловіків середнього віку — мовляв, ось на що здатен я, крім ракет (та й ракети як фалічні символи в цьому контексті було б цікаво розглянути...).

А як стосовно модника, чепуруна, також табірника Валентина Глушка? Зверніть увагу на дати народження його дітей: дочка Євгенія (1938 рік, якраз тоді, коли самому Глушку виповнилося тридцять і він сидів у Бутирці), дочка Єлена (1948 рік, після повернення з Німеччини), син Юрій (1952 рік, коли батькові вже, як то кажуть, “за сорок”), і син Олександр (1972 рік народження — самі рахуйте, скільки років тоді було щасливому Валентину Глушку). Чесно скажу, що я особливо й не шукав відомості про те, скільки разів був одружений генеральний конструктор; як на мене, проблема в іншому: Глушко був настільки непересічною людиною (між іншим, у юності він паралельно із написанням книги “Освоєння планет”, в якій змалював цілісну програму освоєння космосу, вчився грати на скрипці в Одеській консерваторії...) настільки відрізнявся від більшості своїх колег невимушеним аристократизмом поведінки, що на жінок це справляло фантастичне враження. Варто згадати і такий наче дріб’язок, як обов‘язкову ідеальну хусточку в кишені, навіть у зеківські роки, навіть на полігоні. І вміння обстоювати свої ідеї спокійно і логічно, до кінця, незважаючи на те, хто перед ним, слідчий НКВД, начальник “шарашки” чи генсек ЦК КПРС...

Стосунки між Корольовим і Глушком — це теж простір для письма. Бо ж так само, як співпраця між ними значною мірою визначив як феноменальні успіхи совєтської космонавтики від 1957 до середини 1960-х (успіхи дивовижні, бо були здійснені без передової техніко-технологічної бази, між іншим), — так їхній конфлікт спричинив наступні провали, передусім — місячного проекту. Про цей проект, про його варіанти, про участь у ньому інших українців-головних конструкторів розповідають книжки і ЗМІ, але знов-таки з погляду технології — а наскільки б вона була цікавою під оглядом психології!

А чому б не відстежити детально проблему фаворитизму у совєтській системі на прикладі Володимира Челомея, котрий свідомо взяв до себе у КБ молодшого сина Микити Хрущова Сергія — людину, поза сумнівом, небезталанну, але ж — сина першого секретаря ЦК КПСС з усіма наслідками, які звідси випливали? І взагалі — Челомей у психологічному сенсі — це антипод Корольова.

Ось що писав про це Костянтин Феоктистов: “Челомей... був, безумовно, непересічним інженером. Але він мав значний недолік — він був абсолютним диктатором у своєму КБ. Корольов теж був абсолютним диктатором. Але він не диктував нам технічні рішення (хіба тільки тоді, коли вони були цілком очевидні), тим більше не нав‘язував ідей конструкції... Створювалося враження, що Челомей диктував у своєму КБ не тільки в організаційному плані, а і у виборі цілей, і в конкретних технічних рішеннях”.

Іншими словами, для одного власне “Я” значило надто багато, для іншого (котрий не менше, ніж його візаві цінував самого себе) було цікавим працювати з цікавими людьми, бодай і молодими та наївними (чи, може, саме молодими і наївними, не затягненими у вир житейської суєти) — і цей інтерес перевищував усі інші міркування, і мав результатом блискучі конструкції. Хоча, звичайно, Челомей умів і вибирати грандіозні цілі, і пропонувати блискучі технічні рішення (досі з Байконуру стартують створені під його керівництвом ракетоносії, а його місячні та марсіанські проекти — це матеріал для вивчення інженерам майбутнього). Але все ж Корольов був справді першим серед них — і не в останню чергу тому, що вмів вести за собою інших і зважати на їхні думки.

День Космонавтики спонукає до згадки про ще один сюжет, цього разу на стику психології, політики та технології. Схоже, Корольов цілком свідомо дурив партію та уряд, під виглядом бойових ракет проектуючи ракетоносії для освоєння космосу та буквально вигризаючи у влади право створити супутник і запустити в космос людину. Отже: 1954 року Корольов пише першу доповідну в Раду Міністрів СРСР “Про можливість створення першого штучного супутника Землі”. Знаючи, з ким має справу, він хитрує: замість прямо сказати про свою ініціативу, починає з суто бюрократичного звороту “За вашою вказівкою...”, потім подає переклади про підготовку супутника у США, потім доповідну свого колеги Тихомирова, і тільки потім — власні висновки. Совєтський уряд мовчить. Через рік — нова доповідна, тепер уже в Академію наук, зустрічі з кураторами військової галузі — безрезультатно. І новий лист в ЦК КПРС про супутник — це вже 1956 рік. Тільки цього року зрештою з’являється постанова уряду СРСР про створення супутника силами Академії наук. Причина такої зміни позиції проста: стало остаточно зрозуміло, що американці теж готуються до створення свого супутника, треба довести “переваги соціалізму”. Що ж, якщо треба... Уславлену ракету Р-7 Корольов створює начебто як бойову міжконтинентальну, і при відвідинах Хрущовим Байконуру випрошує у нього дозволу на використання її для супутників, мовляв, це не завадить військовому використанню. Хрущов дає дозвіл. Але Академія наук зриває терміни підготовки супутника. Тоді Корольов дає команду створити перший супутник силами свого КБ за три місяці. Так само силами КБ створений і другий супутник — за чотири тижні. Тріумф космонавтики! Перші супутники! І повний провал Академії наук — її супутник буде готовий тільки наступного року. А ракета Р-7 як бойова балістична для доставки ядерних боєзарядів виявилася не дуже придатною для власне військових цілей — основою радянської ракетно-ядерної потуги стали ракети Михайла Янгеля. Тим часом Р-7 з двигунами Валентина Глушка виявилася ідеальною основою, на базі якої створені ракетоносії для мирного дослідження космосу. На модифікованій “сімці” злетіли не тільки пілотовані кораблі, а й перші дослідницткі станції до Місяця, Марсу, Венери. Досі РН “Союз” — це глибока модернізація “сімки”...

Така сама веремія відбувалася і з пілотованим польотом: 1958 року Корольов відправляє обґрунтування можливості такого польоту “по інстанціях”. У відповідь — не лише мовчанка, а й критика. І знову виручають американці, які, на відміну від СРСР, де все засекречене, публічно ведуть мову про свою пілотовану програму. Тільки 22 травня 1959 року з’являється постанова радянського уряду по програмі “Восток”. Але не думайте: “Восток” тут — це корабель космічної фоторозвідки, який здатен повернутися на Землю. Більше владі нічого не треба. Але Корольову, прикриваючись “престижем першої у світі соціалістичної держави”, вдається увіпхнути у цю постанову ще сім слів: “...а також супутника, призначеного для польоту людини у космос”. Отож “Восток” розробляється у двох варіантах: військовому (який полетить аж 1962 року) і пілотованому. Перші запуски корабля 1960 року, — це офіційно запуски прототипу фоторозвідника, але Корольов свавільно саджає туди цуциків, зокрема, уславлених Бєлку і Стрєлку, відпрацьовує призначені для людини системи життєзабезпечення. І тільки на початку 1961 року, після кількох розмов із Хрущовим і після його санкції, — два пуски прототипу пілотованого корабля та політ Гагаріна, який Сергій Корольов вигриз у системи і здійснив усупереч їй — але за її кошти.

Щоправда, розібравшись, що до чого, Хрущов зумів зробити із освоєння космосу підпору для своєї влади, проте політ Гагаріна — то був справжній крок усього людства у незвідане.

Уявіть, яку драматичну кінострічку чи п’єсу можна було б зробити на цій основі! Але...

А висновок, як на мене, вельми простий: українська історія, не тільки космічна, “заселена” надзвичайно цікавими, суперечливими і водночас цілісними персонажами. Такого рівня, що їх не принизить жоден Бузина з його неперевершеним умінням міряти всіх великих по собі — по своїй заздрості та ницості. Не треба лише забувати про цих достойників, і не треба змальовувати їх як оживлені ходульно-патріотичні схеми, навіть (чи передусім!) у святкові дні.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ