Внутрішні неповерненці: Крим

Про них гуляє багато міфів, але реальним серйозним науковим вивченням цього величезного прошарку вчені починають займатися тільки нині. При Українському католицькому університеті за сприяння посольства Великої Британії та Української миротворчої школи було проведене ґрунтовне соціологічне дослідження внутрішньо переміщених осіб: їхніх мотивацій поїхати з рідних місць, стратегії міграції та проблем, що виникають під час адаптації на новому місці проживання. Тиждень ексклюзивно публікує деякі висновки цієї роботи. Перша частина нашої розповіді — про переселенців із Криму.

Куди і як

Дослідження було проведене у п’яти найбільших містах-міль­йо­н­­никах, де переважно і сконцентрована маса переселенців: Дніпропетровську, Харкові, Одесі, Киє­­ві та Львові. Мова про тих, хто вирішив поїхати самостійно. У випадку кримчан — про людей, які зробили це в березні — квітні 2014-го, а коли йдеться про жителів Донбасу, то у травні — липні того самого року. Централізовано евакуйовані восени — взимку 2014—2015-го мешканці окупованих територій до вибірки не ввійшли. Науковці провели 24 глибинні інтерв’ю із внутрішньо переміщеними особами з Криму, та 46 — із Донбасу.

Згідно зі статистикою, більшість переселенців із АРК їхала і їде досі до Києва та Львова. Вибір столиці очевидний: тут набагато ближче до владних структур, що опікуються їхньою проблемою, що полегшує звернення туди і пришвидшує владнання проблем. Окрім того, чимало важить питання працевлаштування: на жаль, в Україні й досі існують гігантські економічні диспропорції, через які роботу в Києві знайти набагато простіше, ніж у будь-якому іншому місті.

Кримські татари здебільшого переселилися до Львова. Це було зумовлено запрошенням та готовністю міста прийняти переміщених осіб. Щире бажання допомагати, виголошене на рівні місцевої влади, а також схвальна реакція жителів міста не могли не привабити киримли. Відіграло свою роль і позитивне ставлення західноукраїнського населення до них через власний досвід депортацій та масового переселення, який люди мають із повоєнних часів.

“Був я у Львові кілька років тому, — розповідає кримський татарин поважних років. — Мені він дуже сподобався. Я про себе подумав: як добре було б тут пожити, попрацювати, поспілкуватися. Тут дуже хороші люди, привітні, головне — віруючі. Просто з віруючими легко розмовляти. Ніби мова у нас одна, хай навіть ми мусульмани, а вони християни. Але вони вірують, вони не атеїсти. Вони по-своєму вірують”.

Більшість кримчан переїхала відразу, на початку окупації. Головною причиною було створення загарбниками нестерпних умов для проукраїнськи настроєних людей Кримського півострова. “Я вирушив до Харкова на екскурсію, бо давно хотів на нього подивитись, і коли я їхав, то десь на кордоні із Кримом уже стояли російські прикордонники, перевіряли, — розповідає молодий кримський татарин. — Зрозумів із їхньої розмови, що мене вже не пустять назад, але я не зупинився. Кордон перетинав увечері, а вже зранку брат подзвонив і сказав, що російська поліція шукає, нібито через причетність до “Правого сектору”. Зробили вдома трус у брата... Думаю, тому що я підтримував проукраїнський рух у Євпаторії”.

“Ця агресія, цей ось натиск, це все не давало мені спокою, бо я пам’ятаю Першу чеченську війну, Другу чеченську, як було все, — розповідає літній кримськин татарин. — Заходили під прикриттям добрих справ, потім зникали люди, почалося беззаконня. Я побоювався за своїх онуків. Ми дітей брали з Чечні, коли там багато залишалося без батьків. Ті малюки були дуже травмовані. Коли чули, як гуде літак великий, то мочилися під себе. Я завжди тоді своїх онуків уявляв. Думаю, не дай Боже їм побачити таке. І ось воно сталося. Зараз-то все ніби спокійно, хоча не зовсім. Людина повинна жити там, де її сім’ї, релігії, життю немає небезпеки. А тут незрозуміло. Вриваються в дім, обшукують. Мечеті — теж”.

Інші респонденти підтверджують: для кримських татар величезним шоком став саме релігійно-національний тиск. Постійні обшуки побожних людей, вилучення мусульманської літератури, сегрегація за етнічною ознакою змусили дуже багатьох шукати шляхів до виїзду з АРК. “Мої батьки живуть у доволі віддаленому селі, ізольованому від цивілізації, — розповідає молода жінка-киримли. — Приїжджала ФСБ, обшукувала кримськотатарські сім’ї, шукали ісламську літературу і гривні українські, звільнили директора — кримського татарина зі школи, хоча він там керував уже доволі довго”.

“Після цих подій зрозумів, що майбутнього там, де жив, не бачу, — розповідає молодий мешканець Криму, етнічний росіянин проукраїнських поглядів. — Перспективи у своєму місті я вже не уявляв, стомився від напруження, від гоніння на все українське — коли розривали прапори, знищували все підряд. Дуже важко було витримати, психологічно перебувати в цьому, з усіх боків відчувався тиск, до того ж мій рідний Севастополь іще таке специфічне місто, всі кричать: “Росія, ура-ура!” Немов стадо якесь. Дуже мало людей зі своєю думкою, і, висловивши її, ти ставав автоматично ізгоєм. Якщо говорив щось українською, то відразу виявлявся “бєндєровцем”, якимось ворогом, звучали мати, погрози на твою адресу”.

У трохи кращих умовах опинилися кадрові військові, про переведення та адаптацію яких подбало Міністерство оборони України. Значну кількість військовослужбовців перевели до Одеси. “Ми переїхали під час передислокації нашої частини 4 квітня 2014-го, — розповідає армієць із Криму, що наразі служить на материку. — Держава нам надала тимчасове помешкання в санаторії “Куяльник”. Проживання, триразове харчування та проїзд на службу. Ми провели так три з половиною місяці, поки вийшла директива про те, що повинні знайти собі житло, але його нам уряд компенсуватиме”. Але це тільки позірно, адже нинішні умови побуту багатьох із них важко порівняти навіть із довоєнним рівнем.

Чому і що робити

Важливо те, що переважно кримчани чітко розуміли: вони їдуть надовго, і їм потрібно відразу облаштовуватися. Тому й намагалися якнайкраще соціалізуватися й адаптуватися на новому місці. На відміну від чималої кількості переселенців із Донбасу, які, навпаки, вважали, ніби покинули рідні місця тимчасово, на невеликий проміжок часу. Ця настроєність на вирішення проблем своїми руками дуже зарадила кримським переселенцям, адже якщо в березні — квітні допомога волонтерів була чимала, то з початком бойових дій на Сході її помітно поменшало.

Відразу після переселення кримчани активно взаємодіяли з державою, адже їм потрібно було фактично розпочинати життя спочатку. Реєстрація, оформлення статусу приватного підприємця чи біженця, звернення про надання земельних ділянок — це тільки коротенький перелік усіх тих бюрократичних процедур, із якими довелося зіткнутися переселенцям. У цьому був свій позитив, адже біженці відразу вписалися в суспільство, а не стали виокремленою кастою знедолених людей, як це не раз бувало в історії.

Молодь та особи середнього віку мають чіткіше виражену проукраїнську ідеологічну позицію в оцінках російської агресії. Натомість старше покоління розглядає дійсність швидше крізь призму стратегії виживання й менш однозначна в оцінках подій. Але всі ці люди — як кримські татари, так і слов’яни — сходяться в тому, що не хочуть повертатися на окупований Росією півострів, бо не бачать там майбутнього ні для себе, ні для своїх дітей.

Цілком логічно, що кримські переселенці самотужки створювали волонтерські організації для координації своєї діяльності, не чекаючи допомоги ззовні. Питання працевлаштування здебільшого теж вирішували самі — створювали власний бізнес, зокрема етнічні ресторани та фастфуди. Майже відразу постало питання про формування локальних національно-культурних товариств.

“Роботу зараз ось уже налагоджую, — розповідає один із таких підприємців у Львові. — Приватне підприємство відкрив. Зараз збираємося орендувати додаткове приміщення. Робитимемо те, що вміємо. Відкрив тут точки продажу чебуреків. Допомогли підприємці, місцеві, львів’яни. Звернувся до них — надали приміщення. Ну і стартували, запустилися. Зараз, якщо можливість буде, треба якийсь шматок землі десь узяти, будувати. Країна в такому становищі, що не ми повинні просити, а вона потребує, щоб ми її підтримали хто як зуміє: хтось — хлібом, хтось — словом, хтось — молитвою”.

Найбільші проблеми з економічною адаптацією виникають, з одного боку, у студентів та молодих фахівців, яким важко знайти роботу в нових умовах (та й оплата їхньої праці не забезпечує прожиткового мінімуму), і пенсіонерів, що не бачать перспектив, — із другого. Представники цих соціальних груп не мають додаткової допомоги, тому здебільшого залишаються в погано пристосованих для життя помешканнях, наданих державою ще в березні, часто неопалюваних. Водночас у них не існує жодних підстав для відчуття стабільності навіть щодо цього житла, оскільки їм постійно наголошують, що воно тимчасове.

Доконаним фактом є достатньо непогана адаптація кримських переселенців в українському суспільстві. До цього їх змусило насамперед відчуття невідворотних змін, що відбулися на батьківщині й чітке розуміння, що ця ситуація, на жаль, надовго.

Богдан БУТКЕВИЧ