— найвищий політичний — на рівні керівництва уряду, як правило, у вигляді комітету/ради за участю ключових міністрів з прем'єром (іноді віцепрем'єром) на чолі — для узгодження і затвердження планів, оцінки їх виконання, вирішення міжвідомчих суперечок;
— у випадку переговорів про вступ до ЄС — як правило, МЗС очолює і координує переговорну делегацію, яка складається з представників різних міністерств та ЦОВВ. Це зовнішній інтерфейс для комунікації з ЄС, яка є ключовим чинником формування “домашнього завдання” з гармонізації політик і законодавства держави з Євросоюзом;
— внутрішній центральний координуючий орган — внутрішній інтерфейс, який забезпечує координацію виконання цього “домашнього завдання” всередині держави/уряду;
— секторальний рівень, де можуть бути окремі напрямки з відповідними міжвідомчими групами, комітетами тощо.
Багато списів було зламано у попередні роки навколо питання саме про те, яким має бути внутрішній центральний координуючий орган в уряді.
Моделей тут існує багато. Багато у чому ці конкретні деталі походять від ширших внутрішніх інституційних та політичних рамок, адже у різних державах Європи існує різний розподіл конституційних повноважень, політичні традиції та реалії (однопартійні чи коаліційні уряди), організація урядів — рівень самостійності міністерств/колективності кабінету, статуси міністерств і інших ЦОВВ, канцелярії уряду/офісу прем'єра, наявність віцепрем'єрів та їхній статус в уряді...
Щоб не заглиблюватися у деталі — ключовий висновок:
як правило, краще працює та модель, чий координаційний орган розміщений якомога ближче до “центру уряду”.
Були й винятки. Так, у випадках кількох країн-кандидатів ключову внутрішню координаційну роль теж відігравало Міністерство закордонних справ.
Так, це усувало дуалізм зовнішнього і внутрішнього інтерфейсів. Але все-таки це радше винятки — так було у Чехії та Угорщині й зараз є у Молдові.
Знову-таки, скрізь свої особливості, і десь статус, спроможність і політична вага МЗС може бути як у суперміністерства. Але у переважній більшості країн-кандидатів МЗС не координувало інші міністерства у внутрішній політиці — адже, як правило, це непритаманно дипломатичним відомствам.
У переважній же більшості успішних країн-кандидатів цими координуючими органами були окремі департаменти/підрозділи/бюро/офіси у складі секретаріату/канцелярії уряду/офісу прем'єра. Або навіть виокремлене бюро/агентство, але у прямому підпорядкуванні прем'єра.
До речі, щодо ідеї про окреме міністерство євроінтеграції, про що колись теж багато дискутували — то це досить контроверсійна ідея.
Адже на практиці це може призвести не до посилення координації, а навпаки — до послаблення, бо, знову-таки, виносить євроінтеграцію від “центру уряду”.
Приклади такі були і у країнах-членах, і у країнах-кандидатах — але всі вони були недовгими.
З країн “великої хвилі” розширення, здається, лише в одній Румунії створили таке міністерство (з відповідних департаментів у МЗС і в секретаріаті уряду) у 2001-2007 роках. Після вступу до ЄС воно одразу було реорганізовано у міністерство регіонального розвитку — ну, тут у румунів свій “центр тяжіння” — до грошей ЄС на регіональний розвиток, яких вони таки дійсно вибили багато.
Якщо порівняти, то загалом нинішня наша система урядової координації європейської інтеграції, зі спеціалізованим віцепрем'єром та урядовим офісом у складі секретаріату Кабміну, у принципі відповідає загальним підходам та досвіду.
Що ж буде після анонсованої реформи — незрозуміло.
Ключовим питанням буде доля Урядового офісу з європейської та євроатлантичної інтеграції. Існує інформація, що він все одно буде збережений у складі секретаріату КМУ, з підпорядкуванням віцепрем'єру.
Більше того, навіть без кадрових втрат (тобто на нього не поширюватиметься анонсоване скорочення штатів). Якщо це справді так — то це вже не так погано.
Адже питання кадрів є ключовим. У тій же Польщі, наприклад, на початку її кандидатства у складі координуючого органу UKIE було 150 працівників, а у 2003 році, під кінець переговорів про вступ — вже більше 400.
Для порівняння, у нашому Урядовому офісі зараз — десь близько 50.
Що ж до перейменування Мінкульту на Мін'єврокульт — щиро не розумію, у чому задум. Якщо це буде ще один центр євроінтеграції в уряді — то це дублювання. Якщо нове міністерство таким не буде — то нащо його називати Мін'єврокультом?
Як зазначено вище, були випадки, коли питання координації євроінтеграції віддавали в МЗС. Були і є випадки у деяких країнах-членах (наприклад, Німеччина), де це віддано Мінекономіки. Але щоб у Мінкульт — це дійсно “креатив”.
Ну і last but not least: у цих дискусіях про координацію євроінтеграції треба не забувати, чим, власне, є координація і чим вона не є. Експерти координуючого органу не заміняють експертів у галузевих міністерствах. Саме вони готують політику і законодавство.
Натомість головна функція координуючого органу — бути “фільтром”, щоб усілякі дурниці, що не відповідають нормам ЄС, не виходили на рівень комунікації з Брюсселем, а гасилася всередині на ранніх етапах. Але це не замінює спроможності у галузевих міністерствах.
Тому якщо ми переживаємо за темпи нашої євроінтеграції, то треба ширше і глибше дивитися на всю анонсовану реформу уряду в комплексі.
Дмитро ШУЛЬГА, директор Європейської програми, Міжнародний фонд “Відродження”
