Українці пішли з Косово

Тепер справу підтримання миру в новопроголошеній державі перебиратиме на себе Європейський Союз

Саме цим, а не кризою українські військові і пояснюють фактично дострокове повернення додому миротворчого підрозділу МВС України з Балкан. “Дійшли до того моменту, що ситуація конфлікту була припинена. І зараз всі ці заходи щодо підтримання правопорядку в регіоні перебирає на себе місія Євросоюзу”, — розказує командир спеціального миротворчого підрозцілу, підполковник Богдан Салюк. Відповідаючи на запитання про те, чому місія останньої партії українських миротворців, котрих відправили в Косово наприкінці минулого року, так і не добула свій річний термін, Салюк сказав, що коментувати політичні рішення дуже важко.

Проте, як відомо, ще два місяці тому міністр оборони Юрій Єхануров закликав Президента вивести український миротворчий контингент із Косово та Ліберії через відсутність необхідних на це коштів у держбюджеті. Віктор Ющенко відмовився. Між тим, зараз у Косово — жодного українського миротворця.

“Вдосконалювати свою бойову майстерність можливо лише, беручи участь у бойових операціях у зоні реальних бойових дій. Відтак матеріальні мотиви були не єдиними, коли добровольці зголошувались до служби”, — розповідає нам перший керівник українських миротворців в Косово полковник міліції в запасі Олег Хабчук.

Зрозуміло, що тисяча доларів, які отримували наші миротворці в спеціальному миротворчому підрозділі в 2000 році — не та тисяча, яку вони отримують зараз. За рік служби у 2000-2002 роках вони могли назбирати на однокімнатну квартиру в Києві або на трикімнатну в регіонах. Тоді за 4-5 тис долл. можна було купити досить пристойну “іномарку”. Зараз же з такою зарплатнею кошти на подібні покупки назбирати значно важче.

Дев’ять років перебування української місії в Косово були далеко не безхмарними. Багатьом запам’ятається 17 березня минулого року, коли від розриву гранати, яку кинули сербські мітингувальники, загинув наш миротворець.

“За всі роки місії українських миротворців в Косово були неважкі поранення, але минулорічний інцидент був найсерйознішим, — розповідає Салюк. — У той день підрозділ по тривозі було піднято вночі. Спочатку в Мітровіці звільнили суд, захоплений сербами, які, у принципі, вели себе мирно. Згодом, за півтори-дві години радикально настроєне населення північної частини міста Мітровіца, яка заселена здебільшого сербами, почали штурмувати приміщення суду. Поліція застосовувала сльозогінний газ. У відповідь мітингувальники закидали український, румунський, польський та французький підрозділи бойовими гранатами. За півтори-дві години вони кинули з п’ять-шість десятків таких гранат. Миротворці стояли, ніхто не відійшов. Вже пізніше, коли сам конфлікт спав, наші частини було виведено у південну частину міста”.

Миротворці згадують, що ситуація в колишній сербській провінції була гарячою в перші роки перебування контингенту — на початку 2000-х. І лише в останні роки, за винятком минулорічних заворушень у Мітровіці, в провінції стало спокійніше. Полковник міліції в запасі Олег Хабчук розповідає: “У січні 2001 року албанський снайпер застрелив водія автобуса, і той з’їхав в прірву — загинули пасажири. Серби в селі Стребча організували масові протести, почали штурмувати поліцейський відділок. Цивільний поліцейський, який був представником від США, не розібравшись у ситуації, почав застосовувати зброю. Це ще більше ускладнило ситуацію — у миротворців жбурляли пляшки з пальною сумішшю та гранати. Будівля поліцейського відділку горіла. Наш миротворчий взвод із 30 осіб виявився заблокованим на території цього відділку. Решта сил пробитись туди не могла. Тоді мені як командиру спецпідрозділу довелось зняти з себе всі захисні жилети і піти одному на переговори до сербської сторони. Я вів ці переговори, стоячи перед розлюченим натовпом. Освітлення не було, спалахували лише вибухи гранат, палав будинок поліцейського відділку та машини. За такої ілюмінації довелось вести переговори. Як зараз пам’ятаю, лише через три години переговорів — з сьомої до одинадцятої годин вечора — вдалось умовити мітингувальників”.

Олег Хабчук згадує і інший випадок, коли він лише прибув до Косово разом із ще сімома українськими миротворцями. Вони тоді мали підготувати плацдарм для прийому всього особового складу. Хабчук пам’ятає всі дати: прибули вони 5 вересня 2000 року, виконати всі підготовчі роботи мали до 19 вересня. Однак уже через два дні після прибуття до українців звернулися керівники міжнародної поліції ООН із проханням провести спецоперацію із затримання двох албанських бойовиків. Їх підозрювали у скоєнні військових злочинів, вбивствах та насильстві проти мирного населення. Наша група мала лише бронижелети і табельні пістолети, а решта амуніції повинна була прибути з основним складом. Спецгрупа на чолі з Хабчуком протягом декількох хвилин без жодного потрілу штурмувала будинок та захопила батька з сином — албанських військових злочинців, які потім постали перед військовим трибуналом.

Хабчук розповідає, що за роки служби в Косово досить добре почав розуміти сербсько-хорватську мову та додає, що українським миротворцям було легше розуміти сербів, аніж навіть російським колегам.

На забезпечення під час своєї служби у Косово наші миротворці не жаліються. Кажуть, там усе було на найвищому рівні — і харчування, і побут, і можливість поспілкуватись з рідними в Україні. Однак, як зізнається Хабчук, інколи банально хотілось простого українського чорного хліба, який люди привозили з України під час відпусток, та звичайнісіньких оселедців.

Зі згортанням українського миротворчого контингенту у Косово наших миротворців поменшає в місіях по цілому світу ненадовго. ООН постійно звертається до України з проханням розширити свій контингент у тій чи іншій країні.

Юрій ОНИШКІВ