Rambler's Top100
ДАЙДЖЕСТ

Український бізнес — афера століття. Як перезавантажити економіку

[10:16 12 января 2013 года ] [ Тиждень, 11 січня 2012 ]

Україну може врятувати лише заміна корупційно-олігархічної системи на економіку вільного інноваційного підприємництва.

На жаль, сьогоднішня система управління економіки не сприяє розвитку в приватнопідприємницькому та ринковому напрямах. Навпаки, вона активно допомагає і підтримує державно-монополістичні та політико-олігархічні об’єд­нан­­ня, усуває альтернативи, перешкоджає нашій кооперації з іноземними ТНК і діє адмі­ні­стра­тивно-силовими методами. Наслідки такого управ­лін­ня дали про себе знати 2012 року: економічна депресія й очікування фінансового колапсу.

Ця система фактично прислуговує олігархам і набиває грошима кишені чиновникам-корупціонерам. Тому й не дивує майже повна спільність економічних і політичних принципів функціонування олігархічних холдингів та державних корпорацій (див. таблицю). Стає зрозумілою й історична закономірність (це мало місце і в європейських країнах, і в Росії), відповідно до якої під час переходу влади до комуністів-соціалістів підприємства олігархів націоналізуються державою, а після зламу тоталітарних режимів державні об’єкти завдяки корупційній приватизації прибирають до рук олігархи. І ті, і ті сповідують одну політико-економічну філософію, використовують базовану на тих самих принципах модель державного управління: централізація фінансів, бюрократичні контроль і регулювання економіки, інвестиційна гігантоманія, володіння всіма виробничими активами й нелюдська експлуатація робочої сили.

Державні монополії та приватні олігополії дуже схожі, як рідні брати, і головним для них є не підприємництво, не вдосконалення, не модернізація, а нагромадження в себе національного багатства. Але обидва способи привласнення чужих підприємств і проїдання суспільних доходів закінчуються однаково: розвал економіки і необхідність проведення ліберально-ринкових реформ.

Варто зауважити, що окремі типи бізнесових структур всередині виділених груп є вкрай неоднорідними. У першій групі особливі відмінності характерні для МСБ. Цей бізнес не хворіє на такі недуги великих приватних корпорацій та локальних осередків ТНК, як відірваність власників від менеджменту, бюрократизація управління компанією, низька внутрішня фінансова дисципліна, прагнення до монополізації ринків тощо. Фактично діяльність малих і середніх фірм має лікувальний ефект на всю економіку (щодо вдосконалення її структури та фінансового ста­ну) і не потребує активних регулювальних впливів уряду для запобігання якимось негативним наслідкам їх функціонування. Влада повинна радше прямо заохочувати й активно підтримувати дрібних підприємців, як це робиться у високорозвинених країнах. До того ж розвиток цього типу бізнесу забезпечує успіх довгострокової динаміки країни, оскільки саме він найбільше насичує національне господарство глибинними інноваціями.

Однак нині малий і середній бізнес перебуває у найскрутнішому становищі. Він цілковито відрізаний від внутрішніх і зов­нішніх джерел фінансування, цілеспрямовано утискається владою, витісняється з національної економіки, а тому згортається, емігрує або ховається в тіньовому секторі. Він антипод державних та олігархічних корпорацій. Натомість чинов­ни­кам-корупціонерам і товстосумам він непотрібен, адже не має надприбутків і не в змозі заплатити великі хабарі, а його дрібні послуги конче необхідні людям. Шматуючи й нівелюючи МСБ, владно-олігархічний істеблішмент підриває саму основу економіки, яка стає нездатною створювати нові робочі місця і працювати на споживчий попит. Вона не може бути стабільною і подавати надію на краще майбутнє.

Цілком природно, що практично всі дрібні бізнесмени прагнуть експансії на ринках і нарощування капіталів. У цьому значною мірою сенс їхнього життя. Але не всі досягають бажаного. У ринковій конкурентній боротьбі частина малих підприємств зникає, банкрутує, закривається. Власники змінюють рід діяльності або стають молодшими партнерами головних акціонерів великих корпорацій. На місце тих, хто вибув, приходять нові й засновують нову справу. Малий бізнес найрухливіший, він щороку оновлюється, усуває неуспішних і видає квитки на вертикальний підйом найкращим.

Очевидно, що ліфти, які вивозять бізнесменів нагору, мають працювати і в зворотному напрямку. Декапіталізація, дез­інтеграція і структурна реорганізація великих фірм, що втратили конкурентоспроможність, мають сприйматися без істерик та інфарктів. Уряд із жодних “гуманних” міркувань не повинен витягувати їх із боргових ям. Інакше, витрачаючи бюджетні гроші на погашення відповідних господарських зобо­в’язань, він робить біднішими всіх громадян країни, що не працюють у збанкрутілих компаніях. Що аж ніяк не можна назвати гуманними акціями.

Виходить, що рух униз окремих фірм для економіки так само необхідний, як і рух угору. Це процеси структурних змін та оновлення суспільного виробництва, передумови високих темпів зростання, що матимуть довготривалу перспективу. Тому будь-які адміністративні кроки влади, що обмежують згадані процеси, є деструктивними і гальмують розвиток країни. Урядова фінансова допомога великим компаніям, надання преференцій олігархічним кланам, переваг транснаціональним корпораціям щодо малих і середніх українських фірм, утримання за рахунок суспільних прибутків збиткових державних корпорацій — усе це завдає шкоди економіці й суперечить національним інте­ресам.

Порівняння між собою двох інших типів бізнес-структур першої групи — великих національних приватних корпорацій та українських філій ТНК — явно не на користь останніх. Їхні прибутки зазвичай не є джерелом підприємницьких ін­новацій. Місцеві підприємства транснаціоналів не прагнуть до конкурентоспроможності. Топ-менеджери недостатньо мотивовані до вдосконалень, а боси у штаб-квар­тирах компаній не пов’я­зують свій бізнес виключно з Україною, тому за потреби вилучають свій капітал із країни. Але при цьому очевидне несприйняття чинною владою міжнародного бізнесу, який є конкурентом олігархів. Він потужніший та конкурентоспроможніший за їхні корпорації, тож йому немає місця на українській території. На шляху незалежних підприємців, зокрема й іноземних, розставлені всі можливі адміністративні бар’єри та податкові пастки. Не дивно, що в останні роки потік закордонних інвесторів в Україну фактично зупинився.

Власники приватних національних одногалузевих корпорацій об’єктивно, за походженням є прибічниками свобод, інновацій і конкуренції, виступають органічними партнерами дрібних підприємців та, на відміну від транснаціоналів, націлені на діяльність в Україні. Однак, працюючи в олігар­хічно-корупційній економіці, починають підлаштовуватися до обставин, приймають правила гри, які нав’язує їм система. Намагаючись зберегти/примножити свою справу, вони йдуть на поступки хабарникам, протискуються у владу, починають застосовувати політичні можливості для розвитку бізнесу (яскравий приклад — співвласники будівельних супермаркетів “ЕПІЦЕНТР” подружжя Гереги). Великі підприємці здаються сьогодні певними конкурентами олігархічних кланів, проте не варто сподіватися на якусь політичну опозицію з їхнього боку. Ступивши на шлях корупції та бізнесового використання політики, вони забудуть про пошук інновацій та або перетворяться на типових фінансово-полі­тич­них магнатів, які завжди домовляться між собою, або втратять потенціал господарської конкурентоспроможності й із часом їхній бізнес розвалиться.

Хворобою українських великих приватних одногалузевих корпорацій залишаються бюрократизація менеджменту та зайва витратність, які сьогодні усуваються власниками шляхом частих звільнень персоналу і заниженням зарплати, що видається безпорадним і є шкідливим для фірми. На мій погляд, ці хвороби краще лікувати модернізацією, наприклад, переходом до нових автоматизованих технологій виробництва й управління, застосуванням “розумних” технічних засобів там, де сьогодні використовується робоча сила. Тобто потрібні підприємницькі інновації в управлінні. Нехтування чи дуже незначне використання науково-технічних розробок і досягнень — одна із серцевинних проблем. Для її вирішення, вочевидь, багато що потрібно: збільшення державного фінансування науки та освіти, перебудова вищої школи, податкові пільги інноваційному бізнесу, зростання підприємницької конкуренції. Але все одно найважливіший крок — перехід до вільнопідприємницької економіки.

Головна відмінність між державними та олігархічними корпораціями — це, звісно ж, форма власності. Державні компанії, що формально належать усій українській громаді, сьогодні фактично контролюють бюрократи. І поки що їх існування не є корисним для всього суспільства. Ці компанії не можна змусити бути високоприбутковими та інноваційними. Проте на них треба покласти відповідальність за надання загальних некомерційних інфраструктурних послуг. А інша, демократична влада буде, як на мене, спроможна поставити урядові компанії під громадський контроль, що необхідно для подолання таких вад їхньої роботи, як дерибан суспільних доходів, отримання завищених бюджетних субсидій, бюрократизація управління, використання адміністративних сприянь та пільг тощо.

Натомість олігархічний бізнес, на мій погляд, жодна влада не зможе поставити на службу суспільству. Вихід один — позбавлення його будь-якої допомоги, привілеїв, особливих прав, спеціальних джерел фінансування. До того ж корінним питанням є усунення олігократів від політики, використовуючи яку вони привласнюють суспільні прибутки і блага та витісняють з економічного поля своїх політичних і бізнесових конкурентів із першої групи.

Ще одна відмінність державних квазікорпорацій від олігократичних імперій — неорієнтованість на вивезення капіталу за кордон (див. таблицю) — є досить умовною. Так, бюрократичні монополії капітал не експортують, проте їхні менеджери ховають вкрадені в держави гроші виключно за межами України.

Напрошується загальний висновок: найбільшу користь економіці забезпечують українські приватні підприємниць­кі компанії всіх масштабів і напрямів діяльності, які сьогодні малі, а завтра великі. Необхідно цей бізнес усіляко заохочувати і сприяти його підйому. Й ця допомога полягає не в годуванні “з руки бюрократа”, а в створенні умов, до яких підприємці прагнуть і яких потребують, та в забезпеченні загальних передумов ефективного бізнесу, як, наприклад, подолання монополізму, прозорість господарських правил і норм, фінансова стабільність та фінансова відкритість. На уряді лежить відповідальність й іншого штибу — посилення конкуренції, швидке й справедливе господарське правосуддя, якісне надання адміністративних послуг, створення умов для забезпечення бізнесу ринковими інвестицій­но-кредит­ни­­ми ресурсами на прийнятних умовах тощо. Варто нагадати, що у фінансовій кризі 2008 року найбільше постраждали саме малі, середні й великі національні підприємницькі ком­панії, які напередодні потрясінь отримали кредити під шалені відсотки і, працюючи на внутрішній ринок, перебували в гривневій зоні, яка й провалилася. Проте їхні проблеми залишилися поза увагою державного бюджету і спеціально ство­реного урядового стабілізаційного фонду.

Виходить, що в Україні придушується те, що потрібно для розвитку і достатку, а підтримується те, що заважає, загниває й розвалюється.

Зміни надзвичайно актуальні. Інакше грабунок людей та суцільне казнокрадство можуть закінчитися загальним бунтом із непередбачуваними наслідками. І починати треба з політичної влади та здійснити перетворення в усій економічній системі. На мікрорівні ж потрібні структурні зрушення в бік розгортання вільного підприємницького сектору і зменшення паразитуючих підприємств та їхніх об’єднань. Зокрема, необхідно:

— усунути з ринків олігохолдинги;

— перебудувати державний сектор, поклавши на нього функції надання загальних інфраструктурних послуг і поставивши під контроль громадськості;

— залучити в Україну підрозділи ТНК, які виконуватимуть найбільш трудомісткі операції у виробничому ланцюгу товарів, що замістять їх імпорт у нашу країну;

— запровадити гарантії акціонерних прав і запустити фондові механізми капіталізації великих одногалузевих корпорацій;

— підтримувати і заохочувати державою та створювати інфраструктурні умови й фінансові джерела для малого і середнього підприємництва.

За такої стратегії діючі не­ефективні підприємства мають перейти у вправні руки, а основну потугу економіки становитимуть нові гнучкі й динамічні господарські системи. Замість економіки олігархів і корупціонерів постане економіка вільного інноваційного підприємництва. Фактично на базовому господарському рівні, як і в політичному устрої, треба здійснити революційні перетворення. І часу для цього практично не залишилося.

Володимир ЛАНОВИЙ
 

Добавить в FacebookДобавить в TwitterДобавить в LivejournalДобавить в Linkedin
[2013-01-14 15:26:04] [ Аноним с адреса 95.134.83.* ]

Фантазер.

[2013-01-12 15:12:00] [ Аноним с адреса 95.135.102.* ]

А де Таблиця???

Что скажете, Аноним?

Если Вы зарегистрированный пользователь и хотите участвовать в дискуссии — введите
свой логин (email) , пароль  и нажмите .

Если Вы еще не зарегистрировались, зайдите на страницу регистрации.

Код состоит из цифр и латинских букв, изображенных на картинке. Для перезагрузки кода кликните на картинке.

ДАЙДЖЕСТ
НОВОСТИ
АНАЛИТИКА
ПАРТНЁРЫ
pекламные ссылки

miavia estudia

(c) Укррудпром — новости металлургии: цветная металлургия, черная металлургия, металлургия Украины

При цитировании и использовании материалов ссылка на www.ukrrudprom.ua обязательна. Перепечатка, копирование или воспроизведение информации, содержащей ссылку на агентства "Iнтерфакс-Україна", "Українськi Новини" в каком-либо виде строго запрещены

Сделано в miavia estudia.