Українська війна Z

 Десять місяців тому в наше життя увійшла повномасштабна війна. Стало реальністю те, про що українці недавнього минулого не могли навіть помислити. Те, про що можна було прочитати лише в апокаліптичних романах.

Серед таких творів виділяється бестселер середини нульових — “Світова війна Z” Макса Брукса, американського сценариста та нащадка українських євреїв. Псевдодокументальний твір оповідає про вірус, який перетворює людей на зомбі; і про глобальну війну з живими мерцями.

Для нас ця книга примітна не лише через символічну літеру “Z” на обкладинці. І не лише через те, що у фіналі автор пише про перетворення Російської Федерації на тоталітарну Священну імперію, яка анексує колишні радянські республіки.

Найважливіше те, що Брукс описав вторгнення великої війни у життя благополучного постіндустріального суспільства XXI століття, яке не готове до такого повороту подій. І тому важко утриматись від порівняння американської фантазії 2006-го з українською реальністю 2022-го.

А ви б віддали перевагу, щоб ми сказали людям правду? Що це не новий штам сказу, а незрозуміла суперчума, через яку повстають мертві? Уявляєте хоч, яка б піднялася паніка? Акції протесту, заворушення, мільярдні збитки приватних власників... Уявляєте, яких збитків це завдало б політичному капіталу адміністрації?

Усіх врятувати не можна. Занадто великий масштаб епідемії… Треба сконцентрувати війська, відвести їх у спеціальну “зону безпеки”, яку захищають природні перешкоди на кшталт гір, річок чи навіть моря. Зібрані в цій зоні військові винищать заразу всередині своїх кордонів, а потім використають ресурси, які залишаться, щоб захищатися від подальших нападів живих мерців... У зону безпеки можна евакуювати лише невелику частину цивільного населення.

У романі Брукса армія, яка відступає, рятує лише частину громадян, залишаючи інших як приманку для полчищ зомбі.

Після 24 лютого зі схожим моральним викликом зіткнулася й Україна. Зараз ми знаємо, що на початку повномасштабного вторгнення агресора доводилося заманювати вглиб країни, розтягуючи його сили та роблячи його вразливим. Фактично Буча, Ірпінь та Гостомель були принесені в жертву заради порятунку Києва, і ця жертва себе виправдала.

Як виявилось, найважче на війні — навіть не загибель наших людей від ворожої руки. Зрештою, ворог на те і ворог. Найгірша частина війни — це необхідність жертвувати своїми заради своїх. Прирікати на смерть одних українців, аби інші українці могли вижити.

Ти могутній корпоративний адвокат, все життя перевіряв контракти, укладав угоди, говорив по телефону. Ось у чому ти гарний, ось що зробило тебе заможним і дозволило найняти водопровідника для ремонту твого туалету, щоб ти зміг продовжувати тріскотіти по телефону. Чим більше ти працюєш, тим більше грошей заробляєш, тим більше наймаєш слуг, щоб вони звільнили тобі час для роботи.

На цьому побудовано світ. Але одного разу все руйнується. Нікому не потрібно укладати контракт чи угоду. Всім треба лагодити туалети. 

Важливе місце у романі відведено новому воєнному побуту. Багато хто з колишніх господарів життя виявляється не при справах — зате затребувані прості роботяги.

У більшій частині України проблема виживання не стоїть настільки гостро, як у Брукса, але від переоцінки цінностей це не позбавляє.

Чим сильніше чиєсь благополуччя було прив'язане до мирного постіндустріального побуту, тим легше втратити колишній статус.

Впливові українці, які втекли до Відня та Монако, виявилися і не потрібні країні, що воює — натомість звичайні електрики стають героями.

Багато представників середнього класу втрачають роботу — натомість у пошані спеціальності, так чи інак пов'язані з війною.

Щоправда, талановита людина часто буває талановита в усьому — і вже помічено, що з хороших підприємців виходять хороші фронтові командири.

Сполучені Штати мали намір піти в атаку, рухатися вперед день за днем, поки, як висловився президент, “ми не змиємо, не зітремо або навіть не випалимо їх з Землі”… У залі стихійно розгорілися суперечки. Одні запитували, якого біса нам ризикувати новими життями, зазнавати нових непотрібних втрат, коли можна почекати в безпечному місці, доки ворог просто не згниє. Хіба ця тактика вже не дає своїх плодів?

У Брукса описано міжнародну конференцію, на якій президент США закликає вийти за межі “зон безпеки” і крок за кроком звільнити території, захоплені живими мерцями. Не всім це видається гарною ідеєю.

Так само неоднозначно на Заході зустріли ідею підтримати не лише оборонні, а й наступальні зусилля України.

Хтось хотів обмежитись стримуванням росіян на захоплених ними рубежах. Хтось побоювався, що український контрнаступ зажене Путіна у кут і підштовхне його до застосування ядерної зброї. Хтось вважав безпечнішою тактикою очікування і поступове виснаження російських сил.

Аргументи для наших партнерів доводилося шукати довго і наполегливо — і цей процес все ще триває.

Незнання вбило мільярди людей. Незнання стало причиною війни із зомбі. Якби тоді ми знали те, що знаємо зараз... Якби вірус воскреслих мерців був так само зрозумілий нам, як, наприклад, туберкульоз. Якби люди в усьому світі, чи хоча б ті, хто має їх охороняти, точно знали б, з чим зіткнулися. 

По суті, причиною нинішньої війни теж стало незнання. Незнання російських реалій тими світовими гравцями, які мали забезпечити безпеку планети після 1991 року.

Спершу на Заході вірили в нову демократичну Росію. Потім у Європі та США вважали, що бізнес із путінським режимом сприятиме стабільності, а не дестабілізації. Під кінець у Берліні та Вашингтоні сподівалися, що політика компромісів із агресором стримає його ревашинстські апетити, а не розпалить їх.

Озираючись назад, ми розуміємо, що великої війни в Україні можна було уникнути. Їй могли запобігти ще в середині дев'яностих або на початку нульових, 2008-го чи 2014-го: якби тоді західний світ знав про Росію те, що знає зараз. Але, на жаль, історія не терпить умовного способу.

Такою є природа людської війни. Дві сторони намагаються довести одне одного до межі витривалості, і скільки б нам не подобалося розмірковувати про тотальну війну, ця межа є завжди... якщо тільки ти не живий мертвяк.

Вперше в історії ми зіткнулися з ворогом, який активно веде тотальну війну. Вони не мають межі витривалості. Вони ніколи не підуть на переговори, ніколи не здадуться. Зомбі битимуться до кінця.

Сьогодні ми намагаємось дегуманізувати ворога, а ворог — нас, проте реальні стратегії Києва та Москви прив'язані до людської природи війни. Хоч би що не писалося в наших соцмережах, але росіяни — не зомбі. І українській армії не доведеться винищувати їх усіх до одного.

Росіяни — люди. Саме тому вони неспроможні вести тотальну війну. Вони гостро залежать від ресурсів, яких у РФ стає дедалі менше.

Вони не битимуться до кінця: незважаючи на всі грізні заяви кремлівської пропаганди. У росіян є межа колективної витривалості, і рано чи пізно вони зламаються.

А завдання українців — щосили наближати варіант “рано” і бути морально готовими до варіанта “пізно”.

Михайло ДУБИНЯНСЬКИЙ