Україна — наше минуле і наше майбутнє

Поки моя бабуся лежала при смерті в Північній лікарні Лондона, вона бачила в галюцинаціях картинки зі свого українського дитинства. Бачила в палаті голодних дітей та скелети, розкидані по довгому білому світлому коридору: вони лежали, схилялись, ледве дихали біля лікарняних ліжок.

Спершу ми з мамою не могли зрозуміти, про що вона. Які діти? В палаті були лише старі люди.

Потім ми зрозуміли: Галину Іванівну оточили придушені дитячі спогади. Вона згадувала Сумську — вишукану центральну вулицю її рідного Харкова. Це був 1932-ий рік — розпал сталінського штучного голоду, який мав на меті підкорити його правилам українських селян. Його жертви сунули з сіл до міст у пошуках їжі, їхні трупи лишалися на курній дорозі.

Сьогодні на Сумській знову розкидані трупи. Житлові райони Харкова опинилися під нищівними бомбардуваннями. Ще більше мертвих тіл мирних жителів лежать на вулицях Бучі та Ірпеня. За найскромнішими підрахунками в Україні їх в середньому тисяча — і з кожним днем це число зростає, — не враховуючи 5-ти тисяч, які загинули, за словами мера Маріуполя, в його все ще заблокованому місті. 

Вбивства руйнують наше відчуття часу та прогресу. “Як можуть відбуватися такі жорстокі масові вбивства цивільних людей у Європі зараз, у 2022-му році?” — дехто запитує.

Знову диктатор Кремля намагається зламати український дух, стерти саму ідею суверенності України.

Та цього разу його спиняють. Коло розривається. Це стосується не лише України, а й усього світу. З тієї ж причини, чому Україна впродовж історії ставала осередком стількох жахіть, вона й породжувала ідеї, історії та політики, що визначають межі добра і зла для нас усіх. І знову це зробить. Знову мусить.

Те, що ми бачимо в Україні сьогодні — це повторювані порушення та зловживання. 

У 19-му столітті царі забороняли українську мову, книжки та школи, ув'язнювали патріотів, відкидали цей регіон як просто “Малоросію”. У 1930-их роках Сталін не лише змусив помирати від голоду щонайменше 3,9 мільйонів селян, а й стратив українських інтелектуалів та митців, багато з них — із Харкова. 

У 1970-ті роки, покоління моєї мами стало зміною українських дисидентів, які зіштовхнулися з десятилітнім терміном у “таборах спеціального режиму” за те, що наважилися просити прав для української мови.

Багато українців відносять Чорнобильську ядерну катастрофу до переліку гріхів Московської імперії: через те, що реактор був розташований у колонізованій Україні, на безпеку звертали менше уваги, ніж якби він був поблизу радянської столиці.

Неакуратність евакуації та недбальство, через яке жителі міст залишалися непроінформованими про загрозу радіації, поки не стало надто пізно, не були б такими надзвичайними, якби тільки Чорнобиль був на дорозі до Москви.

І не лише українців постійно пригнічують в Україні. Це територія, де відбувалися одні з найстрашніших погромів євреїв у Російській імперії; радянське примусове виселення татар з їхньої батьківщини в Криму; поле бою найсмертоносніших битв Другої світової війни; і звісно ж, Голокост.

Близько 14 мільйонів загинули протягом 20-го століття в результаті постійних масових вбивств.

Україна — це колиска кривавих земель, які потужно описав історик з Єльського університету Тімоті Снайдер. Розташована між стількома конкуруючими імперіями (Російською, Австро-Угорською, Радянською, нацистською) та конкуруючими націоналізмами (польським, румунським, угорським), Україна є місцем, де могутні європейські держави параноїдально побоюються повстання, а тому є найжорстокішими, і де постійні розриви порядку призводять до юридичних чорних дір, у яких неможливі злочини миттєво стають нормою.

Але саме завдяки такій концентрації катаклізмів у місці, де згущується світове зло, Україна народжує свої антидоти. Згадайте Герша Лаутерпахта. Він був юристом, який виріс у Львові серед погромів початку 20-го століття та втратив батьків під час голокосту, коли нацисти захопили місто в 1941-му. Цей досвід змусив його зосередитися на загальних правах людини поза владою держави, у якій вона живе.

Інноваційна ідея, яку зараз ми сприймаємо за належне. Лаутерпахт запропонував концепцію “злочинів проти людства”, звинувачення, висунутого проти нацистських лідерів на Нюрнберзькому процесі.

Інший юрист, який отримав львівську освіту, Рафаель Лемкін, надав нам остаточне визначення глибини зла: геноцид, систематичне масове вбивство цілих груп людей. Ця революційна концепція також була використана після тривалого опору інших юристів у Нюрнберзі.

За словами Енн Епплбаум у надзвичайно жорстокій розповіді “Червоний голод”, Лемкін вперше задумався про геноцид завдяки історії регіону, де він виріс. Він вважав насильницький голод Сталіна “класичним прикладом радянського геноциду”.

Письменники також знайшли в Україні великі історії, які визначають добро і зло. Подорожуючи нещодавно відвойованими у нацистів територіями, Василь Гроссман був одним із перших, хто описав голокост із перших уст в “Україні без євреїв”.

Поет Пауль Целан — вихідець із рідного міста мого батька Чернівців — запропонував у своїй “Фузі смерті”, мабуть, найтемніший і найгучніший рядок про війну: “Смерть — це німецький майстер”. Лейтмотив української поезії — стійкість перед гнітом.

Сьогодні у Львові можна придбати гарні рожеві футболки з рядками однієї з найзнаковіших поетес країни, Лесі Українки: ”Хто не жив посеред бурі, той ціни не знає силі”. 

Тим часом ядерна катастрофа у Чорнобилі надихнула на нову епоху глобальної екологічної свідомості та цілісне бачення нашої ери як такої, яку визначає боротьба з катастрофічними техногенними змінами навколишнього середовища: антропоценом.

Можливо, частково через свою близькість до Західної Європи Україна — це місце, де глобальні катастрофи стають виразнішими та потрапляють у центр уваги.

Більшість злочинів, перелічених вище — нацистські, комуністичні, екологічні, гуманітарні, геноцид, — стосуються не лише України, а відбуваються в усьому світі. Однак у той час, як десь ці злочини можуть відбутися непомітно, в  Україні вони зіштовхуються з низкою правових, академічних, культурних та медіа-інституцій, що змушують нас усіх сприймати їх серйозно та шукати рішення для цих ситуацій. І це саме те, що відбувається сьогодні.

Приблизно о першій ночі, на четвертому тижні вторгнення Росії, я вислизнув з кімнати у львівському готелі та покрокував до залізничного вокзалу. Була комендантська година, а місто — охоплене темрявою і зовсім безлюдне.

Львів — це прекрасно збережене місто, його справедливо виснажені модерні будівлі випромінюють таку потерту патину часу, що ніколи достеменно не знаєш, у якому ти столітті. У цій безлюдній ночі я міг бути гостем будь-якого століття. Лемкін і Лаутерпахт були в мене на думці, поки я насолоджувався їхнім містом.

Я їхав до Києва для зустрічі з редактором нового проєкту, щоб взяти свідчення очевидців і розповісти історії кремлівських злочинів, скоєних в Україні. Проєкт був створений заради двох цілей: щоб зібрати матеріал для перехідного правосуддя, а також щоб створити архів, який зможуть використовувати журналісти, режисери документального кіно, сценаристи, фотографи й політики, щоби ця історія звучала й надалі.

По мірі того, як потяг пробирався крізь ніч, а ми наблизились до столиці, де нас зустріли приглушені, віддалені та тривожні звуки артилерійського вогню, я намагався визначити для себе, які саме “права” і яку ширшу “картину” ми покажемо?

Чи були російські бомбардування цивільних злочином? Скоріш за все. Проте в захоплених містах було безліч вбиств, зникнень, страт: більше порушень прав людини, ніж військових злочинів.

Тоді я ще не знав, що за декілька кілометрів від Києва, у Бучі, російські солдати без розбору вбивали та ґвалтували цивільне населення, що насправді було стратегією зі знищення духу опору міста. Пізніше світ дізнається, що саме там трапилося, і більшість назве це потенційним “злочином проти людства”.

Проте жодна з цих категорій не виглядає задовільною.

Промови Путіна та дії Росії були спрямовані на багато глибші цілі, ніж звичайне вбивство та знущання. Путін дав чітко зрозуміти: він не вважає Україну справжньою країною, а кожен українець, який поділяє думку незалежності України та її самобутньої культури — справжній “нацист” під контролем американців, тому їх потрібно знищити.

Як і в 1930-х роках, відомо про список активістів, культурних діячів і політиків, яких потрібно вбити. Цілі частини населення захоплених міст, таких як Маріуполь, примусово депортують до Росії.

Історію, реальність, спогади спотворюють і знищують.

Путін і його радники навмисно переписують історію України, людей, їхні життя і право на самовизначення. Дітей вичтимуть “альтернативних” фактів, де правда буде зображена перекрученою. У ній Росія буде “визволителем”. Москва навіть організує новий Нюрнберг, щоб покарати українців за начебто воєнні злочини, абсолютно ігноруючи власні.

Таке масове перевпорядкування, знищення пам'яті та історії виходить далеко за межі простих військових злочинів. Це навіть більш співзвучно з оригінальною концепцією геноциду Лемкіна, де він говорить про різні типи геноциду: “політичний, соціальний, культурний, економічний, біологічний та фізичний”.

Також він перераховує техніки, за допомогою яких можна вчинити геноцид, включно з оскверненням культурних символів і руйнуванням культурних центрів, на кшталт церков і шкіл. Але його кінцевим офіційним визначенням є звуження геноциду до нападу на етнічні та біологічні групи.

Філіп Сендс, юрист з прав людини, який написав авторитетну книгу “Східно-західна вулиця” про Лемкіна та Лаутерпахта, сказав CNN, що вважає малоймовірним доведення до геноциду. Він надає перевагу звинуваченню в загарбницькій війні: вся війна незаконна, оскільки абсолютно нічим не спровокована. Це звинувачення означає, що російські політичні лідери, а не лише військові, будуть на лаві підсудних. 

Найкраще окреслила плани Путіна моя подруга, яка нескінченно проводила кампанії з припинення звірств Росії в Сирії. Вона стверджує, що цілилися в “право на існування”. Юридично це може бути дещо розмито, але, як на мене, війни в Чечні, Сирії і зараз в Україні співзвучні, як і утиски в самій Росії.

Метою Путіна завжди є позбавити людей права визначати, хто вони є, їхнє майбутнє та значення. Він хоче тримати під контролем не лише те, хто живе та помирає, а й саму реальність. Путін хоче зруйнувати всі залишки гуманітарного права та закони прав людини, тому що безкарність — це справжня сила.

Наступного дня я зустрівся з моїми колегами, командою українських журналістів, яку очолює нестримна Наталя Гуменюк, у щойно відкритому київському ресторані. До речі, це був кримськотатарський заклад: символ того, як татари, депортовані Сталіном до Сибіру в 1940-х, повернулися і розквітнули.

Місто, де я народився (у якому прожив лише перші дев'ять місяців мого життя), було порожнім, напруженим, його роздирали хвилеподібні крики сирен.

“Галас сирен переслідує тебе всюди, — сказала мені одна з колег, — у спальні, ванній. Ти не можеш втекти від них. І не можеш сказати, звідки саме лунають, бо вони довкола тебе. Діти травмовані ними та починають плакати кожного разу, коли чують їх”. 

Після обговорення нашої редакційної стратегії ми чітко зрозуміли, що повинні розповідати про щось більше, ніж просто про той чи інший військовий злочин.

Щоб справді відповісти на повну атаку Путіна, ми повинні розповідати не лише історії людей, поранених і вбитих війною, але й історії культури та повсякденного життя, які Путін намагається знищити. І ми повинні пов'язувати злочини Путіна в Україні з подібними в Сирії, Чечні і по всьому світу, включаючи злочини, вчинені іншими урядами.

За мету проєкту ми поставили посприяти досягненню справедливості: як на реальних судах, так і в суспільній думці. Якщо зазирнути далі, можливо, за межі людської історії добра й зла, право на існування витікає з іншого: зі стилю формулювання мислення про політичні процеси.

Концепції Лемкіна та Лаутерпахта стали визначальними для таких доктрин, як гуманітарна інтервенція та обов'язок захищати. Ці концепції стверджують, що, коли злочини проти людства  набувають крайньої міри або навіть переходять в геноцид, міжнародна спільнота зобов'язана втрутитися.

У мене є багато друзів, зокрема українців, які кричать, що щось подібне відбувається в Україні. Проте протистояти ядерній державі з військовою могутністю поки що видається табу для Америки та її союзників.

Схоже, таких викликів, як вторгнення Росії в Україну, побільшає. Навіть спотикаючись, Москва не припиняє імперських забав; Китай косо поглядає на Тайвань; конфлікт між Індією та Пакистаном загострюється. Швидка реакція Америки та її сподвижників має зародок чогось більш стратегічного, що могло б спрацювати у світі, де ядерні держави знову конкурують, як під час Холодної війни, проте, на відміну від другої половини 20-го століття, ці сили економічно взаємозалежні.

Західні союзники відповіли на вторгнення поєднанням економічних санкцій, політичного тиску, комунікаційних зусиль і озброєння України безсистемним, випадковим способом. Це має бути офіційно закріплено. 

Перед обличчям військових злочинів, у відповідь на замах на “право існування” та агресивну війну, нам потрібна система союзів, здатних негайно і рішуче відповісти всіма політичними та економічними засобами, з чіткою моделлю для озброєння наших друзів.

Нам навіть не потрібно обговорювати необхідність нафтового та газового ембарго після такого звірства, як Буча. Це має відбутися автоматично. Це означає повне переосмислення того, як ми пов'язуємо безпеку, права людини та економіку, щоб гарантувати, що демократія ніколи не залежатиме від кримінальних режимів, на прикладі Німеччини, яка залежить від російської енергії зараз.

Це означає набагато швидший перехід до чистої енергії, звільнення від росіян та саудівців цього світу. Це означатиме зміцнення відносин із збройними силами таких країн, як Україна, щоб вони могли бути озброєні відповідним чином.

Коротше кажучи, вторгнення в Україну має означати нове розуміння того, як і чому демократії мають діяти спільно — швидко та безжально, щоб конкурувати з агресивними діями Росії чи Китаю. Диктатури, безсумнівно, сформують власні мережі, і це може призвести до нового типу взаємного стримування і шансу на стабільність.

Вкотре Україна змушує переосмислити наші цінності, закони, нашу політику та оборону. Ця війна — не просто проблема, яку можна локалізувати в Росії-Україні. Існує ще більш скоординована мережа диктатур та м'яких авторитарних режимів, які вважають, що 21-е століття належить їм.

З'ясувати те, як ми можемо допомогти Україні перемогти, — це перший крок до розуміння цього визначального питання. Як багато разів в Україні виникала глобальна лінія розлому у нашому мисленні, яку ми бажали проігнорувати?

Український письменник Ігор Померанцев колись порівняв поезію з кажаном, що розсікає ніч, і раптово його вихоплює з темряви промінь ліхтарика нашого фокусу. Цю метафору можна застосувати й до політики.

Україна — це місце, де невидиме стає явним, де згадують пригнічених, де жахіття віднаходить сенс. Заради їхньої свободи і заради нашої.

Пітер ПОМЕРАНЦЕВ — автор книжки “Це не пропаганда: Подорож на війну проти реальності”, старший науковий співробітник SNF Agora Institute при Університеті Джона Гопкінса.