У що ми віримо?

Смислом діяльності є передовсім спроектована дія.
Шюц, “Смислова побудова соціального світу”

Влада укомплектована. Віктор Янукович вибудував чітку управлінську вертикаль, закріпив парламентську більшість і може приступити до втілення власного проекту країни. Здається, ніщо не заважає йому — ні деморалізована опозиція, ні виснажена Юлія Тимошенко.

Якщо б не один нюанс: а проект існує?

Стратегічне бачення, ідеальний стан, проект майбутнього — це перший пункт будь-якого плану. Саме моделювання кінцевого результату діяльності складає основу, на якій ґрунтуються конкретні кроки, дії спрямовані на його досягнення.

Ці базові речі планування відомі будь-якому студенту-економісту, не кажучи вже про докторів економічних наук, які мають можливість керувати країною. Без наявності стратегічного бачення діяльність перетворюється на хаотичні метання та локальні дії.

Проте, мова йде не про бізнес-компанію та топ-менеджмент, а про державу та політичну еліту. Образ майбутнього — це не просто атрибут чи необхідність адміністративного планування, це смисл, який визначає мотивацію дій політиків та суспільства.

У цьому контексті смисл означає, що влада та громадяни володіють спільним усвідомленням певного стану майбутнього, що був обдуманий і прийнятий з позиції тих рухів, які треба здійснити задля його досягнення.

Суспільний смисл перетворює індивідуально розрізнені дії на впорядковану цілеспрямовану колективну діяльність.

Взагалі, ні суспільство, ні держава не можуть існувати без певного смислу, усвідомленого майбутнього, оскільки він і є причиною їх виникнення. Мотивація людей утворити суспільство, а пізніше державу, полягає в тому, що у них з’являється бачення майбутнього, яке вони вибудовують спільними зусиллями.

Для здійснення колективної дії на створення спільного майбутнього у людей виробляються спільні цінності, розуміння один одного, практики взаємодій, спосіб співжиття і головне — віра.

У даному випадку, мова не йде про віру, як обов’язковий елемент релігії (тут і надалі віра вживається в поза релігійному контексті). Хоча тривалий історичний період саме релігійна віра визначала структуру держави.

Вірити можна в націю, права людини, демократію, вождя тощо, і в кожному з цих випадків закладений певний образ, який дає відповідь людині на її потреби та бажання, і змушує пов’язувати з цим смислом свою діяльність та свій спосіб життя.

Отже, смисл є первинним по відношенню до організації суспільства та держави. А це означає, що подальший розвиток і історичні надбання є похідними від того, у що вірить конкретне суспільство.

Наприклад, піраміди є наслідком віри в загробне життя фараонів, собор паризької Богоматері є наслідком віри в Бога, європейський комфорт є наслідком віри в цінність та права людини тощо.

Тобто ідеї будівництва собору чи створення комфортних умов життя не виникли, якщо б люди вірили в щось інше.

А у що вірить українське суспільство? Оглядаючись на історію незалежності, можна побачити зруйновану економіку, розвалену політичну систему, сплюндровану Конституцію, і найгірше — розколоте суспільство.

Все це свідчить лише про те, що жодних спільних смислів майбутнього наше суспільство не знайшло і не створило.

Ми не повірили в щось об’єднавче, щоб згуртувало нас в єдину команду, яка працює на спільне майбутнє. Відокремлені хаотичні дії, часто конфліктні, знищували і доруйновують ті надбання, які залишились нам від віри попередніх поколінь.

Безперестанку знищуючи можливості один одного, підміняючи спільне будівництво постійним протистоянням, ми стали периферійним ресурсним придатком.

В результаті українське суспільство прожирає свої останні стратегічні запаси, щоб не здохнути з голоду. І що ми передамо наступному поколінню: борги, зовнішнє управління та економічне кріпацтво?

Задля справедливості треба визнати, що життя в добу незалежності не було позбавлене смислів. Окрім спроб створити власні, українське суспільство регулярно відвідували смисли сусідів.

Боротьба між цими смислами, точніше їх симуляціями, триває і сьогодні. А тому вони потребують більш детального аналізу.

Заручники безальтернативності

Здобуття незалежності було останнім спільним смислом, який зміг об’єднати українське суспільство на колективну дію. Отримати ще раз 92% з будь-якого питання за останні 20 років — більше не вдалося.

Це означає, що смисли, які прийшли на зміну ідеї незалежності, не пропонували таких образів майбутнього, в якому знайшлося б гідне місце кожному члену суспільства.

Сьогодні вже зрозуміло, що отримання незалежності стало сюрпризом для політичної еліти тієї доби. Через відсутність нових проектів майбутнього виникла ситуація безальтернативності, в якій кожен намагався запропонувати тимчасове рішення існуючих проблем.

Політична еліта ввійшла у внутрішній конфлікт. Бо номенклатура, не бачачи свого місця в новому майбутньому намагалась довести свою ефективність і потрібність, а брак знань та досвіду націонал-патріотів загрожував колапсом.

В цьому протистоянні номенклатура змогла втриматись, і тоді націонал-патріоти випустили “страшного джина”, який і сьогодні завдає колосальної шкоди становленню нових смислів — націоналізм повоєнного зразка.

Проблема виникла в тому, що цей смисл був витягнутий з історії саме в такому вигляді, в якому він перебував після Другої світової, зі своїм специфічним розумінням українського суспільства, своєю логікою побудови держави і своєю історією здійснення цього.

Смисл націоналізму не був модернізований до поняття політичної нації — нації громадян. Етнічні посилання на українців та українськість призвели до виключення значної частини суспільства з одного цілого.

Трактування історії, як поступовий процес боротьби української нації за незалежність, знівелювало колективну дію виражену на референдумі незалежно від походження та регіону.

Таким чином, цей дезінтеграційний смисл поставив творчий потенціал та зусилля суспільства у внутрішнє протистояння.

Інші спроби сформувати смисли спільного українського майбуття можна звести до формули: сильна заможна європейська конкурентоспроможна Україна. Кожне з слів цієї формули часто вживається як відповідь на питання: якою бути нашій державі?

Політики намагаються наділити смислом слова, які всього лише є означенням справжніх смислів.

Так, країна не може ставити собі за ціль бути сильною, якщо це не супроводжується смислами побудови власної цивілізації, необхідного життєвого простору, ідеями імперій тощо.

Це ж стосується і інших слів формули, яка скоріше є доказом творчої та стратегічної імпотенції сучасної політеліти і використовується для прикриття справжніх ницих мотивів перебування у владі.

В умовах відсутності власних смислів Україну почали відвідувати сусідні. Найбільш поширеним і усталеним можна вважати смисл європейської інтеграції шляхом чийогось досвіду.

Впродовж десяти останніх років український інтелект ганявся за вивченням успішних досвідів прибалтів, поляків, словаків тощо, з тим, щоб адаптувати цей успіх для України. В той час як еліта намагалася симулювати виконання необхідних критеріїв та реформ.

Провал української євроінтеграції став наслідком не усвідомленості самого смислу існування європейської спільноти. Еліта орієнтувалась на запровадження європейських стандартів життя без перетворення українців на європейців.

Політики прагнули досягнути єврокомфорту більше ніж європейського розвитку. Абсолютно споживацьке розуміння євроінтеграції домінує і на побутовому рівні, де ЄС пов’язують з гарними дорогами, зарплатами та якісним управлінням, а не з цінностями поваги до людини.

Не спрацювали практики використання чужого досвіду, оскільки кожний досвід є унікальним усвідомленням певного смислу в конкретному суспільстві. Можна використовувати інструменти втілення смислу, але без самого смислу це перетворюватиметься на бутафорію.

Сьогодні можна констатувати, що євроінтеграція, як шлях до певного майбутнього українського суспільства, не має жодних перспектив. І в першу чергу, це пов’язано з тим, що європейці виключили з цього смислу Україну як члена, і включили її як буфер.

Іншим джерелом смислів спільного майбутнього є Росія. На відміну від європейського смислу, північний сусід ще сам не визначився з проектом майбутнього, а тому продукує і поширює на Україну різні ідеї таких проектів.

Два найбільш поширених — це євразійство та “руський мір”. Обидва проекти передбачають побудову спільного життєвого простору, але пропонують різне включення.

Євразійство більше геополітичний проект, який передбачає формування регіонального Союзу, на зразок ЄС, і включає країни за географічними та економічними факторами, орієнтуючись на об’єднання пострадянського простору.

“Руський мір” — це культурний проект, який спрямований на побудову регіональної цивілізації з основними атрибутами православної віри, мови та культури.

Ці смисли об’єднують російську еліту в баченні необхідності включити Україну та Білорусь в спільний проект, і завдяки цьому визначають тактичні цілі. Але з позиції стратегічної перспективи — кінцева модель майбутнього в обох випадках відрізняється, і процес вибору все ще триває.

Проаналізовані смисли не несуть жодного проекту майбутнього, який об’єднує українське суспільство і ставить в центр впливу. Це означає, що на сьогодні всі існуючі смисли розглядають творчу енергію, інноваційний потенціал та можливості українського суспільства, як придаток та ресурс.

Водночас, в суспільстві відсутність альтернативних смислів породжує сприйняття власного майбутнього саме таким. Майбутня роль периферії стає усвідомленим образом, на який починає орієнтуватись еліта та розвиток української держави.

Отже, без створення альтернативних смислів Україна може втратити цілісність та суб’єктність.

Слід визнати, що попит на такі смисли зростає. Розбурхана обуреними громадянами українська домашня кухня поступово трансформується в дискусійний клуб, де шукають нові моделі держави, нові реформи, зміни та інше з приставкою “новий”.

Проте, на даному етапі ці пошуки часто спрямовані на вирішення поточних проблем нашої української держави, тоді як держава завжди була, є і буде наслідком певної моделі суспільства.

Потреба в новому смислі

Потреба саме в смислі альтернативного майбутнього, а не в реформах чи модернізації, проявляється на різних рівнях. Перш за все, суто в українському аспекті.

Які б не були запропоновані проекти реформ чи модернізації, при жодній конфігурації влади вони не отримують розвитку. Немає сенсу розробляти унікальний проект Конституції, реформу суду, виборчу модель в умовах, коли політеліта не має мотивацій до їх втілення, а суспільство не має політичної волі.

Криза мотивації, безсумнівно, найбільша перешкода на шляху змін України. Невдоволення існуючою суспільно-політичною ситуацією породжує запит на зміни, але в умовах відсутності цілісного проекту, діяльність в цьому напрямі роздроблюється та насичується суб’єктивними мотиваціями.

Смисл задає ціннісні орієнтири на майбутнє, за умови відсутності яких пересічна людина прагне всього лише максимізувати власну безпеку на тлі загальної невизначеності.

Альтернативний проект майбутнього задає нові змісти, норми, форми, стандарти, спосіб життя тощо. Якщо цей проект пропонує кращу формулу щастя людини, і суспільства загалом, виникає новий інтерес.

Ситуація невідповідності існуючих інститутів суспільним інтересам і є передумовою настання модернізації. Однак, така модернізація починається виключно з модернізації світогляду та інтересів людини. І тільки по факту цього розробляються проекти і стратегії трансформації суспільної організації — це по-перше.

По-друге, глобальна криза, безсумнівно, є цивілізаційною. Це криза певної моделі розвитку суспільства, його ідеалу майбутнього, способів досягнення цих ідеалів.

Модель суспільства добробуту, як ідеальний смисл західної цивілізації, вичерпала себе і виродилась в суспільство споживання. Західні держави намагаються підтримати динаміку та цілі проекту, який частково був виконаний і більше не релевантний потребам розвитку.

Відсутність нових смислів руйнує мотивації політичної та економічної діяльності. Одночасно, криза посилюється глобальними трансформаціями.

Бурхливий розвиток комунікацій створив передумови для виникнення глобального суспільства. Тепер людство має можливість “уявити себе спільнотою”.

Це означає, що модель суспільства добробуту не можлива в умовах окремо взятої держави, і майбутній проект має нести смисли для людства в цілому.

Нарис такої моделі суспільства і, відповідно, його державної організації буде запропоновано в наступній частині…

P.S. Висловлюю вдячність Валерію Семиволосу за влучні зауваження та коментарі в процесі підготовки цього матеріалу.

Віктор АНДРУСІВ, Інститут ДемАльянсу імені Шумана, для УП