Три міфи про роботу “Зеленбуду”, спростовані на власному досвіді

Кажуть, щоб звичка закріпилася в несвідомому, потрібно повторювати певну дію протягом 40 днів. Рівно стільки я пропрацювала озеленювачем у “Зеленбуді” одного з районів Києва. А свій досвід підсумувала у вигляді аналізу найпопулярніших міфів про роботу цієї комунальної служби — міфів, які й сама донедавна поділяла.

Як і інші комунальні підприємства Києва, КП УЗН, або Комунальні підприємства з утримання зелених насаджень засновані на власності районних громад і відтворюють районний поділ. Колектив підприємства певного району поділений на бригади за територіальним і функціональним принципом. Так, КП УЗН Голосіївського району, куди я навесні 2018 року влаштувалася озеленювачем ІІІ (найнижчого) розряду, поділене на 5 територіальних одиниць, які обслуговують 5 бригад. Хоча гендерний поділ ніде не прописаний, вважається само собою зрозумілим, що такі бригади на 90% складаються з жінок (адже чоловіків бракує для “важчих” робіт — фактично, робіт з технікою).

Крім територіальних, є кілька “чоловічих” бригад, сформованих за функціональним принципом. Вони виконують ремонтні роботи в парках і скверах та працюють із технікою (трактори, мотоблоки, поливальні машини тощо). Окремо в теплиці, розташованій у Голосіївському парку, у відносно привілейованих умовах вирощує розсаду ще одна жіноча бригада.

Я потрапила в бригаду № 1, що доглядає за ділянкою між станціями метро “Льва Толстого” і “Либідська”; зі сходу територія бригади обмежена вулицею Великою Васильківською, де проходить кордон Голосіївського й Печерського районів, а із заходу — лінією залізниці.

Голосіївський район для свого експерименту я обрала просто тому, що побачила на сайті rabota.ua оголошення саме голосіївського КП УЗН. Оголошення обіцяло заробітну плату “від 7000 грн” і 8-годинний робочий день із повним соцпакетом, була згадана навіть можливість отримання путівок на базу відпочинку в Херсонській області. Обов’язки озеленювачів-жінок були описані як догляд за клумбами та зеленими насадженнями (газони, парки, сквери, бульвари), а чоловіків — обрізання дерев, підстригання газонів та інші роботи з технікою. Як виявилося згодом, не все було правдою навіть у цьому невинному оголошенні.

Міф 1. Працівники Зеленбуду — ті самі садівники, тільки в місті

Звичайно ж, зеленбудівці справді утримують зелені насадження Києва, тобто виконують весь спектр робіт із догляду за рослинами: садять, поливають і прополюють квіти; висівають, підсівають та підстригають газони; саджають та обрізають дерева (чим зажили недоброї слави серед свідомих киян), і це не міф. Але при наймі на посаду озеленювача відділ кадрів непомітно вдається до замовчання, бо перелік цей не вичерпний. У ньому бракує чи не найважчого й безумовно найбільш неприємного елементу — прибирання. Як я мимохідь з’ясувала під час співбесіди зі своїм майбутнім майстром (керівницею бригади), прибирають, тобто виконують обов’язки двірників у цих самих зелених насадженнях ті самі жінки та дівчата, які за ними доглядають. Для нашої бригади з 6-ти жінок (разом зі мною) це означало, що крім своїх основних обов’язків, що варіюються від сезону до сезону, ми мали щодня, в будь-яку погоду прибирати 4 великі сквери, кілька маленьких та енну кількість метрів газонів уздовж проїзної частини вулиць.

Оскільки територія величезна, і навіть щоб просто її обійти, треба не менше двох годин, її поділили на 3 менші зони й закріпили їх за 3-ма працівницями. Ці зони треба було щодня прибрати, а саме: зібрати все видиме сміття на газонах, замести найбільш очевидні скупчення недопалків та випорожнити урни. Встигнути треба було за перші 2 — максимум 2,5 години робочого дня.

Наша бригада складалася з жінок різного віку, при чому старші працівниці були досвідченіші в садових роботах. Щоб їх звільнити, більшу частину прибирання намагаються повісити на молодших і більш спритних колег. Тож уже на 10-й день мені урочисто “довірили” щодня прибирати найбруднішу зону в компетенції нашої бригади — три величезні сквери біля метро “Либідська”. Справа була навесні, і що тепліше ставало, то більше людей використовували лавочки та прилеглі схили для рясних алко-пікніків із продукцією з сусідніх “Ашану” та фаст-фудів. Щоб встигнути прибрати бодай до 9:30, мені доводилося ледь не бігати по газонах із наколкою та пакетами для сміття.

З пакетами, до речі, теж не все гладко, принаймні в Голосіївському районі. Для економії їх не вкладають в урну, як це передбачає інструкція, а висипають (а то й, залежно від конструкції урни, вибирають руками) сміття з усіх урн в один пакет, а коли він наповнюється — викидають його вміст у бак і використовують пакет повторно, і так двічі чи тричі.

Навіть якщо не брати до уваги такі неприємні дрібниці як те, що пакетам від цього властиво рватися, а рукавичкам (на місяць видають 2 пари) — мокнути від рештків кави та пива, ця “ранкова розминка” — фізично й психологічно дуже непроста робота. Якщо порахувати все сміття з газонів та 13-ти урн, що належали до моєї вотчини, щодня виходило понад 10 часто багатокілограмових (через скляні пляшки) мішків для сміття, які треба було дотягти до баків.

Однак і це не найгірше. Крім щоденного прибирання, яке, принаймні, тривало не більше 3-х годин, наша бригада мусила по мірі засмічення (раз на тиждень або й частіше, якщо скомандує керівництво) прочісувати чималу територію, що включала вулицю Саперно-Слобідську від Деміївської площі майже до Південного мосту (на нашому сленгу “Сапьорка”) та вулицю Грінченка вздовж Байкового кладовища. Яким чином “Сапьорка” стосувалася нашої бригади (нагадую, ми опікувалися ділянкою від площі Льва Толстого до Либідської), я так і не з’ясувала. Підозрюю, її на нас “повісили”, як і сам процес прибирання. Зазвичай щоб прибрати “Сапьорку” та Грінченка майстер делегувала 2-х, знов-таки, наймолодших робітниць, у яких це забирало повний робочий день. За таку зміну, разом із ранковим прибиранням, ми намотували не менше 20 кілометрів, постійно при цьому нахиляючись і тягаючи за собою важкі мішки зі сміттям, які службова машина забирала лише зі спеціально відведених місць. Загалом у моєму робочому розкладі прибирання займало не менше 40% робочого часу.

Міф 2. Робота комунальників непрестижна й низькооплачувана, проте розслаблена і легка

У моїй уяві робота двірника і, ширше, працівника комунальних служб була овіяна романтичним ореолом. У пізньорадянські часи ціле покоління митців переховувалося від ідейного пресингу системи в тихій заводі жеків: Цой працював у котельні, Мамонов був ліфтером… Якщо помножити це на роботу з рослинами, яка є медитативним процесом par exellence, вийде ідеальний варіант дауншифтингу для вільнодумної людини з тонкою душевною організацією, думала я. Саме тому я не надто злякалася, коли з’ясувалося, що мені доведеться не тільки полоти й поливати квіти, але й прибирати газони. Саме тому не пішла, дізнавшись, що як озеленювач найнижчого розряду (без досвіду роботи) протягом перших півроку, а то й довше отримуватиму чистими не “від 7000 грн”, а в найкращому випадку 6800 (детальніше про механізм формування зарплати в пункті 3).

Втім, як зрозуміло вже із першої частини тексту, мої фантазії були дуже наївними. Робочий день у нашій бригаді починався о 7-й ранку, на відміну від усіх інших бригад підприємства, що стартували о 8-й. Підозрюю, це свавільне рішення за мовчазної згоди інших робітниць наша майстер прийняла в доісторичні часи (а працює вона на своїй посаді з кінця 1980-х!) через те, що нам пощастило працювати в центральному районі: не дай боже, якийсь можновладець чи й сам директор підприємства побачить зранку на газонах неприбране сміття. До речі, “о 7-й” у нас означало, що в 6:50 ти вже виходиш із битовки у змінному одязі й фірмовому оранжевому жилеті. Час на перевдягання та збір інвентаря робочим чомусь не вважався.

Після безперервного ранкового галопу-прибирання максимум, який можна було офіційно собі дозволити — це 10-хвилинний перекур. Усі мої спроби швидко поснідати після прибирання (я не встигала поїсти вдома) жорстко обривали колеги. Тож я швидко кинула спроби поїсти цивілізовано, вдовольняючись крадькома купленою булочкою з кавою. Приблизно о 9:30 наша начальниця й сама приходила з ранкової планерки в центральному офісі, щоб ощасливити бригаду роздачею нарядів на поточний робочий день. Зазвичай, крім прибирання, ми встигали виконати по 1-2 завдання на день. Іноді ми працювали по двоє-троє, іноді — всі разом.

З весняних робіт найбільше мені запам’яталися два види. Після того, як з газонів сходить сніг, їх треба прогребти — прочесати спеціальними граблями-віялом. Таким чином допомагають молодій траві піднятися і вичищають накопичене за зиму сміття (особливо недопалки від сигарет, які під час регулярних рейдів не прибирають через елементарний брак часу). Оскільки газонів у нас на балансі було чимало, гребти часто доводилося цілий день. Не раз і не два загрібання перетворювалося на збирання з газонів каміння та будівельного сміття, які там накопичилися за зиму. Як мені пояснила колега, закидаючи лопатою гравій та велетенські каменюки на трактор, цей вид робіт називається “прибирання газонів після зими”.

Коли ж на клумбах сходять багаторічні квіти, разом із ними активно проростають бур’яни, які треба вчасно видалити. Швидкісне сапання клумб — друга в моєму персональному “топі” навичка озеленювача. Оскільки весна цьогоріч видалася аномально спекотною, паралельно мені довелося екстерном засвоїти і норми багатогодинної роботи на палючому сонці, придумуючи цілі квести, як захопити пляшку з водою під час піших “марш-бросків” з важким інвентарем (лопата, граблі, сапа) до тої чи іншої клумби. Такі дрібниці, як “водичка”, керівництво, знов-таки, не цікавлять. З усіх норм роботи на сонці неухильно стежать за виконанням лише однієї — наявність головного убору, бо за його відсутність можуть зняти премію з бригади.

У цьому контексті варто згадати про обід: у нас його не було. Кухня в нашій битовці, гарно обладнана, з холодильником і електроплитою, виявилася бутафорською, нею ніхто не користувався. Під час співбесіди мені урочисто оголосили, що наша бригада “домовилася” працювати без обіду, щоб звільнятися на півгодини раніше. Враховуючи ранній початок робочого дня, це мало означати свободу вже о 15:30, і я спершу не зважила на вкрадені законні 30 хвилин обідньої перерви.

Насправді ж такий графік крав набагато більше часу: вечірнє перевдягання, так само й ранкове, а іноді й прогулянка пішки до битовки до робочого часу не зараховувалися. До того ж, після роботи без обіду (а часом і без сніданку) ми всі були геть виснажені й страшенно голодні. Цілком нормальною вважалася ситуація, коли майстер дозволяла нам іти додому ближче до 16-ї (бо ж багато роботи), і це означало лише те, що тобі дозволено вирушати в бік дому: пару кілометрів із важким інвентарем повертатися до битовки. І добре, якщо була змога під’їхати на тракторі чи тролейбусі. Якщо додати сюди чергу до умивальника, щоб хоч трохи змити із себе землю, виходило, що кінець робочого дня й реальний вихід з роботи розділяло не менше години.

При цьому запізнення чи найменша затримка на будь-якому етапі (скажімо, між ранковим прибиранням і основним завданням), або просто повільна, на думку майстра, робота, призводили до нескінченних нотацій і криків з її боку: спілкуватися з підлеглими тут звикли винятково в найгірших традиціях радянської школи. Усі ці “ти диви, вона вирішила пообідати”, “ти що, не хочеш заробити копійку?” та “починай працювати, інакше нам доведеться попрощатися” теж не додавали снаги.

Працюючи в такому ритмі, я зафіксувала, що думати про щось інше крім їжі та свого жалюгідного морального стану я можу лише ближче до 19-ї години. А там не за горами було приготування до сну та підйом о 5:30.

Міф 3. Корінь проблем “Зеленбуду”, як і інших комунальних служб, — в успадкованих від Радянського Союзу структурі й принципах роботи, а також у низьких зарплатах

Скажу одразу, що ситуація комплексна й однозначну відповідь на запитання, чи це міф, дати складно. На перший погляд, це твердження близьке до істини. Жорстка ієрархія директор-майстер-робітник, квадратно-гніздовий метод роботи, манера спілкування, коли щоденний крик і образи вважаються нормою, усі ці планьорки, рознарядки й битовки — усе свідчить про те, що “Зеленбуд” — структура так само архаїчна, як і словник, який використовують його працівники.

На користь цього говорить і повсюдне поширення бажання нижчих за рангом (майстра, бригадира) вислужитися перед старшими, повісити на підлеглих ще більше об’єктів, які треба доглядати — байдуже, якою ціною. Так, лише за час моєї роботи у бригади намітилася додаткова ділянка, сквер біля щойно збудованої багатоповерхівки на вулиці Ямській. За планом майстра, прибирати його мала також я — зранку, після “Либідської”.

А ще — постійне використання тактики “потьомкінських сіл”. Мені запам’ятався випадок, як ранньою весною посеред робочого дня двох дівчат із нашої бригади терміново відправили прибирати недопалки в лунках дерев уздовж усієї вулиці Великої Васильківської (а це 4,5 кілометри майже суцільно посаджених дерев), тому що там мав прогулюватися Кличко з директором підприємства. У той день мої колеги затрималися щонайменше на 1,5 години. Або як ми всі добровільно-примусово вийшли в суботу, щоб встигнути висадити квіти у вазонах на тій-таки Великій Васильківській напередодні проведення там марафону. Звісно, цей день нам оплатили за подвійним тарифом, але враховуючи, що то був кінець другого тижня без вихідних (перед тим ми відпрацьовували травневі свята), гроші мене цікавили менше, ніж сон.

Нарешті, однією з ключових причин неефективності комунальних служб у пострадянських містах є підхід, який я метафорично охрестила “не наше”. З усюдисущим “не наше” я зіткнулася, навчаючись прибирати. Наука ця насправді не така легка, як може здатися — бо прибирати треба не якісно, як мені хотілося (тобто ліквідувати все сміття), а так, щоб створити враження чистоти певної ділянки за відведений час. Можна було б написати цілу методичку про те, де і яке сміття треба брати, а яке варто лишати; в якій руці тримати наколку для сміття, а в якій мішок, і куди при цьому подіти віник; де треба збирати “бички”, а де варто вдати, що їх немає.

Одним із ключових правил у цій методичці була б непохитність перед “чужим” сміттям, тобто сміттям у чужій юрисдикції. На практиці це означало, що на газоні папірці чи пластикові пакети збирати треба, а на прилеглому до цього газону тротуарі чи дорозі, які уже не є сквером — заборонено, адже це “сповільнює роботу”. Тож варто мені було потягнутися до “чужого” папірця, як колеги в унісон кричали: “Не наше!”. Нікого не хвилювало, що між “нашим” і “не нашим” сміттям може бути 20 см, і що такий абсурдний поділ перетворює прибирання на сізіфову працю, адже після нього банально не стає чисто. Згодом я навчилася прибирати найбільш кричуще “не наше” крадькома, а через певний час із жалем констатувала в собі зародження професійного цинізму й байдужості до “чужого”.

Кейс “не нашого” проливає світло не лише не проблеми Зеленбуду, а й на проблеми інших комунальних служб пострадянських міст (брудні вулиці, невчасний вивіз сміття і т. ін.). Як показав мій досвід, річ не в тому, що комунальники мало та/або погано працюють. Значна частина проблем походить від того, що комунальні служби організовані не за територіальним принципом (community based approach — є громада і є двірник, що обслуговує, скажімо, певний квартал), а за відомчим поділом. За територію довкола одного будинку можуть відповідати 4 різні відомства, узгодити роботу яких практично нереально: подвір’ям опікується двірник від жеку, газоном — “Зеленбуд”, проїжджою частиною — “Автодор”, а магазини, розташовані в тому-таки будинку, прибирають свою територію самі. У цих умовах і виникає теорія “не нашого” та практика підкидати своє сміття на “чужу” територію (скажімо, нормальним вважається скинути папірець на дорогу) або в “чужий” сміттєвий бак. Зрозуміло, що відомчий поділ, який призводить до абсурду — це також елемент радянського спадку.

І все-таки в поспіху, який часто є істинною причиною неякісного виконання робіт з боку комунальників, є не тільки радянські, а й цілком ринкові корені. Він є очевидним наслідком того, що комунальним підприємствам та їхнім працівникам доводиться виживати в дедалі більш жорстких умовах неолібералізму. Нагадаю, що, відповідно до свого визначення, будь-яке комунальне підприємство в Україні може здійснювати виробничу, науково-дослідну та комерційну діяльність із метою одержання відповідного прибутку. Цим правом “Зеленбуд” активно користується не тільки з метою збагачення керівництва, але й для того, щоб тримати зарплату на мінімально конкурентоспроможному для Києва рівні. Так, моя ставка озеленювача ІІІ розряду становила 4900 грн, а решту платні утворювала премія, яка нараховується всім працівникам підприємства відповідно до кількості виконаних ним у цьому місяці підрядів (комерційних замовлень). Саме завдяки премії на посаді озеленювача бодай хтось погоджується працювати, а заробітна плата на рівні 9-10 тисяч гривень для працівників із досвідом (озеленювач V розряду) та можливість безкоштовного проживання в гуртожитку навіть роблять цю роботу привабливою для приїжджих з інших міст і, особливо, сіл.

І в цьому начебто немає нічого поганого, от тільки на виконання підрядів із кожної бригади регулярно відправляють одного чи двох найкращих працівників, при чому суттєво збільшується навантаження на тих, хто лишається. Якщо бригада невелика, то й без того чималі обсяги роботи стають просто непідйомними, що й обертається формалістичним, недбалим підходом. Це не тільки філософія “не нашого”, але і правило прибирати — крім випадків окозамилювання, як-от з Кличком — тільки видиме сміття, лишаючи при цьому дрібне (кришки від пляшок, розбите скло і, найгірше, недопалки). Цю тенденцію можна помітити, щоправда, меншою мірою, і в підході до садових робіт, коли після покосу згрібають не всю траву (“все одно згорить на сонці”) або бур’яни не прополюють, а зрізають сапою (“все одно нові виростуть”). Там, де радянські атавізми перетинаються з новими ринковими підходами, виникають найабсурдніші ідеологічні покручі та найгірші практичні результати.

Замість післямови

В одну з робочих субот травня ми з колегою, молодою алкозалежною жінкою, прибирали горезвісні лунки на Великій Васильківській — чергове окозамилювання напередодні марафону. Я згадала, як торік сама брала участь у травневому забігу, поглянула на ситуацію збоку і зрозуміла, що з мене досить: працюючи в Зеленбуді, я не мала ні часу, ні сил на спорт чи будь-які інші захоплення. Дізнатися, чи була міфом база відпочинку в Херсонській області, мені так і не довелося.

Ольга ПАПАШ