Тінь шахтаря

У неділю в Україні відзначили День шахтаря. “Ми обов’язково повернемо мир у шахтарський край” — пообіцяв у привітальному зверненні прем‘єр-міністр Арсеній Яценюк. Але насправді, шахти — це прокляття Донбасу, а культ шахтаря від початку і до кінця сформований радянською пропагандою.

“У нас тут свій Сибір”

До революції професію шахтаря не вважали ані престижною, ані почесною — навіть на території сучасного Донбасу. Шахтарями ставали під тиском обставин і виключно з економічних міркувань. Незаможний селянин міг заробити в шахті на коня, проте селянська свідомість не приймала самої ідеї працювати під землею. Тим більше, ця праця була вкрай тяжкою і небезпечною.Тому шахту не любили — її боялися і ненавиділи.

І було за що. Дослідник Донбасу Гіроакі Куромія наводить моторошну статистику. З 1893 по 1916 на шахтах Донбасу загинули 5152 гірняки — це 245 смертей на рік або 20 на місяць — по одній на кожен робочий день. Між 1906-м і 1913-м з кожної тисячі шахтарів отримували каліцтва 329, а загальний травматизм на виробництві сягав 40%. Не дивно, що шахтарів вважали зовсім не героями, а пропащими відчайдухами, які за гроші ідуть на смерть.

На шахтах довго не затримувалися — плинність кадрів досягала і 100%, і навіть 300% на рік. Побут та спосіб життя гірняків були також жалюгідними. Більшість з них жила в бараках або землянках, потерпаючи від антисанітарії, брудного повітря і нестачі води. “Мамашенька, я пропала\ За шахтера жить попала:\ Шахтер — черный, шахтер — грязный,\ Вечно пьяный, безобразный” — йшлося у тогочасній частушці.

Та й самі гірняки ставили до своєї праці, як до каторги. “У нас тут свій Сибір” — сумно жартували у дореволюційному Донбасі. Ще більш промовисто про настрої шахтарів свідчить їхній фольклор, сповнений туги і похмурого фаталізму. Найвідоміший взірець такого фольклору — народна пісня про смерть хлопця-коногона, тобто погонича кобили, яка вивозила з шахти вагонетки з вугіллям:

“Ах шахта-шахта, ты — могила,

Зачем сгубила ты меня?

Моих детей осиротила,

Им счастья-доли не дала”

Великий стаханівський міф

В часи сталінської індустріалізації потреба у вугіллі стрімко зростала. “Уголь — хлеб производства!” — твердила пропаганда. В гонитві за планами “пятилеток”, адміністрації посилювали тиск на шахтарів, хоча умови їхньої праці суттєво не поліпшилися. Для ідеологічного виправдання експлуатації, у 1935-му було інсценовано подвиг Олексія Стаханова. За одну змінувін ніби то перевиконав норму в 14 разів.

Шестерні агітпропу закрутилися з шаленою швидкістю — іменем Стаханова стали називати міста, про шахтарів стали знімати фільми, писати книги. Так народився стаханівський рух, а разом з ним — міф про супергероїв соціалістичної праці, які з любові до партії готові не вилазити з шахти. А у 1947-му культ шахтарської праці набув довершеності — рішенням міністрів вугільної промисловості було впроваджено День шахтаря.

Гімном взірцево-показових шахтарів стала пісня “Спят курганы тёмные”, яку написав у 1939-му Борис Ласкін. На відміну від народної пісні про смерть коногона, шлягер Ласкіна був ліричним і оптимістичним — у повній відповідності до нового, відрештушованого пропагандою, образу гірняка. Радянський міф прижився: навіть Володимир Висоцький співав про шахтарів цілком в дусі офіційного агітпропу.

В період застою шахтарі справді почувалися привілейованою кастою — вони мали вищі зарплати і певні статусні переваги. Проте їхні мотивації не змінилися — шахта була місцем, де можна було непогано заробити, не маючи високої кваліфікації. Єдине, що вимагалося від більшості шахтарів — міцне здоров‘я і готовість його швидко втратити. Як варіант, на шахти тікали, аби випасти з поля зору радянської Феміди.

В результаті, в Радянському союзі існували два шахтарських світи: пропагандистський і реальний. Якщо в першому гірняки жили від подвигу до подвигу, то в другому вони жили від “получки” до “получки”. Як і раніше, серед гірняків процвітало пияцтво, а шахтарські селища були осередками соціального неблагополуччя. Тому в регіонах, де шахтарів бачили не лише в кіно, до них ставилися без жодного пієтету.

Втім, картати гірняків за аморалізм не варто — шахта калічить людей не лише фізично, але і ментально. Згідно дослідження, проведеного у 1980-х у Кузбасі, у кожного п‘ятого шахтаря діагностували дезадаптаційні стани психіки, а у кожного шостого — пограничні нервово-психічні розлади. Про соціальну дезадаптацію годі і казати — постійна загроза смерті і виснажлива праця деформували цінності, стосунки, мораль.

Міф про вічного страйкаря

У 1980-х, коли радянська економіка остаточно вичерпала свої ресурси, шахтарі почали втрачати свої переваги. Висока зарплата, яка була основною мотивацією шахтарської праці, знижувалася. Так, у 1991-му середня зарплатня шахтаря сталанавіть нижче середньої! Цього шахтарі стерпіти не могли. Так почалася  коротка епоха шахтарських страйків, які добили конаючий Радянський Союз. А разом з тим народилася легенда про величезний протестний потенціал шахтарів.

Нашаровуючись на спадок радянської пропаганди, ця легенда породила завищені очікування щодо шахтарів. Так, минулого року шахтарів закликали повстати і майданівці, і сепаратисти. Після сепаратистського заколоту у Донбасі від шахтарів чекали повстання проти самопроголошеної влади. Але шахтарі так і не піднялися, воліючи пересидіти буремні часи у своїх шахтах, чим здивували і розчарували як сепаратистів, так і патріотів.

Справа в тому, що шахтарські страйки відбувалися у дуже специфічних умовах. Наприкінці 1980-х сили СРСР були мінімальними, а шахтарський рух — у розквіті сил. Завдяки профспілковим зв‘язкам та індустріальній дисципліні, гірняки могли організовувати потужні страйки. А протистояли їм бюрократи і номенклатурники, з рук яких вже вислизала влада. Тим більше, що одночасно з шахтарями СРСР розхитували всі, кому не лінь.

Коли ж після розпаду СРСР шахтарі опинилися сам на сам з новими господарями Донбасу, їхні протести виявилися не надто дієвими. На відміну від пізньорадянських чиновників, майбутні регіонали придушували шахтарські заворушення з показовою жорстокістю, як і сто років тому. З тією лише різницею, що замість донських козаків шахтарів розмазував по асфальту “Беркут”.

Не могли збурити гірняків і трагедії на виробництві. Загроза наглої смерті — невід‘ємна частина шахтарського світосприйняття, тому загибель в шахті сприймається, як сумний, але банальний факт. Та й загалом, шахтарська культура — це культура не протесту, а терпіння — причому терпіння заради грошей. Тому очікувати від шахтарів політичної активності марно. Навіть під час легендарних страйків 1990-х їх цікавили передусім економічні перспективи, а не все те, чим переймались ідейні “самостійники”.

Новий культ шахтаря

Після здобуття незалежності Україна мусила наново визначати своє місце в світі та в історії. Найпершою з радянської ідеологічної системи рвонула Галичина. Донбас такою можливістю не скористався. Стрижнем тамтешньої ідентичності стала радянська міфологія про Донбас-вугільну скарбницю. Так радянський міф про героїв-шахтарів, на яких тримається вся промисловість, отримав нове життя.

А місцеві політики волали про те, що Донбас годує Україну, реальні шахтарі жили звичайним життям, в якому було більше страждань, ніж звитяги. “Ничего тут нет благородного. Есть уголь, добываемый в нечеловеческих условиях, и есть люди, которые за деньги (а сейчас и бесплатно) подвергают себя истязаниям и рискуют жизнью” — писав у своєму “Щоденнику гірняка” горлівський шахтар Дмитро Кравцев.

Нові господарі шахт ставили прибутки вище безпеки, тому за кожен мільйон тонн вугілля платили своїм життям двоє гірняків.Попри деградацію галузі, про перепрофілювання економіки регіону не йшлося. Ідеологічним виправданням для самовбивчого консерватизму був той самий культ шахтаря-годувальника. Регіонали зробили шахти місцевим фетишем, хоча вони лише поглинали дотації і людські життя.

В політичному аспекті культ шахтаря використовувався для плекання антиукраїнських настроїв. Десятки років Донбас переконували в тому, що шахти — це джерело вічного добробуту, до якого присмокталися нероби з Києва та “западенщины”. Сумні наслідки такої пропаганди виявилися навесні минулого року, коли третинамешканців Донбасу піддалася сепаратистській пропаганді.

Надія є

Але результати виявилися зворотніми. Частина вугільних підтриємств постраждали внаслідок бойових дій, інші ріжуть на металобрухт сепаратисти. На відміну від українського уряду, дотувати шахти окупанти не збираються. Вже цієї осені в ЛНР планують ліквідувати більшість вугільних підприємств. Зрозуміло, що ніяких компенсацій шахтарі не отримають. Доля шахт, які залишилися на українській території, також невизначена.

Можливо, ця катастрофа зніме з Донбасу вугільне прокляття. Очевидно, що навіть нерентабельні шахти забезпечували засобами до існування десятки тисяч мешканців регіону. Проте вони ж консервували економічну відсталість Донбасу, перетворюючи його на депресивний, несприятливий для життя регіон. Якщо вугільна галузь Донбасу зараз загине, економіку регіону доведеться будувати наново.

Можливо, з цього і почнеться модернізація Донбасу, а разом з нею — його справжнє відродження. А допоки частина Донбасу перебуває в окупації, ми можемо лише спостерігати за тим, як ідейні нащадки Сталіна знищують обтяжливу спадщину сталінської індустріалізації.

Роман МАЛКО