Ти мене поважаєш?

Сакральні запитання мають властивість мінятися. Колись це було “Хто винен?”, потім “Що робити?”, у радянські часи їм на зміну прийшло “Ти мене поважаєш?”.

Зараз, звісно, складніше — адже кількість доступної інформації, а відповідно і кількість сакральних запитань збільшується. Проте після всенародних виборів Януковича раптом стався такий собі відкат назад — питання про повагу виринуло з радянського небуття і постало в українській дійсності на повен зріст.

І справді — в України є Президент. Обраний відповідно до закону Голова держави, Гарант конституції.

Проте не є секретом також і те, що велика частина українців не дуже поважає новообраного, а ще більша частина вагається — як тепер бути?

З одного боку у Януковича є чесно зароблена репутація. З іншого — він тепер репрезентує країну. Як це об’єднати? Що відповідати закордонним друзям, які відверто сміються з такого вибору — приєднуватися до кепкувань чи наполягати на тому, що це НАШ президент і не їхнє собаче діло, який він? Хай краще згадають свого Буша чи Черномирдіна!

Особисто ми тут не виключення. Адже після критичних висловлювань на адресу свіжоінавгурованого гаранта на нас посипалися докори і звинувачення у хамстві, неповазі до народної волі та інших смертних гріхах.

У передачі “Я так думаю” ми сказали, зокрема, що більше вірили б у євроінтеграційні заяви Януковича, якби були певні, що він може показати на мапі, де, власне знаходиться ця сама Європа. Минуло кілька днів — і наш герой таки не витримав іспиту з географії у Брюселі.

Проте, користуючись ситуацією, ми вирішили розібратися — чи зобов’язаний український громадянин поважати свого президента? Як з точки зору закону, так і з точки зору моралі, свідомості, патріотизму.

Адже до виборів — одна ситуація, після — інша. Політики, які вчора були непримиренними, раптом починають ластитися до нового начальства, то може й нам, простим українцям, брати з них приклад?

Проблема непроста. Тому ми одразу вирішили запитати в людей — ні, не модним нині соціологічним шляхом, а більш доступним, через інтернет. Спробуйте й ви — наберіть у пошуковці “неповага до президента” або “повага до президента”. Гарантуємо купу вражень.

Спробували? Отож. Абсолютна більшість посилань стосується не нашої поваги до президента Януковича, а його неповаги до виборців — як у випадку з благословенням Кирила, так і у випадку відмови від теледебатів, або ж до звинувачень у неповазі до шахтарів, селян, мови тощо.

Цікавий ефект, чи не так? Проте питання насправді стоїть досить гостро і напряму пов’язується з визнанням результатів виборів, демократією, волею більшості та таким іншим.

Отже, якщо ми поважаємо волю більшості (хай би навіть відносної), ми маємо поважати результат виявлення цієї волі, а значить і людину, яка прийшла до влади. Чи не так?

Для того, щоб відповісти на це питання, треба трохи попрацювати. Наприклад, із законами, які говорять: українець зобов’язаний поважати прапор (за це дають три роки), суд (штраф або 15 діб), проте не зобов’язаний поважати свого президента.

За неповагу до останнього не передбачено жодного покарання. Парадокс? Тільки на перший погляд.

Адже неповага до прапора — річ очевидна, як у Одеському економічному університеті, де його використовували замість ганчірки.

А неповага до суду — це відмова виконувати вимоги судді чи намагання завадити судовому розгляду. Якщо ви будете лаяти суддю поза залою, вам покарання не погрожує.

І якщо користуватися аналогіями, у чому може проявитися неповага до українського президента?

Наприклад, у намаганні завадити виконанню ним своїх обов’язків шляхом кидання яєць. Чи то невиконанні прямих і законних його вказівок.

Ну, щодо першого — зрозуміло, а от вказівки своїм громадянам президент давати не може, конституція не дозволяє. Він вказує Кабміну, тож хай Кабмін і демонструє свою повагу.

Навіть поверхневий аналіз свідчить — пересічний громадянин України не має жодних шансів проявити свою неповагу до президента. Власне, саме тому за це і не карають.

А може, це помилка? Може, законодавство України треба удосконалювати у цьому напрямку? Не виключено, але варто перевірити.

Як? Дуже просто — найкращим критерієм для перевірки законів на правильність є відповідність їх звичаю, тобто стосункам, встановленим неформально, протягом сотень, якщо не тисяч років.

Практика свідчить — закон, який суперечить звичаю, не виконується, і час на його прийняття витрачено даремно.

Отже що каже звичай про повагу? На повагу заслуговують старші за віком (через власне вік), начальство (через владу), та авторитетні люди (через цей самий зароблений авторитет). Звісно, сюди можна додавати повагу до матерів, вчителів та таке інше, але тут ми тільки втратимо час — адже Янукович для українців не є ані матір’ю ані вчителем.

За винятком студентів та аспірантів, яких вчив, чи мав вчити, як володар професорського звання — звісно, якщо вони такі є. А ще людей заведено поважати за принципом взаємності — ти мене поважаєш, я тебе поважаю, ми з тобою — поважні люди (Райкін).

Повага до старших — чудова річ, однак вона характерна для більш архаїчних суспільств, ніж українське.

У нас старших поважають у кращому разі формально — тобто не б’ють, поступаються місцем тощо. Тут аналогія з президентом не проходить — ніхто ж не збирається його бити чи не дай Боже, не поступатися місцем. А слухатися — пробачте, зараз для цього не досить мати поважний вік, інакше президентом у нас був би найстарший за віком політик, наприклад, Кравчук.

Слухаються зараз не найстарших, а найбагатших чи то найрозумніших, як хто зможе.

Тепер про начальство. Звісно, начальство треба поважати. Тому усі держслужбовці мають демонструвати свою повагу діючому президентові як голові виконавчої влади. І навіть мати його портрет на стіні — це логічно.

Проте чи є президент начальством для нас із вами, тобто пересічних українців? Ризикнемо відповісти — ні. Президент є очільником чиновників, але не нашим з вами. Відповідно до Конституції його укази стосуються тільки дій виконавчих органів влади, але аж ніяк не наших з вами.

Ну і нарешті взаємна повага. Питання особисте, його кожен вирішує для себе.

Ми, наприклад, не бачимо поваги Януковича до себе, втім, як і українські церкви немосковського патріархату та інші “козли, які заважають жити”. Або, якщо хочете свіжішого прикладу, то “дебіли, які чогось чекають”.

Можливо, в глибині душі Віктор Федорович дуже поважає нас із вами, проте підле оточення ретельно приховує прояви цієї поваги. А отже у нас немає підстав на повагу у відповідь.

Янукович-президент і Янукович-людина — не одне й те саме. Повага до людини — це те, що не починається із дня обіймання посади і не закінчується у день відставки.

Які приводи для поваги демонструє нам Янукович-людина?

Почнімо з самого початку. У кого з вас є доньки? Для тих контрольне запитання: чи погодилися б ви взяти собі за зятя людину, яка двічі сиділа на зоні?

Прокуратура, звісно, твердить, що він не був судимим. Хай так. Але вона не може твердити, що він не сидів. Бо таки сидів. Отже як би ви сприйняли намагання дочки привести до хати двічі сИдимого зятя? Тільки чесно?

Ну а те, чого ми не побажаємо для власної дочки, маємо вітати для своєї країни? І поважати? Отже які причини для поваги до фізичної особи Януковича? Те, що він не знає, хто такий Чехов, Ахматова, Гулак-Артемовський? Чи плутає генофонд з геноцидом?

“Ну знову починається!” — чуємо обурені голоси. Зачекайте, люди добрі, а що, хіба це неправда? А коли правда, то хіба вона стає гіршою через те, що її сто разів повторили? Ні, навпаки, стає кращою, це перевірено століттями.

Чи варто поважати Януковича-людину за те, що він, витративши 300 мільйонів гривень, отримав 49% голосів у другому турі?

До речі, це не таке просте питання. Адже Янукович-людина, яку підтримали 12,5 мільйонів — це вже Янукович-президент. І неповага до нього є неповагою до його виборців, чи не так?

Не знаємо, не знаємо. Ми дуже поважаємо виборців Януковича — адже самі родом з Миколаївщини, яка проголосувала за нього і 2004-го, і 2010-го. Ми поважаємо цих людей, розуміємо причини такого вибору — але хіба ж це означає, що ми його підтримуємо та поділяємо?

Ви любите і поважаєте свою дружину, проте чи достатньо цього для того, щоб любити та поважати тих, кого вона любить — наприклад, тещу з тестем? Погодьтеся, що для поваги до тещі мають бути якісь додаткові причини.

А чим почав свою діяльність обраний президент — показовим ігноруванням державної мови? Так це неповага не тільки до українців, але й до української держави в цілому.

Чи плювком в обличчя вірним немосковських патріархатів? До речі, не всі громадяни України ходять до церкви, багато хто вчащає до мечеті або й навіть до синагоги. І демонстрація неповаги до них є дуже і дуже недалекоглядним вчинком.

Питання, чи стане новий президент президентом всієї України, чи тільки її частини, вигадали не ми. І відповідь на це дають вже перші дії новообраного гаранта.

Він уперто тримається своїх вірян, тобто, пробачте, виборців, а отже чи заслуговують такі дії на повагу решти українців? Навряд чи. Хто голосував, хай той і поважає.

Отже можемо підсумувати.

Повага до українського президента, як символу держави є абсолютно необхідною і закономірною. Але проявити її у нас із вами шансів практично немає.

Чи маємо ми вставати, коли до зали заходить президент? Звісно. Якщо колись опинимося у одній залі з президентом, так і зробимо, навіть не сумнівайтеся.

Чи треба вставати, коли вносять штандарт президента? Звісно, так! Але де ми його побачимо?

Чи варто кидатися у президента яйцями чи, як це зараз модно, чоботами? Не варто. І ми цього не робитимемо. До речі, на подібні акції зазвичай зголошуються ті, хто не вважає дійсного президента законним, і демонструє таку свою позицію через неповагу. Але поки що про це не йдеться.

Отже якщо ви не входите у коло “допущених до тіла”, продемонструвати свою повагу чи неповагу до діючого президента вам не вдасться. А “тіло” охороняють від незручних людей краще, ніж Нацбанк від злодіїв.

Наші політики взагалі не люблять зустрічатися з незгодними — можливо, в цьому одна з причин владної кризи останніх десяти років.

До речі, питання поваги до президента постає не вперше — рівно п’ять років тому після інавгурації Ющенка були точно такі проблеми. І представники Партії регіонів демонстрували протягом усього цього часу свою повну неповагу ба навіть презирство до законно обраного гаранта, а особливо посадові особи — міністри та чиновники. Традицію, на жаль, закладено не вчора.

Хоча... Власне, взаємна повага починається з першого кроку. От якби, скажімо у Прощену неділю, Янукович звернувся до нас і вибачився за всі свої перегини, пояснив, що дитинство було складним, а передвиборчі змагання — іще складнішими. Пообіцяв би далі стримуватися — можливо, це було б чудовим стартом для налагодження процесу взаємної поваги?

Ні, серйозно. Ви вірите у такий поворот? Ми — оптимісти і безнадійні романтики. Більш за те — ми готові зробити перший крок назустріч. Адже розуміємо, що взаємна повага президента і народу конче необхідна. А отже офіційно звертаємося до президента Януковича:

Шановний Вікторе Федоровичу!

Пробачте нас за те, що були занадто різкими у висловлюваннях — самі розумієте, літератори мають вразливу натуру. А тут іще бойові дії навколо “Сяйва”, виселення Будинку Актора, візит Кирила, пригнічений стан української мови в Україні, яку Ви обіцяєте остаточно прибити.

Та й у минулому наші з вами стосунки не були райдужними — згадати хоч би зиму 2004, коли Ви зупинили процес книговидання в Україні, інтелігенція тоді ходила під Ваші вікна палити рукописи, а Ви проігнорували нас, ба навіть міністра не прислали, хоч і мали його під рукою, на засіданні Кабміну.

Та й вибори 2004 згадаєш — заляканих людей, міліцейське свавілля, побиття, омон, беркут, слова образливі. Нерви не витримують. Ми розуміємо, що змінилися часи, і Ви змінилися, а отже пропонуємо зробити кроки назустріч одне одному.

Закреслимо минуле, подивимося вперед — Ви будете поважати нас, державу, незалежність, мову, віросповідання, конституцію. Ми будемо поважати Вас, конституцію, державу. Га, Вікторе Федоровичу? Як Вам така пропозиція?

Ну і у відповідь на офіційному сайті президента чи то у черговому зверненні до народу ми з вами прочитаємо вибачення та пропозицію про подальшу взаємну повагу. Вірите у такий розвиток подій?

“Ну так, розігналися! Хто ви такі, щоб вам відповідати?” — чуємо у відповідь.

А власне, в цьому і справа. Дійсно, хто ми з вами такі?

І поки питання буде стояти таким чином, про якусь повагу говорити не доведеться.

На превеликий жаль.

Брати КАПРАНОВИ