Ціна ізоляції: Україна стає дедалі вразливішою до російського економічного тиску

30 грудня, коментуючи в ефірі “Першого Національного” перемовини з Росією, Микола Азаров заявив: “На останніх переговорах і президент, і я чітко заявили: якщо ви продовжуєте розраховувати на те, що нас можна поставити в такі умови, коли ми будемо згодні прийняти будь-які вимоги, то ви глибоко помиляєтеся”. Однак, схоже, в Москві так не думають і знають чому.

Хибні орієнтири

Коли на початку березня 2010 року під час свого першого візиту до Москви у ранзі президента Віктор Федорович шкодував про “п’ять втрачених років”, “євроромантизм попередників” та “відчував бажання почати нову сторінку у відносинах України і Росії”, він, здається, не розумів, що побачена ним тоді “готовність пана Мєдвєдєва і пана Путіна перегорнути стару сторінку й почати нову” нічого доброго не означала ані для України, ані для нього як політичного лідера, який відносини з РФ поставив на чільне місце своєї передвиборчої кампанії. Ще більше розчаруватися в “дружності” офіційної Москви довелося “українцю в першому поколінні” Миколі Азарову, оцінки якого нині суттєво відрізняються від тих реляцій, які він видавав під час зустрічі з російським керівництвом у Новоогорьовому в березні 2010 року відразу після свого призначення на посаду прем’єра.

У новорічному вітальному посланні до Віктора Януковича Дмітрій Мєдвєдєв відзначив “конструктивний характер” українсько-російської співпраці в 2011-му. От лише “конструктив” цей, як і 2010-го, виявився аж надто однобічним. Російський президент відзначив збільшення обсягів взаємної торгівлі, послідовне нарощування міжрегіональних контактів та гуманітарних обмінів, поглиблення інтеграційних процесів у зв’язку з укладенням Угоди про ЗВТ СНД 18 жовтня минулого року. Проте збільшення обсягів торгівлі відбувалося в умовах випереджаючого зростання торговельного дефіциту для України, переважно через високу ціну на газ. Послідовне нарощування міжрегіональних та гуманітарних контактів, звичайно, є важливим для Москви як інструмент прив’язування залучених до цього процесу прикордонних, особливо південно-східних, регіонів до Росії, а також втягування України до “Русского міра”.

А ось “конструктиву” для Києва, по суті, не було. Серед оцінених як “позитивні” для України, хоча б на рівні влади, результатів — Угода про ЗВТ СНД. Однак, по-перше, вона досі не ратифікована, а по-друге, ознаки чергової торговельної війни з Україною (у відповідь на “неконструктивність” у питанні передачі Росії ГТС і ціни за неї), які спостерігаються з початку нового року, зовсім не відповідають духу вільної торгівлі.

Дух “вільної торгівлі”

Спочатку голова Росспоживнагляду Гєннадій Аніщенко дозволив собі саркастично коментувати адаптацію українських фітосанітарних норм до стандартів ЄС, заявивши, що у цих змінах “де-факто міститься визнання громадянина України твариною”. А потім звинуватив наших сироварів у погіршенні якості продукції, яку вони постачають до РФ, пригрозивши ввести заборону на її імпорт. Формальний привід — нібито зростання частки в ній рослинних жирів. Важко сказати, якою є якість насправді. Але, за словами українських фітосанітарів, так і не було надано жодних документальних підтверджень звинувачень Аніщенка, а сир на рослинних жирах для росіян виготовляє лише одне з дев’яти підприємств-експортерів, яке має відповідний дозвіл. За 10 місяців 2011 року РФ імпортувала з України 55,5 млн кг сирної продукції. Питання викликає й та частина заяви (вочевидь, покликана пояснити, чому саме зараз спохватилися), у якій стверджується, що частка рослинних жирів нібито збільшилася в IV кварталі 2011-го. адже імпорт пальмової олії в Україну, навпаки, останнім часом зменшується, а не зростає, а третина тієї, яка надходить, уже зараз далі реекспортується до Росії.

Не залишає сумнівів у причинах цього “занепокоєння” той факт, що “зависоку частку рослинних жирів” Аніщенко помітив лише під час чергового газового загострення та незручної, з погляду перспектив втягування нашої країни до Митного союзу, адаптації українських фітосанітарних норм до європейських (адже російські досі не адаптовані). А про те, що будь-які кроки, котрі бодай трохи наближають Україну до ЄС, дуже болісно сприймаються в Кремлі, свідчить хоча б репліка відповідального секретаря комісії Митного союзу Сєрґєя Глазьєва від 15 грудня минулого року, коли він заявив, що на зближення з Євросоюзом Київ мав би отримати “добро” з Москви, зокрема, укладаючи ЗВТ із ЄС, спочатку провести консультації з країнами Митного союзу, з яким таку угоду було підписано раніше.

Врешті, мотиви претензій Росії до якості продовольчої продукції сусідніх країн відомі на прикладі її співпраці з іншими пострадянськими державами. Навесні 2006-го, після загострення відносин із Грузією, РФ обмежила імпорт “Боржомі” та грузинських вин. Ця “мінерально-винна” війна тривала п’ять років. У 2007-му уже вела сирні баталії з Україною, а в 2009-му молочні з Білоруссю. Під час антитаджицької кампанії в листопаді минулого року Росспоживнагляд також заявив про можливість заборони постачання рослинницької продукції з цієї країни через недотримання фітосанітарних норм, але після того, як формальний привід — ув’язнення російського пілота — було прибрано, якість продукції дивним чином різко поліпшилася й про можливу заборону забули до певного часу.

Під питанням виявилися й перспективи постачання української трубної продукції. Якщо за часів “конфронтації” 2008—2009-го квота на них зросла з 419 до 428 тис. т на рік, то минулого за “конструктивних відносин” була знижена до 300 тис. т, а на поточний, згідно з угодою, підписаною 30 грудня 2011-го, взагалі виділена квота в розмірі 150 тис. т на півроку, а далі, вочевидь, “подивимося по поведінці”.

“Якщо не змінимо напрямок руху, то ризикуємо потрапити туди, куди рухаємося”

Китайська приказка

10 січня, коментуючи хід газових переговорів із Кремлем, Азаров зазначив: “Ми прямо говоримо керівництву Росії: якщо ми стратегічні партнери на майбутнє, то повинні будувати співпрацю як стратегічні партнери”. Але суть проблеми полягає в тому, що РФ ніколи не розглядала Україну як рівноправного партнера, а нинішня наша влада своїми діями дедалі більше звужує простір для маневру, заганяючи себе й країну в дедалі гірше становище. Граючись у “багатовекторність” і переоцінюючи свої можливості шантажувати Європу, вона фактично добровільно відмовилася від підписання угоди про ЗВТ із ЄС. Яка, між іншим, відкривала додаткові можливості для збуту вітчизняних товарів на європейському ринку і так чи інакше послаблювала б негативні наслідки ймовірних торговельних воєн із РФ.

Днями президент Європарламенту Єжи Бузек, коментуючи можливість уведення економічних санкцій щодо української влади в разі, якщо та не відмовиться від репресій проти опозиції, заявив, що “поки” вони не плануються, а “забігати наперед він би не хотів”. Утім, так само європейці не хотіли забігати наперед півроку тому і допускати, що через неадекватність українського керівництва доведеться відмовитися від підписання вже готових довгостраждальних угод про асоціацію і ЗВТ. А російська сторона за таких умов дедалі більше користатиметься з цього для тиску, щоразу за ширшим колом напрямів двосторонньої співпраці. Такою є ціна ізоляції.

Олександр КРАМАР