“Свої” люди в міністерствах

Якщо бути точнішим, то претензії виникли до вже обраних кандидатур державних секретарів, яких має затвердити Кабінет Міністрів після проведення конкурсу. Створення нового інституту держсекретарів передбачене Законом “Про державну службу”. На нових чиновників покладається менеджерська робота. Тобто вони мають займатися функціонуванням міністерств: формуванням кадрів, організаційними питаннями, матеріально-технічним забезпеченням. Загалом чорновою роботою. А міністрам залишаються політичний і стратегічний аспекти роботи. Таким чином відбувається поділ на адміністративне й політичне керівництво в уряді.

Необхідність такої реформи можна пояснити тим, що за 25 років незалежності в Україні був 21 Кабмін. Як наслідок — сильна плинність кадрів, що зводить нанівець формування професійних держслужбовців. Адже за усталеною традицією мало не кожен міністр намагається привести “своїх”, “довірених” людей і відповідно розставити їх на ключові посади, зокрема замінити голів департаментів та управлінь. Новопризначенцям необхідні рік-півтора, аби освоїтися на нових місцях. Проте, коли цей час минає, приходить новий Кабмін. І новий міністр. Усе починається спочатку. Оскільки держсекретарі відповідальні за добір та звільнення кадрів через конкурси, можна було б чекати на злам старої практики. Але ще до початку їхньої роботи чиновники й частина суспільства почали бити на сполох. Причиною для цього стали одіозні кандидатури. Так, на посаду держсекретаря в МВС обрали Олексія Тахтая, відомого роботою в Адміністрації президента часів Сергія Льовочкіна. У Мінінфраструктури на цю посаду обрали Андрія Галущака, якого називають колишнім юристом одіозного Владислава Каськіва. Цей кандидат відомий тим, що працював із такими проектами, як “Повітряний експрес” (запуск залізничного пасажирського сполучення між Києвом та аеропортом “Бориспіль”, який так і не відбувся) та LNG-термінал. Після цього дехто з міністрів відмовився від співпраці з держсекретарями. Це очільник уже згаданого Мінінфраструктури Володимир Омелян та в. о. міністра охорони здоров’я Уляна Супрун.

На прес-конференції, яка відбулась у понеділок 5 грудня, вони заявили про спроби реваншу старої системи, яка цього разу, за словами чиновників, намагається відновити себе через реформу держуправління.
“Ми хотіли попередити громадськість, що не будемо ширмою і ніхто бізнесом за нашими спинами не займатиметься”, — заявив журналістам Омелян.

“Ця процедура, що відбувається, не зовсім удосконалена. Ми бачимо, як подають документи люди, які були й в уряді колишнього президента Януковича і яких звільнено через непрофесійність у нашому міністерстві”, — поскаржилася Супрун на конкурс із відбору кандидатур.

Варто зауважити, що сам конкурс на держсекретаря МОЗ іще не завершився. Втім, пані Супрун обурив той факт, що серед претендентів опинилися прізвища керівників фармакологічних та страхових компаній. Однак варто наголосити, що рішення про затвердження кандидатур виноситиме саме Кабмін, а не конкурсна комісія. Отже, на кінцевий результат теоретично ще можна вплинути. І призначити не першу, а другу кандидатуру зі списку, провести повторний конкурс тощо. Але це не скасовує факту, що проблеми з роботою конкурсної комісії є.

“Проблеми є. Так, наш колега Ігор Коліушко, який є членом комісії, ділився своїми спостереженнями. Якщо мова про менш важливі посади, скажімо, голів РДА, то конкурси чесні, об’єктивно рейтингуються кандидати, найкращі проходять на перше і друге місце, як цього вимагає закон. А коли йдеться про “чутливі” посади, як-от голови ОДА, держсекретарі, відчувається скоординованість у роботі членів конкурсної комісії”, — розповів Тижню Віктор Тимощук, заступник голови правління Центру політико-правових реформ, представник коаліції “Реанімаційний пакет реформ”.

За його словами, наразі одна з основних проблем полягає у процедурі ухвалення рішення щодо того чи того кандидата.

“Не відомо, хто і які оцінки ставить кандидатам. Ви можете спостерігати за всім процесом роботи комісії, окрім протокольних рішень, під час яких виставляють рейтингові оцінки. Тобто в цьому випадку необхідно додати прозорості, аби суспільство та ЗМІ могли спитати в комісії: чому слабшому кандидатові поставили вищу оцінку? А таке, на жаль, відбувається”, — зауважив він.

До того ж сама комісія не уповноважена перевіряти кандидатів на доброчесність, бо такі повноваження їй не надавали.

“І самі члени комісії від громадськості кажуть про вдосконалення повноважень, щоб вона мала змогу проводити перевірку на доброчесність. Нині це в повноваженнях комісії не прописано. Може, саме для того в комісію ввели голову НАЗК, але вона не з’являється на засіданнях. Думаю, їй просто не вистачає часу. Отже, тут теж необхідні зміни. Скажімо, щоб на засіданнях був присутній представник Агентства із запобігання корупції, а не його очільник”, — зазначив Тимощук.

Якщо говорити про ризики перетворення держсекретарів на “смотрящіх” від влади, то в цьому випадку шанси недостатньо високі, адже на відміну від часів Кучми, коли ці чиновники мало не перебирали на себе повноваження міністрів і призначалися президентом, нині кандидатури визначає конкурсна комісія, у якій представлено різні політико-бізнесові групи. Як наслідок — відсутність монополії на прийняття рішень. Бо ж не всі члени комісії є людьми президента чи уряду.

Більшу загрозу в такому разі може становити низька активність заявників. За словами голови Національного агентства з питань державної служби Костянтина Ващенка, на одне місце в середньому претендує 10—15 кандидатур. А загалом на 18 посад держсекретарів подано лише 140 заявок. Відтак у комісії доволі обмежене коло конкурсантів і подекуди найкращого доводиться обирати із чотирьох-п’яти. І це накладає свій відбиток на якість.

“Мала кількість кандидатур може мати кілька причин. Перша — мотивація. Адже при роботі 24/7, потопанні в паперах і нарадах не завжди видно результат. Друга — гроші. Хоча 35 тис. грн, які має отримувати держсекретар, достатньо, аби не думати, як прогодувати сім’ю. Третя — розчарування загальним станом справ у країні. Люди бояться: якщо вони потраплять у маховик держслужби, то їх змусять займатися неправильними речами. Плюс можуть виникати сумніви в об’єктивності конкурсу. Адже відбір до НАЗК і ДБР показав, що “влада все одно намагається протиснути своїх”, — вважає Тимощук.

У будь-якому випадку в майбутньому українцям треба стежити не так за держсекретарями, як за міністрами. Адже останні ставитимуть завдання. І від них залежатиме, створюватимуть нові держслужбовці корупційні схеми й розноситимуть валізи з грошима чи все ж таки працюватимуть у межах, визначених законодавством.

Станіслав КОЗЛЮК