Сталінська “Весна” над Україною

Стикаючись із жахливими свідченнями страхітливого винищення українських селян голодом, мимоволі замислюєшся: чому народ, який у роки громадянської війни відчайдушно протистояв численним окупантам, фактично без спротиву вимирав в оточених військами селах? Не менш болюче запитання: чому червоноармійці не відмовлялися виконувати злочинні накази, а розстрілювали доведених голодом до божевілля людей із кулеметів? Тим більше, що СРСР тоді ще не пережив переломного для свідомості громадян сталінської імперії великого терору, до 75-річчя якого нині виходять численні історичні дослідження.

Від СВУ — до військових

Ситуація в українському селі стала одним із головних питань пленуму ЦК ВКП(б), що відбувся 10—17 листопада 1929 року. Прийнята постанова вимагала “переведення індивідуального селянського господарства на колективні рейки посиленим темпом попереду інших республік. Україна повинна протягом найкоротшого строку дати зразки організації великого громадського господарства на суцільних площах”.

Ця роль першопрохідця з колективізації села зумовила опробування саме на українцях механізмів великого терору, згодом задіяних у всесоюзних масштабах. Усвідомивши, що вмовити хліборобів-одноосібників добровільно вступати до колгоспів не вдасться, репресивні спецслужби радянської держави насамперед взялися за планомірну кампанію з ліквідації й деморалізації сил, потенційно здатних очолити цілком імовірні стихійні селянські виступи.

Нині вже добре відомо про ініційовану органами ОДПУ (об’єднаного державного політичного управління — наступника сумнозвісної “ЧК”) справу міфічного “Союзу визволення України”, внаслідок чого вдалося знищити чи залякати національну наукову інтелігенцію.

Менш відома справа “Промислової партії” — “шкідницької” організації, що нібито діяла на великих підприємствах, більшість із яких на той час дислокувалися в Україні, зокрема в індустріальних районах всесоюзної кочегарки — Донбасу. Загалом звинувачення висунули проти понад 2 тисяч осіб. Причому вже навіть після завершення показового судового процесу, що проходив 25 листопада — 7 грудня 1930 року в Москві, на початку 1931-го прокотилася ще одна хвиля арештів членів не менш міфічного “Українського інженерного центру”. За свідченням очевидців, “були разом заарештовані всі головні інженери великих заводів, професори вищих технічних шкіл, керівники великих цехів… Це було повне технічне обезголовлення української промисловості”.

На жаль, навіть серед фахівців-істориків мало хто знає про справу військово-офіцерської організації “Весна”, у рамках розслідування якої із середини 1930-го до середини 1931 року в Україні репресували понад 2,5 тисячі осіб, з них кожного п’ятого розстріляно. За версією слідчих, фактично в усіх військових частинах діяли змовники-контрреволюціонери.

Однак тільки трагічним мартирологом страчених і ув’язнених (більшість із них знищать у 1937 році) наслідки операції “Весна” не обмежилися. За втрату революційної пильності та “підозрілі” зв’язки з “ворогами народу” багатьох із молодшого командного складу вигнали з армії, а майже 80% командирів полків і порядку 70% комдивів та начальників штабів відповідного рівня відправили служити якнайдалі від України. На вивільнені місця кадрових фахівців прийшли малодосвідчені, зате “політично грамотні” краскоми (красные командиры) — вихідці з робітників і селян. Більшість із них усвідомлювали, що ще не доросли до довірених їм посад, а тому без зайвих запитань і сумнівів виконували будь-які отримані згори накази. Тим більше, що доля жертв “Весни” краще за слова переконувала: сумніватись у правильності більшовицької лінії смерті подібно…

Родич Булгакова і Ржевський — сусіди по нарах

Формальним приводом для початку справи “Весна” стала шифрограма начальника особливого відділу Сибірського військового округу Леоніда Заковського, отримана 14 червня 1930 року Конотопським відділом ОДПУ. В ній ішлося про існування в селі Головеньки Борзненського району повстанської організації, що підтримує зв’язки із військовими і найближчим часом планує збройний виступ.

Варто згадати, що Заковський мав до України безпосередній стосунок, адже раніше очолював Одеську та Подільську губернські ЧК. 1937 року вже на посаді начальника управління НКВС у Ленінградській області він підписав розстрільні списки, за якими в Соловецькому таборі знищили цілу плеяду видатних представників української інтелігенції. Отож отримана в Конотопі вказівка аж ніяк не була випадковою, бо цілковито відповідала директивам центру про недопущення “союза контрреволюционного украинского крестьянства с бывшими офицерами”.

Уже невдовзі активно запрацювала спеціально створена об’єднана Конотопсько-Чернігівська оперативна слідча група, завдяки чому справа набула широкого розмаху, а лише на Чернігівщині заарештували понад 3400 осіб — як військових, так і їхніх цивільних знайомих. Керівником контрреволюційної організації “призначили” колишнього генерала царської армії Володимира Ольдерогге, який незадовго до взяття під варту обіймав посаду заступника начальника Київської вищої військової школи ім. Каменєва. Це значно спрощувало завдання слідчих із пошуку дедалі нових “змовників”, адже з кузнею армійських кадрів контактували фактично всі дислоковані в Україні військові частини. Крім того, відкривався ймовірний вихід на Ленінград і Москву, де Ольдерогге добре знали колеги по армійській службі.

У роки громадянської колишній генерал командував Східним фронтом та навіть був відзначений за розгром Колчака орденом Червоного прапора, а за внесок у ліквідацію військ Врангеля — іменним золотим годинником. Однак ці заслуги не врятували від розстрілу ні самого Ольдерогге, ні більшість його знайомих. Серед них — колишнього царського полковника Володимира Ржевського, який у громадянську війну служив у 2-й Кінній армії червоних. Більше пощастило начальникові навчальної частини Київської військової школи Леонідові Каруму — колишньому чоловікові сестри письменника Михайла Булгакова і прототипові літературного капітана Тальберга із знаменитого роману “Біла гвардія”. Він відбувся п’ятьма роками таборів, після звільнення з яких залишився жити у Новосибірську. Найімовірніше, саме це врятувало йому життя, а в 1948 році з Карума навіть офіційно зняли судимість. Ольдерогге та більшість інших розстріляних у справі “Весна” реабілітували лише у квітні 1974 року — за відсутністю складу злочину.

“Весна” — під особистим контролем тов. Сталіна

“Правосуддя” за вказівкою

Про масштаби “виявленої” чекістами змови можна судити навіть за географією основних фігурантів. Зокрема, серед заарештованих командирів дивізій до страти засудили: у Дніпропетровську — Мясоєдова (30-та стрілецька дивізія), у Житомирі — Штромбаха (44-та “щорсівська” стрілецька дивізія), у Вінниці — Даненберга (24-та стрілецька дивізія). Загалом у повстанні, як стверджувалось у звинувачувальному висновку, готувались взяти участь 7-ма (Чернігів), 15-та (Миколаїв), 23-та (Харків), 24-та (Вінниця), 25-та (Полтава), 30-та (Дніпропетровськ), 44-та (Житомир), 45-та і 46-та (Київ), 51-ша (Одеса), 96-та (Вінниця), 99-та (Черкаси) та 100-та (Умань) стрілецькі дивізії та 1-й і 2-й кінні корпуси.

Зайве пояснювати, що не лише у згадуваних військових частинах пройшли масштабні чистки. Навіть побіжного знайомства зі “змовниками” вистачало для арешту і визнання своєї вини. Про методи роботи чекістів красномовно свідчить смерть під час слідства занадто впертого колишнього полковника Олександра Луганіна, якому виповнився лише 51 рік.

Справа “Весна” стала набувати всесоюзного масштабу. Зокрема, у протоколах допитів з’явилися звинувачення на адресу начальника штабу Робітничо-селянської Червоної армії Бориса Шапошникова, відомого військового діяча Михайла Бонч-Бруєвича (рідного брата колишнього керуючого справами Раднаркому Володимира Бонч-Бруєвича) і навіть… Каменєва, який ще належав до вузького кола радянських вождів.

Усіх їх від звинувачень у діяльності міфічного “Московського центру” врятувало лише особисте втручання Сталіна. На його вимогу в присутності вищого керівництва держави провели очні ставки, після чого справа “Весна” обмежилася звинуваченнями лише в “організації всеукраїнського збройного повстання”. Однак уже за кілька років здобутий в Україні досвід репресивних заходів застосують у масштабах всього Радянського Союзу. Причому попри переконання, що снаряд в одну вирву двічі не влучає, майже третина репресованих у 1937 році представників армійської еліти припадає на дислоковані на території УРСР військові округи.

Жертви і кати

Чи були розстріляні у справі “Весна” червоні командири змовниками? Однозначно ні. Чи допомагали б вони упокорювати українських селян голодом? Відповісти на це запитання складніше. Згадаймо, що садист і кат Києва Муравйов — колишній підполковник. Утім, для більшості його колег поняття офіцерської честі не було порожнім звуком…

У цьому контексті повчальна біографія Ярослава Штромбаха — командира дислокованої у Житомирі 44-ї стрілецької дивізії. Лейтенант австро-угорської армії і чех за національністю у вересні 1915 року потрапив у російський полон та з ентузіазмом сприйняв більшовицькі ідеї. За вміле керівництво 54-ю бригадою червоних у боях на Закавказзі відзначений орденом Червоного прапора. Після проголошення незалежності Чехословаччини разом із дружиною побував на батьківщині у батьків. Саме тут молода сім’я поповнилася сином-первістком, але, попри заманливу пропозицію міністра закордонних справ Едварда Бенеша залишитися служити своїй вітчизні, Штромбах повернувся до радянської Росії. Навряд чи цей щиро переконаний у справедливості комуністичних ідей романтик віддав би наказ розстрілювати беззбройних селян, що вирішило його долю: о другій годині ночі 27 травня 1931 року життя колишнього орденоносця і виключеного з лав ВКП(б) більшовика обірвала чекістська куля.

Буквально через шість років так само завершилися біографії більшості з тих, хто фабрикував справу “Весна”. Ось лише на відміну від численних жертв тоталітарного режиму, його творцям навіть посмертної реабілітації ніколи не дочекатись…

Віктор ШПАК