Слуга радянського народу

Коли Володимир Зеленський на хвилі скандалу після виступу перед російськими туристами в Юрмалі відмовився від частки державного фінансування комедії “Слуга народу — 2”, він лукавив. Справа не в тому, що це був хід у відповідь із наміром зберегти обличчя, найперше — перед агресивними соцмережами, чию реакцію він за традицією назвав цькуванням. І навіть не в тому, що в “Студії Квартал'95” дотепер вистачало власних мільйонів (не гривень), щоби створювати рентабельний продукт. І тим більше — не в тому, що Держкіно, де-факто входячи в копродукцію з “Кварталом”, а не навпаки, могло розраховувати на дивіденди не так фінансові, як іміджеві: адже маємо стрічку, яку створено за підтримки Держкіно і яка не провалилася в українському прокаті.

На момент, коли пан Зеленський зробив свій жест, “Слугу народу — 2” вже було відзнято. Не відомо, на які саме витрати “Квартал” просив у держави 15 млн гривень (приблизно 500 тис. доларів) при загальному бюджеті 30 млн (той самий мільйон доларів, навіть із хвостиком). Але вже на початку листопада, через два місяці після резонансної відмови, в кінотеатрах з'явився трейлер, який анонсував прем'єру на 24 грудня. Отже, ще до “сміливого” піар-рішення грюкнути дверима Володимир Зеленський знав, що нічого не втратить і постпродакшн завершить без напруження.

Проте поняття не мав, що результат не виправдає сподівань. На вітчизняну політичну комедію від популярного виробника українці йдуть, звісно, краще, ніж на соціальну драму “Гніздо горлиці”. І хоча свій вкладений мільйон студія, напевне, поверне, бо є надії на потроху освоєний західний ринок, до успіху неполітичних комедій фільм Олексія Кирющенка навряд чи дотягне. Тож у оголошеній паном Зеленським конкуренції “Слуги народу — 2” передусім із проектами власного продакшну нова стрічка ризикує програти.

Перш ніж пояснити, чому, варто зізнатися: нова стрічка від “Кварталу” має дуже багато чеснот. По-перше, впізнаваність та об'ємність українських міст укупі з небаченою раніше навіть в українському кіно нової доби персоніфікацією. Впізнаєш не лише “візитки” Києва та Львова. Чи не вперше після російської комедії “Бабло” бачиш на великому екрані Харків, який до того ж називають Харковом, несподіване Запоріжжя, й навіть згадуються Суми — як місто, куди немає сенсу їхати після Харкова. По-друге, є тут і Дніпро, і кручі, бо пригоди героїв відбуваються на суші й на воді. По-третє, всупереч традиціям “Кварталу”, стрічка майже наполовину україномовна. Нарешті, “Слуга…” демонструє потенціал українського жанрового кіно: тут перегони на трасах, не такі, як у “Форсажі”, але й не гірші, бійки, спецефекти на кшталт переходу з убогої тюремної камери в розкішні апартаменти, звичне для комедій жбурляння тортами тощо.

Про жанр треба сказати окремо. Це не чиста комедія. Точніше, така сама комедія, як позиційована в численних анотаціях давня стрічка Волтера Гілла “48 годин”. Нагадаю: поліцейський ганяється за психопатом, і для ефективніших пошуків випускає з тюрми на 48 годин небезпечного й дуже балакучого шахрая. Пара “хороший — поганий”, або ж “поліцейський — злочинець”, які діють на одному боці заради спільної мети, стала певним штампом масової культури — в хорошому розумінні цього слова. Адже глядачам пропонується як зрозуміла історія, так і зрозумілі герої. Якщо відкинути комедійну складову, побачити такий дует можна в бойовику Майкла Бея “Скеля”: агенту ФБР може допомогти звільнити заручників в Алькатрасі лише особливо небезпечний злочинець, який сидить уже 33 роки.

У “Слузі народу — 2” сюжетне рішення ідентичне. Верховна Рада України, керована трьома олігархами, не бажає приймати антикорупційних законів. Без цього Україна не отримає траншу від МВФ, і місія вже у Львові. Виправити ситуацію можна, якщо президент Василь Голобородько, затятий реформатор і демократ, погодиться на прем'єра від олігархічного тріумвірату. Проте ясно, що олігархи хочуть “розпиляти” транш. Тому Голобородько вирішує випустити з тюрми екс-голову Фіскальної служби Юрія Саніна, якого він же посадив за корупцію. Об'єднавшись, пара “хороший — поганий” за три дні повинна перемогти олігархів, зірвати змову корупціонерів та отримати кредит. Тим часом голова МЗС у Львові морочить голову очільнику західної делегації, обравши для цього найпростіший спосіб — споює його щовечора.

Тому за формою маємо не чисту комедію, а авантюрно-пригодницький фільм, сюжет якого щедро розбавлений комедійними епізодами. Які при цьому здатні… викликати сміх у залі хіба зі ввічливості, на прем’єрі, коли в залі творці. Фільм уже оцінив як несмішний відомий продюсер Юрій Мінзянов, спричинивши локальну дискусію в Фейсбуку. Звісно, гумор — смакове, і вкотре наголошую: одним і тим самим анекдотом неможливо розсмішити різних людей. Але справа тут зовсім не в гуморі.

Політичні комедії — жанр не новий. Згадується і британський серіал “Так, пане міністре!”, і часто цитований в Україні “Хвіст крутить собакою” Баррі Левінзона, забутий тепер та й не дуже знаний у 1980-х радянський фільм Євгена Герасимова “Дуже важлива персона” — про особливості місцевої політики, й розтяганий на цитати російський “День виборів” Олега Фоміна. Проте особливості нинішньої української ситуації в тому, що по маківку заполітизоване українське суспільство делегує глядачів у кіно як місце, де української політики не існує в принципі. Як і політики загалом. Хоч серіал “Слуга народу” мав успіх, “Кандидат” із Антоном Лірником на тих же “Плюсах” його не повторив. А мультсеріал “Казкова Русь” тримався на впізнаваності тих, із кого сміються, — від Порошенка до Кличка й Ляшка. Та й перший “Слуга…” завдячує не так темі, як харизмі пана Зеленського.

Схоже, українець, якому вже поперек горла суцільний Шустер і який не може відбити атаки його клонів, не готовий купувати квиток, щоби подивитися на українську політику ще й у кінозалі. До того ж цілком зрозумілий намір зробити з політичної кухні художнє кіно дає зворотний ефект. Частина українців напевне пішла би в кіно, де трійцю олігархів називають “Пінчук — Коломойський — Ахметов”. Та глядач аж ніяк не готовий гратися, ідентифікуючи трійцю “Маматов — Ройзман — Німчук”. Уже третій рік наші люди люблять називати все і всіх своїми іменами, уникаючи алегорій та отримуючи за це місячні “бани” від адміністрації Фейсбуку.

Але навіть таке художнє кіно можна було би сприйняти, якби автори справді лишилися в цій парадигмі. Бо публіцистика, авторські колонки, блоги й пости прориваються в сюжет і стають його лейтмотивом. Будь-який фільм є проявом погляду творців та виявом особистої позиції. Гаразд, нехай Володимира Зеленського та загалом виступи “Кварталу” можуть реабілітувати фінальні пісні, де вони декларують патріотизм. Таку функцію в “Слузі…” покладено на завершальний монолог президента Голобородька, який посилає місію МВФ “у жопу”, бо Україна не буде танцювати за гроші під чужу дуду. До речі, не зрозуміло, чому голова іноземної делегації, який волів перейти на українську, умови “лягти” під Захід ставить російською, ще й каліченою.

Можливо, так і треба. Проте вже на початку герой Зеленського — на секундочку, президент України! — звинувачує корумпований (!) парламент у тому, що замість реформи проводити обранці… займаються декомунізацією. Враховуючи, скільки разів процес очищення від російсько-радянської спадщини згадується в фільмі, який “не про це”, виникає підозра: Володимира Зеленського влаштовувала радянська Україна, котра є частиною радянської ж системи координат, зоркрема й культурних.

Фраза: “Людям жерти нема чого, що в Дніпропетровську, що в Дніпрі!” бентежить особливо: ані ЗМІ, ані соціальні мережі не пишуть про голодні смерті, які косять цілі регіони. Українці гинуть на фронті та від російських бомб, і тут справді трагедія — війна вже забрала 10 тисяч життів. Гаразд, у комедії можна не згадувати про війну. Але про те, що жерти нема чого — найгірший жарт людини, яка ввійшла до сотні впливових за версією журналу “Фокус”. І найцікавіше: риторику про “людям жрать нечего” активно і вдячно використовували саме в СРСР, особливо напередодні розпаду.

Отже, “Слуга народу — 2” намагається затягнути в кінотеатри цільову аудиторію “Кварталу” — всіх, незадоволених владою. Переважно це старші люди, яких ображає декомунізація і які позитивно реагують на формулу “жерти нема чого”. Тобто це громадяни, застряглі в СРСР та орієнтовані на контент відповідного змісту. Натомість у кіно ходить зовсім інша публіка, зокрема й ментально інша. Для якої простіше прослухати невеличкий скетч на політичну тему, аніж витримувати сто хвилин суцільної політики. І хоча після сеансу ваш автор чув окремі схвальні відгуки від молодих глядачів, це виглядало спробою дівчини переконати своїх скептично налаштованих друзів: у фільмі всі кажуть правду, все так, як є. Проте хочу завершити тим, що наголошую: сприйміть цей текст як рекламний. Такий, що мав би заохотити “прорадянську” публіку піти в кінотеатри й знайти серед героїв стрічки тих, хто однієї з ними крові.

Андрій КОКОТЮХА