Складні питання. Чи можна вести бізнес в окупованому Маріуполі

Деякі великі (і не дуже великі) бізнесмени, які залишились в Маріуполі, зараз розпочинають бізнес на окупованих територіях. Їх дуже ображає, коли тут, у вільній Україні, їх називають зрадниками.

Вони прикриваються “турботою про дітей”, “турботою про хворих” для того щоб приспати свою совість і спокійно продовжувати заробляти гроші в умовах війни.

Чи дійсно бізнесмени порушують закони України, коли розпочинають співпрацю з окупантами? Чи загрожує кримінальне переслідування людям, які просто ведуть бізнес в окупованому Маріуполі?

Відповідаємо на це складне питання.

Хто має турбуватися про дітей та хворих на окупованих територіях

Нам здається, що відповідь на це питання всім добре відома. Але через те, що деякі бізнесмени все ж виправдовують свою співпрацю з окупантами  необхідністю рятувати хворих і голодних, повторимось.

Згідно з Женевською конвенцією про захист цивільного населення під час війни, частина 3, статті 55-60, забезпечення всім необхідним людей, що залишились на окупованій території — це обов’язок країни-окупанта.

Росія має подбати про те, щоб в Маріуполі була їжа, діти — вчились, лікарні — працювали, а в аптеках були ліки. Росія, а не маріупольські бізнесмени.

Це означає, що кожен, хто продає щось або відкрив кафе в Маріуполі — злочинець?

Ні. Це не так. Згідно з законом України про колабораціонізм, для того, щоб стати злочинцем-колаборантом, треба виконати дві умови: добровільна співпраця з окупантами (не примусова) и ведення діяльності, яка шкодить державі Україна.

Тобто пояснюємо ще раз. Якщо ви заряджаєте телефони на ринку за гроші, і це ваш бізнес — це не злочин.

Якщо ви працюєте в лікарні — це не злочин.

Якщо ви годуєте людей за гроші — це не злочин.

ПРОТЕ БУВАЮТЬ І УСКЛАДНЕННЯ

Справа в тому, що для того, щоб вести бізнес на окупованій території, треба реєструвати своє підприємство за законами окупантів. Сплачувати податки окупантам. А це вже суд може розтлумачувати як колаборацію.

Інший приклад. Ви лікуєте людей, свята справа. Але потім говорите на камеру, що Маріуполь зруйнував Азов, а російська армія невинна, вона визволитель. І все, сказали — і ви вже колаборант.

Або не просто продаєте ліки в аптеці чи годуєте дітей в шкільній столовій, а тиснете руку пушиліну, який визнаний терористом, пропонуєте йому свої послуги, виводите свій маленький бізнес на рівень вищого керівництва самопроголошеної республіки. В такому випадку ви із розряду людини, яка просто хоче вижити в окупованому Маріуполі, перетворюєтесь на посібника окупантів. І тут вже суд буде вирішувати, винні чи не винні. Бо закон дає можливість в такому випадку як сісти за грати, так і уникнути відповідальності.

А як же совість?

Совість — це найголовніше, про що хотілось б сказати, відповідаючи на це складне питання про бізнес.

Люди, які займалися великим або середнім бізнесом в Маріуполі,  — це не бідні люди. Перед ними ніколи не ставало питання “А кому я там буду потрібен? А за які гроші я буду жити, якщо евакуююсь?” Люди з бізнесу мають ресурс на те, щоб зняти житло або купити нове, деякі навіть мають ресурс, щоб розпочати бізнес наново на новому місці.

Тому якщо такі люди залишаються в місті — це їх свідомий вибір. Відправить родину в безпечне місце — і рубати капусту, стригти бабло чи як там ще кажуть.

Ми знаємо чимало бізнесменів, які мали власні виробництва в Маріуполі, які втратили все і зараз думають, де і як відновити роботу підприємства в іншому регіоні України. 

Но ми також знаємо і інші випадки, коли бізнесмени з великими грошима залишаються в окупації заради заробітків і, можливо, влади. І кажуть: “Я не депутат. Я не держслужбовець, тож у мене немає жодних зобов’язань перед Україною”.

Такі люди забули, що є у них один дуже серйозний обов’язок — обов’язок громадянина. І цей обов’язок мав би нашепотіти у вуха: якщо не можеш воювати, роби все для перемоги своєї країни.

Податки окупантам — це точно не про допомогу Україні.

Але це звісно питання совісті, і українським законодавством це питання не регулюється.