Системні банки: занадто великі, щоб...?

Останнім часом банківські регулятори провідних країн світу зіткнулися з проблемою ризиків, що генеруються системними банками.

На великі установи орієнтуються вкладники, від них чекають відновлення кредитування, адже ці банки акумулюють та розподіляють левову частку грошових потоків. Це флагмани, які визначають тенденції та здатні витягнути економіку з кризи. Однак коли колоси падають, ефект доміно захоплює всю систему.

Які переваги та ризики несуть для суспільства банки-гіганти? Які методи регулювання найбільших установ пропонують світові лідери? Наскільки проблематика системних банків є актуальною для України?

Занадто великі, щоб збанкрутувати

У вирі фінансової кризи стало очевидним, що найбільші банки США та Європи зуміли наростити такі об'єми активів, що їхнє банкрутство завдало б руйнівного удару по національних кредитно-фінансових системах.

Дотримуючись принципу too big to fail — завеликий, щоб збанкрутувати, провідні банки планети сміливо збільшували обсяги ризикованих операцій з цінними паперами та генерували мільярди доларів фіктивного капіталу.

Після того, як глобальна економіка відчула на собі наслідки вимирання динозаврів інвестиційного банкінгу — Merrill Linch та Lehman Brothers, влада провідних країн світу одностайно заходилася поповнювати ліквідність та капіталізацію важливих системних фінансових інститутів з метою уникнення тотального колапсу.

Як наслідок, найбільші банки світу зуміли безбідно існувати упродовж важкого 2009 року лише завдяки своїй вазі у системі — звісно, за рахунок платників податків та росту державної заборгованості.

Після того, як уряди ключових держав влили у банки-гіганти мільярдні стимуляційні пакети, призупинивши глобальний економічний спад, настав час для аналізу. Політичні лідери світу задумалися, наскільки виправданими були ці витрати і як можна нейтралізувати можливі побічні ефекти.

Лояльна до банків державна політика призвела до продовження виплат великими установами несправедливих бонусів та порушення міжбанківської конкуренції, а головне — до зростання обсягів бюджетного дефіциту та державного боргу.

Внаслідок гарантованої державної підтримки збільшується мотив до ризику у керівництва і власників установ, оскільки вони знають: банк завжди врятують. Фінансисти втрачають мотивацію до вдосконалення бізнес-процесів та контролю рівня ризикованості операцій, що веде до чергових економічних потрясінь.

Занадто великі, щоб існувати

Барак Обама назвав системні банки, реанімовані урядом у найкритичніший момент, товстими котами, оскільки ті відмовляються відновлювати кредитування реального сектора економіки через існування більш спокусливих альтернатив заробітку легких грошей на спекулятивних транскордонних операціях.

Президент США просуває ідею введення податку на такі трансакції. Він, зокрема, сколихнув світову фінансову еліту новими законодавчими ініціативами, названими “правилами Волкера” за іменем свого радника, колишнього голови ФРС.

Йдеться про боротьбу з концентрацією фінансового ринку США шляхом обмеження частки банківських операцій на одну фінансову установу. Така новація найсильніше вдарить по діяльності інвестиційних банків та лідерів депозитного ринку, яким уже зараз заборонено залучати більше 10% американських вкладів.

Проект також передбачає заборону ведення банками торгових операцій за рахунок коштів вкладників та власних ресурсів. Забороняється володіння, інвестування та спонсорування хедж-фондів і фондів прямих приватних інвестицій банками.

Разом з тим, право на консультування у сфері інвестиційного бізнесу та ведення біржової торгівлі за кошти клієнта має зберігатися.

Президент Франції Ніколя Саркозі підтримав починання свого американського колеги. Під час кризи французький уряд витратив на порятунок ключових банків понад 20 мільярдів євро, тому зацікавлений, щоб державні ресурси не розчинилися у біржових оборудках.

Міністр фінансів Великобританії Алістер Дарлінг та голова центробанку Мервін Кінг взяли курс на обмеження переліку дозволених операцій для системних банків, закликавши їх менше піаритися, а більше кредитувати економіку.

Базельський комітет, у свою чергу, оголосив про намір ввести додаткові заходи щодо ліквідності та достатності капіталу для системних фінансових інститутів і транснаціональних банків. Остаточні рекомендації будуть озвучені у квітні.

Схожі методи подолання проблем, що генеруються системними банками, пропонують президент Європейського центробанку Жан-Клод Тріше, нобелівський лауреат Джозеф Стіґліц, мільярдер Джордж Сорос, а також чільники ООН та МВФ.

За словами Стіґліца, потрібен багатосторонній підхід, який включатиме спеціальні податки, збільшені вимоги до капіталу, більш жорсткий контроль, а також обмеження масштабу діяльності, зв'язаної з прийняттям ризику.

Попри невдоволення власників та топ-менеджерів системних банків, державні органи провідних країн світу потихеньку закручують гайки і принаймні створюють видимість посиленої боротьби з дисбалансами, що проявилися під час кризи.

Брак самодостатності

Банківська система України є досить молодою, розпорошеною та слабо інтегрованою у глобальний ринок цінних паперів, завдяки чому проблема системних банків виявилася менш критичною для вітчизняної економіки.

Найбільші українські банки за обсягами активів важко порівнювати навіть з європейськими фінансовими інститутами середнього ешелону. Проте на внутрішньому ринку системні банки мають суттєвий вплив завдяки відносно великому обсягу операцій та розгалуженій мережі філій.

Якщо один системний банк перестає виконувати свої зобов'язання, паніка неодмінно передається усій системі, загрожуючи їй швидким колапсом. Досвід банку “Надра” та Промінвестбанку красномовно підтверджує це правило.

Більше того, реальна причина проблем — інформаційна атака, фінансова нестабільність банку чи загальний економічний спад — абсолютно не має значення. Вкладник не буде вдаватися у подробиці. Якщо сусідові банк “А” не повернув депозит, людина біжить рятувати свої заощадження у банку “Б”.

Саме тому головним критерієм, за яким НБУ відбирав банки для скандального рефінансування наприкінці 2008 року, була системність фінансової установи.

Як наслідок, системні банки менше постраждали від кризи: падіння сумарних активів десяти найбільших установ за 2009 рік склало -3% порівняно з -5,7% загалом у системі. Проте такі цифри слід сприймати обережно, оскільки вони відображають “середню температуру у лікарні” і різняться залежно від джерел.

Найкращу динаміку показали державні банки. Однак ці результати пов'язані з використанням залучених під гарантії уряду коштів міжнародних фінансових інститутів і кредитуванням державних підприємств.

Так, левову частку у кредитах, наданих Ощадбанком юридичним особам, складають позики “Нафтогазу”, швидке повернення яких є сумнівним.

Іноземні банки пояснюють свої невтішні показники скрупульознішим веденням бухгалтерської звітності, а отже — адекватнішою оцінкою проблемних кредитів, під які формувалися більші резерви, що значно погіршують фінансову картину.

Натомість вітчизняні і державні банки відчувають дефіцит капітальних вливань з боку акціонерів, а тому змушені прикрашати існуючий рівень якості кредитних портфелів, оскільки це вимагає менших списань у резерви.

Загалом, в усіх системних банках відчувається брак фінансової самодостатності і висока залежність від зовнішнього фінансування — державного, іноземного або ж з боку афільованих фінансово-промислових груп.

Плюси і мінуси

Системність банку накладає на установу низку специфічних характеристик, які можуть бути і позитивними, і шкідливими з економічної точки зору.

Завдяки значним обсягам діяльності великі банки пропонують найширший асортимент продуктів. Вони володіють розгалуженими мережами територіальних відділень, що створює ефект лавини при залученні клієнтів.

Такому банку не тільки більше довіряють з огляду на статус, а й змушені звертатися до нього при здійсненні внутрішніх грошових переказів. Крім того, найбільші установи мають конкурентні переваги внаслідок дії ефекту масштабу: адміністративні витрати на одну гривню доходу тут нижчі, ніж у меншому банку.

Також системні банки здатні демонструвати вищий рівень диверсифікації ризиків, бо кредитують найрізноманітніші галузеві та географічні напрямки бізнесу. Великі установи важко назвати кептивними, тобто ризик вкладення коштів на користь одного інсайдера є теоретично меншим. Хоча історія знає достатньо винятків.

З огляду на високу конкурентоспроможність та впевненість топ-менеджерів щодо державної підтримки у разі кризи, системні банки мають кращі можливості доступу до міжнародних ринків капіталу і більше спокус зайнятися інвестиційним бізнесом.

Відтак, при слабкому банківському регулюванні існує ризик, що довіра вкладників, матеріалізована у нижчу вартість залучення ресурсів, буде створювати ілюзію фінансової стійкості.

Якщо менеджмент банку піддається впливу ейфорії і замість належного контролю очолює погоню за преміями через нарощення обсягів сумнівного кредитування та спекулятивні операції, відбувається крах.

В умовах кризи відкриваються негативні сторони системних банків, які зазвичай шкодять не стільки самій установі, скільки ринку в цілому.

Раптом виявляється, що заплутана система фінансової звітності та слабкі системи ризик-менеджменту дозволяли ефективно маскувати значні обсяги неврахованих безнадійних кредитів. Складна структура прийняття управлінських рішень робить системні банки більш інерційними та менш гнучкими до зовнішніх змін.

У критичній ситуації доля системних банків потрапляє у цілковиту залежність від політичних рішень. При цьому в Україні інтереси вкладників чи платників податків відіграють другорядну роль порівняно з інтересами фінансово-політичного лобі.

Встановити правила

Український досвід показує, що системність банку не є гарантією швидкої державної підтримки. Через дефіцит бюджетних ресурсів уряд на рік затягнув реанімацію банку “Надра”, адже при обмежених коштах ефективніше було розрахуватися з вкладниками трьох менших банків замість одного великого.

Іноземна ж практика показала, що державницький підхід полягає не лише у “зливанні” бюджетних коштів на порятунок неефективних гігантів, а й у встановленні нових правил, здатних усунути причини деструктивної системності.

Світова політична еліта починає розуміти важливість стратегічного підходу. Регулятори намагаються обмежити короткозору політику менеджерів системних банків, направлену на максимізацію доходів. У часи росту вона виявляється у бездумному роздаванні кредитів, а в період кризи — у спекулятивних операціях.

Включення України до глобального процесу особливого регулювання системних банків можливе лише після виходу з правового та політичного хаосу.

Наразі актуальнішим завданням є запуск дієвих механізмів захисту прав кредиторів і позичальників, адекватного валютного регулювання та притягнення банкірів до кримінальної відповідальності за шахрайські дії.

Роман КОРНИЛЮК