Що змінить Саміт миру. Пояснюємо реальні наслідки, плюси та загрози після зустрічі у Швейцарії

 Вихідними у швейцарському Бюргенштоку завершився Саміт миру — перше зібрання світових лідерів, присвячене шляхам завершення російської війни проти України. За масштабом подія стала дійсно безпрецедентною, фізично зібравши разом представників понад 90 країн, у тому числі 56 глав держав та урядів. Це дійсно дуже, надзвичайно багато.

Але якою була наша мета? Чи потрібна нам лише присутність гостей, чи їхня позиція та рішення? Від цього залежить те, як оцінювати саміт у Швейцарії.

В українському публічному просторі лунають полярні оцінки.

Найчастіше доводиться чути думку, що саміт став абсолютною перемогою: ця теза звучить від представників влади і транслюється багатьма телеграм-каналами. Вона, втім, не витримує критики — на жаль, все зовсім не так райдужно. Але ще більш хибною є думка, мовляв, саміт став провалом: це категорично не так, та й наполегливі дії Росії і Китаю з підриву швейцарської зустрічі та її результатів це наочно підтверджують.

У Швейцарії Україна точно лишилася в плюсі, але потрібен реалізм в оцінці.

Саміт дійсно показав тверду підтримку України від західного клубу.

Навіть тим країнам, які опинилися у цьому клубі вимушено і хотіли би пробачити Путіна та відновити повноцінну співпрацю з РФ (як-от Угорщині та Сербії), довелося доєднатися до решти європейських та проамериканських держав.

Однак треба визнати, що саміт не об’єднав світ на підтримку України.

А українська “формула миру” тим більше не стала об’єднавчою. Навіть спроба Києва винести за дужки свої найжорсткіші вимоги до Росії не дозволила досягти успіху в цьому. Абсолютна більшість “незахідних” країн віддає перевагу очікуванню і діятиме залежно від розвитку подій на полі бою. І саме там, а не на переговорах буде визначений баланс сил у ставленні до агресії РФ та цілісності України.

Наразі проблеми з розділеністю світу компенсовані непоганим рішенням, яке, втім, матиме обмежені наслідки. По суті, саміт підтвердив статус-кво.

Організація цього саміту має стати уроком на майбутнє. Спроби піти на поступки не зробили Україну сильнішою на міжнародній арені. Добре, що перед швейцарською зустріччю вдалося вчасно зупинитися, повернути до тексту рішення ключові для України позиції і, будемо говорити відверто, уникнути провалу.

Однак Київ не засвідчує, що засвоїв цей урок.

І від західних, і від українських посадовців лунають заяви про намір провести другий саміт якнайшвидше. А це той саміт, у якому має брати участь Росія. Можна сподіватися що це — просто політична риторика. Але якщо це не так, і йдеться про реальні плани — то ми стоїмо на порозі серйозного виклику для держави, який Україна створює для себе без потреби.

Саміт без формули

Тезу про те, що Саміт миру став позитивною подією для України, проілюструвати найпростіше. Ті шалені зусилля, які інвестують Москва і Пекін у підрив довіри до саміту і до його підтримки, є найкращим свідченням, що їм не байдуже.

Численні повідомлення західних ЗМІ про дипломатичні зусилля Китаю задля зриву саміту підтверджують і західні дипломати, з якими “ЄвроПравда” спілкувалася з цього приводу. Та й від політиків про це лунало неодноразово — і від українських, і західних. А події після саміту, коли протягом доби дві держави, Ірак та Йорданія, відкликали свої підписи під спільним комюніке зустрічі, додатково довели, що когось дійсно всерйоз дратує ухвалений документ.

І це не дивно.

Формулювання документа суперечать інтересам Путіна.

Там йдеться, що це російська війна; що територіальна цілісність України є передумовою стійкого миру. “Європейська правда” вже публікувала текст рішення з поясненнями його положень; також ми детально розповідали про переговори за лаштунками під час погодження цього тексту, тож не будемо розлого повторюватися, але можете переконатися, що у фінальному документі немає поступок України.

Але й реальної перемоги також немає.

Треба окремо наголосити: всупереч заявам, які лунають від низки українських політиків, саміт не затверджував так звану “формулу миру Зеленського” (тобто фактично — формулу перемоги України) як основу майбутнього мирного врегулювання. На цей крок наразі не готові навіть окремі дружні до нас держави, як-от США.

Тому до тексту включили лише три найменш конфліктні теми, з якими потенційно міг би погодитися кожен у світі — ядерна безпека, постачання українського продовольства у світі, гуманітарний обмін полоненими.

Усі суто воєнні питання, вимога деокупації, покарання російських воєнних злочинців тощо — не згадані взагалі, їх свідомо винесли за рамки саміту. Причому в Києві готові розглядати не лише український мирний план, а й альтернативні сценарії та відкрито запрошують до цього, зокрема, Китай. Запобіжником від шкідливих мирних планів стала теза у рішенні саміту про те, що альтернативні пропозиції мають відповідати принципу територіальної цілісності України. А в обох китайських планах ключовою нормою є негайне “припинення вогню” у вигляді, який де-факто зберігає контроль РФ над окупованими територіями.

Хто за Україну?

Відчувається, що для Банкової надзвичайно важливо було показати кількість країн, що зважилися доєднатися до саміту, і це мало сенс. В ООН — 193 члени, тож 97 держав — це арифметична більшість.

До цієї цифри “дотягували”, і в ОПУ оголосили про 101 учасника саміту, але в реальності дива не сталося.

До Бюргенштоку доїхали делегації 89 держав-членів ООН, плюс дві держави, що не є членами ООН (Ватикан та Косово). Ще одна держава, Колумбія, в останній момент під китайським та російським тиском скасувала свою участь. А красивої цифри “більше ста” вдалося досягти штучно — наприклад, від ЄС зарахували аж три голоси, окремо порахувавши президентів Єврокомісії, Євроради та Європарламенту.

Треба підкреслити: 89 держав ООН — це також дуже багато, і Київ зробив усе можливе, щоб їх залучити; зокрема, Зеленський особисто їздив у Саудівську Аравію, щоби попросити шейха про це — і той відповів згодою. До Швейцарії прилетів принц, очільник саудівського МЗС.

Але є прірва між “присутністю” та “підтримкою”.

11 держав-членів ООН, присутніх на саміті (а від наступного дня — 13), оголосили про непідтримку спільної заяви. Зменшення амбітності заяви і концентрація на “нейтральних” пунктах типу ядерної безпеки не допомогли.

Причому відмовилися ставити підпис саме ті країни, над залученням яких Київ працював найбільше.

Зокрема, до Бюргенштоку приїхали, але відмовилися підписати документ: Бразилія, Індія, Індонезія, Мексика, Південна Африка, Саудівська Аравія. По суті, усі держави G20, що не належать до “політичного Заходу”, надіслали сигнал, що вони не підтримують Україну. Єдиний виняток — Аргентина, де торік обрали проамериканського та антикитайського президента Хав’єра Мілея. Аргентина послідовно підтримує Україну та долучилася до саміту в Швейцарії.

Жодна з дев'яти держав-членів блоку БРІКС не поставила свій підпис.

Зі ще 25 держав, які фігурують у медіа як потенційні члени цього блоку, на підписання погодилися лише чотири: Туреччина, Катар, Сербія, Сомалі.

А з важливих позитивних моментів варто відзначити те, що документ підписала Сербія (можна лише уявити, який тиск РФ вона для цього подолала), Угорщина (ми не раз писали про те, що уряд Віктора Орбана, попри свою епатажність, не ризикує йти проти спільної думки Заходу, але глава МЗС Петер Сійярто все одно показав свій протест і не з’явився на церемонію фотографування), а також Туреччина (яка теж, як член НАТО, не пішла проти всіх — але міністр Хакан Фідан, навіть поставивши підпис, заявив, що саміт не має сенсу, доки в ньому не братиме участь Росія).

Розділений світ

Та й загалом розподіл тих, хто підтримав Україну і хто виступив проти, можна описати фразою “West against rest”. З Глобального Півдня нас підтримали тільки ті держави, які вважають себе західними за політичним світоглядом, або ті, які залежать від Заходу, передусім від США (звичайно, приємно мати серед підписантів Сомалі, але…).

І це насправді — найбільша проблема, чи то не втілене очікування саміту, який минув.

Адже “формула миру Зеленського” навіть у своєму повному вигляді (включно з покаранням Путіна і вимогою виплати репарацій) і без того мала підтримку більшості держав Заходу; і навіть ті, хто коливалися — все одно підтримують більшість її пунктів.

Основна ідея та додана вартість скликання Глобального саміту полягала якраз у тому, щоб долучити до цієї підтримки держави Глобального Півдня. Але цього не сталося. Причому швейцарський саміт засвідчив, що радикальне зменшення амбітності України тут не допомогло. Навіть звузивши перелік тем для обговорення до трьох найменш конфліктних пунктів, ми не змогли переконати держави, на які були спрямовані шалені зусилля.

Цей неуспіх був прогнозований.

І не тільки через те, що вплив Китаю був занадто сильним.

А передусім тому, що вибір Києвом часу проведення саміту від початку викликав питання.

Як пояснювала раніше “Європейська правда”, на початку 2024 року Україна почала просувати якнайшвидше проведення саміту, ігноруючи реальність у світі та не маючи жодних передумов — ані міжнародних, ані на полі бою, — які змусили б інші держави повірити в перемогу України. Тож незахідним лідерам, які не надто обтяжені питаннями цінностей, для яких воєнні злочини Росії не входять до найгарячіших проблем сьогодення, не зрозуміло, чому вони мають ставати на бік України.

Загалом Глобальний Південь віддає перевагу тому, щоби бути поза війною, і тим більше — не підтримувати сторону, яка може програти. Переконання у тому, що програє Росія, у них точно немає. Так само, як немає переконання у її перемозі. 

Важливий момент: активно дискутується теза про те, що Росія за китайською допомогою могла би зібрати свій альтернативний саміт, протиставивши його швейцарському; ця небезпека донедавна виглядала дуже серйозною, і наші західні партнери попереджали про це Київ. Утім, зараз такий варіант видається малореальним. І не тільки через те, що багато непідписантів насправді обрали стратегію вичікування.

Ще одна важлива деталь — те, що Пекін послідовно просуває думку, що мирні саміти без участі обох сторін неприпустимі. Саме це китайське керівництво обрало як причину не приїхати до Швейцарії. Співорганізований Росією саміт матиме точно таку ваду — на ньому не буде українських представників.

Загрози “формули миру”

Треба ще раз наголосити, бо це справді важливо: з усіма плюсами та мінусами, саміт у Швейцарії став загалом позитивною для України подією. Ми (нехай і в останній момент) уникнули юридичних поступок, які б давали нові важелі противникам України. Саміт став безпрецедентно представницьким.

І навіть у питанні впливу на “Глобальний південь” він також був ефективним. Адже там є низка проамериканських або проєвропейських країн, які потенційно можуть стати нашими партнерами. України три десятиріччя поспіль ігнорувала їхнє існування, в той час як Росія працювала глобально.

Зараз, у тому числі у рамках саміту, ми демонструємо зацікавленість цими регіонами; з низкою країн Україна встановила відносини саме на мирному саміті. Тож це інвестиції у майбутнє. Але безглуздо вірити, що ці інвестиції принесуть плоди вже завтра.

Між тим швейцарський саміт миру не завершив процес. Він його лише розпочав і відкрив вікно для того, щоби провести другий саміт, на який планують запросити Росію. Принаймні, це багато разів лунало, у тому числі від українських представників.

Головне питання — коли це станеться і за яких умов.

Заяви України — невизначені, однак Зеленський наполягає на дуже швидкому рухові: “Ми не маємо часу на довготривалу роботу. (Треба) діяти швидко. Підготовка займе місяці, не роки”.

Окремі західні партнери (зокрема, представники Швейцарії) вже просувають думку, що це треба зробити якнайшвидше, бажано ще цього року, тобто до перемоги Трампа. Але треба підкреслити: лише окремі політики і країни чекають від Києва швидкості.

Натомість європейський мейнстрим більше відбиває позиція Джорджії Мелоні, яка за останні дні кілька разів підкреслила, що “мир не має бути капітуляцією”, і що саме Україна має визначати умови миру.

Усі ключові столиці ЄС, а також США багаторазово повторювали, що лише Україна має визначати, коли вона готова до переговорів. Ба більше, дуже часто прямо висловлюють думку про те, що про переговори варто починати говорити тільки тоді, коли Україна досягне настільки серйозних успіхів на полі бою, що зможе спілкуватися з Кремлем з позиції сили.

Пів року тому, розпочинаючи дорогу до швейцарського мирного саміту, Україна припустилася серйозної помилки, коли почала просувати переговори, перебуваючи у найгіршій за останній рік іміджевій позиції.

І останні заяви лишають серйозний сумнів у тому, чи виніс Київ урок з цієї помилки.

А зважаючи на те, як під час підготовки до першого саміту Україна була готова посувати власні червоні лінії — є всі підстави стежити за подальшим рухом і переговорами. Особливо якщо виявиться, що ми дійсно поспішаємо до проведення другого саміту ще до того, як для цього склалися геополітичні підстави.

Ще одна проблема у публічному, декларативному поспіху — це те, що цим президент Зеленський дає сигнал про свою готовність до поступок, до компромісів. Цей сигнал чує Путін. Цей сигнал чують ті міжнародні партнери, які схильні штовхати Україну до “миру” за будь-яку ціну.

І з цією проблемою треба боротися вже. У тому числі — через твердість публічної позиції України та її червоних ліній.

У останні місяці перед швейцарським самітом цього бракувало, зізнавалися навіть друзі України. Повторення цієї помилки ще можна і, безперечно, треба уникнути.

Сергій СИДОРЕНКО, редактор “Європейської правди”