Рупоризація

Якщо за публіцистичне перо беруться міністри, прем’єри та інші можновладці європейського масштабу, рухати ними мають яскраві ідеї та думки. У своїх текстах вони зазвичай пропонують власну візію глобальних та регіональних процесів. Приміром, міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський пише в європейській пресі про польське бачення Східної Європи та планетарні виклики. Впродовж останнього часу українське МЗС також узялося за перо та запропонувало лише власну візію Юлії Тимошенко й журналістів, які “неправильно” пишуть про Україну Януковича. У різних закордонних виданнях, де публікували чи то інтерв’ю з опальною екс-прем’єркою, чи то її статті, чи то критичні матеріали журналістів про Україну, вітчизняні дипломати друкували свої спростування. Ось, нарешті, ми й дочекалися злагодженої закордонної іміджевої компанії України, про потребу якої багато років точилися самі розмови. Тільки чомусь закордонні журналісти з неї сміються й часом жахаються, а європейські дипломати називають це радянською пропагандою.

Дрібна помста

Українське МЗС оперативно відреагувало на інтерв’ю Юлії Тимошенко французькій газеті La Croix, яке записав тамтешній журналіст Ален Ґіймоль, один із небагатьох, хто професійно пише про Україну у Франції. За збігом обставин його було опубліковано майже одночасно з критичною статтею Пьотра Смоляра в газеті Le Monde “Помаранчевий лідер у лещатах”. Міністр закордонних справ України Костянтин Грищенко дав La Croix інтерв’ю-контрвідповідь. Коментарі міністра журналіст доповнив розповіддю про контекст нинішніх політичних процесів у країні, про серйозні проблеми з дотриманням прав людини. Результатом збалансованого журналістського висвітлення проблеми МЗС, вочевидь, було незадоволене, тож на світ білий з’явився прес-реліз українського посольства у Франції, де в кількох абзацах ідеться про те, що ж насправді коїться в Україні: “Судове провадження, розпочате проти лідера партії “Батьківщина” Юлії Тимошенко, є частиною спільних дій у боротьбі проти корупції в Україні… Є очевидним, що Юлія Тимошенко використовує відкрите проти неї провадження і, зокрема, відмову відвідати Брюссель, щоб збільшити популярність своєї партії”.

Французькі журналісти порівняли прес-реліз з рапортами іракської адміністрації часів Саддама Хусейна: самовпевненість і претензія на єдино правильну позицію. При цьому ані Ален Ґіймоль, ані Пьотр Смоляр згаданого прес-релізу не отримали. Ґіймоль був підписаний на розсилку посольства й доти одержував його листи регулярно. Отож журналіста просто викинули звідти. “Я робив інтерв’ю майже з усіма політичними лідерами України. Не раз звертався із проханням про інтерв’ю до Віктора Януковича, але домовитися не вдалося”, — розповідає Ален Ґіймоль, пояснюючи, що він, як журналіст, готовий надати слово кожному. І, до речі, посольство чомусь відмовляло українським журналістам, які просили також надіслати їм прес-реліз. Мовляв, це лише для французької аудиторії. Чому?

У цьому комюніке наведено цікаві цифри: проти українських можновладців ведуть 300 розслідувань, а проти представників БЮТ — лише 70. А в статті директора департаменту інформаційної політики МЗС України Олега Волошина в EUоbserver від 8 лютого “Фантазії проти Януковича мають перешкодити реформам” містяться ще цікавіші дані: 350 справ проти урядовців і 73 — проти бютівців. У статті Грищенка для американської газети Wall Street Journal від 12 лютого “Після невдачі помаранчевої революції Україна рухається вперед” ідеться вже про 360 розслідувань проти представників нинішньої влади, а також про 30—50% запланованих скорочень у бюрократичному апараті. Для внутрішнього споживання пропонували дещо іншу цифру — 30%.

Отож іноземна аудиторія стає краще поінформована про боротьбу з корупцією в Україні, ніж самі українці. Де ці конкретні історії розслідувань загальнонаціонального масштабу проти великогабаритних хабарників у владі, окрім історії екс-спікера кримського парламенту Анатолія Гриценка? Інформуванню українського суспільства про боротьбу з його кровопивцями уваги або не приділяють, або ж інформувати немає про що.

Односторонній рух

Згадана вище стаття Олега Волошина — це відповідь “українського патріота”, як наголошено в ній, на спробу вітчизняного журналіста Анатолія Марциновського “делегітимізувати нову владу”. Починається вона відразу з головного — образ у бік журналіста, який “посмів” написати й опублікувати в інтернет-виданні EUоbserver критичний щодо режиму Віктора Януковича матеріал “Після санкцій проти Білорусі, як щодо України?”.

Коли йшлося про дії російських можновладців щодо українських організацій в РФ та української бібліотеки в Москві чи скандальні заяви російського консула у Львові Євґєнія Ґузєєва, МЗС України виявляло дивовижну дипломатичну витримку. Коректність, стриманість і здоровий глузд усіх реакцій, заяв та коментарів було презентовано як ознаки дипломатичного професіоналізму. Фраза пана Ґузєєва про “проект “Україна”, який створили австрійці для українців, щоб відірвати їх від Росії, від Русі”, вочевидь, не завдавала офіційному Києву такої шкоди, як заяви й статті Юлії Тимошенко. Наприклад, Грищенко відреагував на статтю екс-прем’єрки в газеті Moscow Times матеріалом під супердипломатичною назвою “Із Тимошенко такий прем’єр-міністр як із Че Ґевари сантехнік”. У ній сказано, що “народ виказав Тимошенко недовіру на останніх президентських виборах”. Варто нагадати: в другому турі вона отримала 45,47 % голосів, Янукович — 48,95 %. Якщо її рівень підтримки можна назвати “недовірою”, то те, що здобув президент, — “дуже слабкою довірою”.

Складовою інформаційного демаршу влади можна вважати й опубліковане в газеті “День” інтерв’ю відомого американського лобіста Брюса Джексона — голови неурядової організації “Проект для перехідних демократій”. Цей фахівець побачив в Україні великі зміни, “якщо подивитися на вулиці, міста, університети, стадіони”. Зокрема, Джексона “зворушило те, як Віктор Янукович говорив про корупцію, що це складна справа, з якою не справляється СБУ”.

На цьому тлі ми так і не почули чіткої позиції МЗС України з приводу справді важливих стратегічних питань, як-то резолюція ПАРЄ щодо Білорусі, котра закликає країни, що є членами Ради Європи й не є членами ЄС, приєднатися до санкцій Євросоюзу проти Мінська; закриття об’єднань українців у Росії. Можна пригадати й нечітку реакцію на революційні події в Тунісі та Єгипті, коли треба було дати оцінку, і брутальний розгін демонстрації в Мінську 19 грудня 2010-го, коли МЗС заледве висловило “занепокоєння непропорційним застосуванням сили”. МЗС втягнули у внутрішні політичні протистояння, перетворивши на рупор, який лише смішить світ, вдаючись у добу інтернету до методів доінформаційної епохи.

Жанна БЕЗП’ЯТЧУК

МЗС погрожує опонентам режиму

Анатолій Марциновський

Однією з ознак авторитарного режиму є те, що державні інституції починають виконувати невластиві їм функції. Прокуратура замість відстоювання законності переслідує політичних опонентів правлячого режиму. Міліція переймається не злочинцями, а зривом мирних мітингів і акцій протесту. Спецслужбу менше за все хвилює безпека держави — їй не дають спокою критично мислячі журналісти, історики, громадські активісти.
Усе це має місце в нинішній Україні. Потворні інституційні трансформації торкнулися й нібито “мирного” Міністерства закордонних справ. Схоже, його завданням тепер є відповідати на критику опонентів режиму, висловлену в зарубіжних медіа. МЗС неабияк старається: нещодавно на адресу інакодумців пролунали навіть прямі погрози. “Ті, хто намагається маніпулювати міжнародною думкою, щоб зашкодити процесу реформ, не мають майбутнього в Україні”, — так закінчується стаття директора департаменту інформполітики МЗС Олега Волошина, розміщена на популярному брюссельському сайті EUobserver.com. Він не уточнив: не мають майбутнього як Богдан Данилишин чи як Георгій Гонгадзе?

Стаття стала відповіддю на мій матеріал на тому ж сайті, написаний з нагоди запровадження санкцій Євросоюзу проти Лукашенка та білоруських чиновників. Я писав, що Янукович впевнено веде Україну до схожого з білоруським режиму, й надзвичайно ефективним засобом недопущення такого сценарію була б загроза санкцій ЄС проти українських активістів авторитаризму. Бо вони в цьому сенсі дуже вразливі: мають у Європі нерухомість, рахунки, полюбляють там відпочивати тощо.

Пан Волошин назвав викладені мною вже дуже добре відомі Європі речі й процеси “фантазіями”. Зміцнення авторитаризму — стабільністю, політичні переслідування — боротьбою з корупцією... “Це нагадує радянську пропаганду часів холодної війни”, — так оцінив творчі здобутки автора знайомий європейський дипломат. Власне, стаття Волошина насправді є додатковим аргументом щодо плачевної ситуацйії з демократією в україні й підказкою того, куди ж вона реально прямує.

У статті міністра закордонних справ України для Wall Street Journal наголошено, що в редакційному матеріалі цього видання під назвою “Розчавлена помаранча” зроблено “неправильні висновки” про Україну. Варто повторити прописну істину вільної преси: неправильними бувають лише факти, пунктуація і орфографія, а які висновки робити, журналісти вирішують тільки самі

У статті Олега Волошина для EUobserver Анатолія Марциновського названо “маловідомим журналістом”. Дивна необізнаність для тих, хто вважає своєю місією євроінтеграцію України. Ідеться про досвідченого медійника-міжнародника, який є автором посібника з висвітлення теми ЄС, працював редактором електронного бюлетеня Представництва Єврокомісії в Україні “Вісник для журналістів”, головним редактором його часопису “Євробюлетень”. Є журналістом “Газети по-українськи”