Росія скоро розвалиться? Чи варто нам сподіватися на це?

 Ознаки стратегічного глухого кута на лінії фронту з російськими загарбниками змушують шукати нестандартні варіанти виходу з поточної ситуації. Одна з улюблених тем, яку час від часу піднімають в Україні, — необхідність запустити в РФ процеси внутрішньої дезінтеграції. Реалізація такого сценарію є надзвичайно спокусливою, адже майже напевно передбачає розвал російської армії та військову поразку. Та чи справді нині є вагомі підстави сподіватися на розпад Росії?

На офіційному рівні Україна час від часу намагається порушити питання про важливість дефрагментації держави-агресора. Для цього ми апелюємо до права народів на самовизначення та наголошуємо на злочинній політиці російського імперіалізму щодо корінних етносів і груп. 6 жовтня 2022 року Верховна Рада України ухвалила звернення до міжнародного співтовариства про підтримку права на самовизначення народів Російської Федерації. Трохи пізніше того ж місяця парламент ухвалив заяву “Про визнання Чеченської Республіки Ічкерія тимчасово окупованою Російською Федерацією і засудження вчинення геноциду чеченського народу”.

Також нині в парламенті перебуває проєкт постанови “Про звернення Верховної Ради України до держав світу, Організації Об’єднаних Націй, Парламентської асамблеї Ради Європи та інших міжнародних організацій та їх міжпарламентських асамблей про необхідність деколонізації Росії та підтримку національно-визвольної боротьби поневолених народів”. У цьому документі Росію названо колоніальною імперією. Крім того, там міститься заклик сприяти національно-визвольній боротьбі поневолених народів, які мають право на самовизначення. З погляду позиціонування України на міжнародній арені та визначення внутрішньої сутності РФ як колоніальної імперії такі документи важливі. Але не варто тішити себе ілюзіями: їхній вплив є суто символічним.

Символічну та формальну роль наразі відіграють і спроби актуалізувати питання розвалу РФ через проведення форумів вільних народів Постросії (нинішня назва — Форум вільних держав Постросії. — П.Г.). Попри те, що відбулося вже вісім засідань, якогось відчутного впливу на внутрішні процеси на території імперії наразі не помітно.

Політична мапа майбутніх вільних держав пост-Росії, яку презентували громадськості члени Форуму, є документом, що має слабке практичне підґрунтя. Намальовані на мапі гіпотетичні нові держави на місці РФ відображають фантазії її упорядників, але є досить далекими від імовірного сценарію, навіть якщо уявити, що розпад колись таки матиме місце. Чому ж поневолені Росією народи наразі не демонструють політичної активності, хоча за логікою мали б скористатися шансом розхитати імперію зсередини?

Звернімося до демографії. Хоча дані всеросійського перепису населення демонструють строкату картину етнонаціонального складу РФ, росіяни мають тотальну перевагу порівняно з іншими національностями. Серед націй, чисельність яких перевищує мільйон осіб, окрім росіян, є лише татари (волго-уральські, астраханські та сибірські), чеченці, башкири, чуваші й аварці (останні складаються з кількох етнічних груп). Серед народів, чисельність яких у Росії перевищує 100 тисяч осіб (а це казахи, вірмени, таджики, узбеки та інші), більш як половина має свою національну державу. Тому розраховувати на те, що вони виявлять наміри самовизначитися в межах Росії, не доводиться.

Також є велике питання, чи можливе в принципі формування повноцінного суверенітету в малочисельних народів і їх перетворення в націю. Більшість корінних народів теперішньої Росії ніколи не мали повноцінної державності. Чи можуть вони піднятися на боротьбу й створити її за нинішніх умов? Дуже сумнівно. Лише кілька націй, що проживають у межах сучасної Росії, мають певний внутрішній потенціал заявити про власне бажання самовизначення й відокремлення від імперії. Але й для цього потрібен збіг багатьох обставин, а також наявність власної національно-політичної еліти, готової піти тернистим шляхом боротьби за суверенітет і розбудову самостійної держави. Але ті, хто виступає за національне самовизначення тієї ж Ічкерії, Татарстану, Башкирії, роблять це поза межами Росії. Їх мало. І їхній вплив на власні народи, які живуть у межах РФ, є досить обмеженим.

Інша проблема на шляху дезінтеграції Росії — специфічно сформовані адміністративні кордони національних республік. Більшість із них не має виходу до зовнішніх меж і з усіх боків оточена територією РФ. Це створює великі проблеми для повноцінного суверенітету та його збереження. Частковий виняток — республіки Північного Кавказу. Але вони зазвичай мають невелику площу й заскладну конфігурацію кордонів та етнічних меж. І це вигідно Кремлю, адже надає чудові перспективи для роздмухування конфліктів між різними народами.

Ще одна проблема — значна кількість росіян, які мешкають на території автономних національних утворень. Лише Чечню можна вважати мононаціональною республікою. У Татарстані 39% населення становлять росіяни. У Башкортостані їх живе більше, ніж башкирів. У Чувашії росіяни становлять 30% населення республіки. У Дагестані їх небагато, однак ця республіка має дуже строкатий етнічний склад, що заважає формуванню спільної національної ідентичності. Схожа ситуація характерна майже для всіх національно-територіальних утворень на території Росії.

Окремо варто додати, що чимало представників корінних народів зазнали потужної русифікації, втратили власні традиції, культуру й часто не розмовляють мовою свого етносу. Їхній рівень національної свідомості мінімальний. І хоча впродовж трьох останніх десятиліть спостерігається динаміка зменшення кількості росіян у багатьох республіках, Москва має потужний ресурс асиміляції. А також уміло проводить політику “розділяй і владарюй”, сіючи вірус недовіри між корінними етносами. Це дає змогу спрямувати енергію поневолених народів на боротьбу між собою, аби вони не виступили єдиним фронтом проти Кремля. Особливо вдало ця політика спрацьовує на Кавказі.

Національні та регіональні еліти Росії глибоко інтегровані у централізовану вертикаль влади і не здійснюють серйозних спроб дистанціюватися від Кремля. Москва попрацювала над тим, аби зачистити поле від потенційних сепаратистів. І має змогу тримати в покорі місцеві еліти, водночас підгодовуючи їх фінансово й економічно. Ті ж, хто справді виступає за самовизначення окремих регіонів чи національностей, перебувають поза межами РФ.

То невже Росія настільки міцна та стійка внутрішньо, а відцентрові сили настільки розпорошені, що їй не загрожує жодна дезінтеграція в найближчому майбутньому? Це не зовсім так. У червні 2023 року весь світ із завмиранням спостерігав, чим закінчиться бунт Пригожина. Виступ “вагнерівців” проти влади тривав менш як добу. Проте й цього часу виявилося достатньо, щоб побачити, як великий колос Росія похитнувся.

Центральна влада в Кремлі вмить втратила впевненість, міць і силу. Державний апарат дав системний збій. Інститути, що раніше працювали злагоджено, раптом впали в ступор. Уся вертикаль влади, що мала б оперативно знищувати в зародку такі бунти, зависла. Реакція Кремля на похід “вагнерівців” була сповнена паніки, хаосу й дивної непослідовності. Чиновники різних рангів, поліція, спецслужби й навіть частина російської армії просто чекали на фінал драми, що розгорталася того червневого дня. Все це якось не надто вписується в картину величної, могутньої та невразливої імперії. Нехай на один літній день, але Україна та світ побачили Російську Федерацію за крок до можливої прірви.

Дезінтеграція Росії наразі є малоймовірним, але не геть нездійсненним сценарієм. І все ж таки шанси на запуск цього процесу досить примарні. Україні не варто сподіватися на бунти, повстання чи палацові перевороти в Кремлі, жити солодкими ілюзіями, що одного чудового дня Росія зникне з політичної мапи й раптово припинить агресію. Ключі до перемоги не слід шукати у вірі в чудові, але напівфантастичні сценарії. Натомість нам потрібно сконцентрувати зусилля навколо власної прискореної модернізації та боротьби з корупцією. Підвищувати ефективність роботи влади й державних інститутів. Зробити ставку на інтелект, порядність і фаховість у кадровій політиці. Переводити економіку на воєнні рейки й налагоджувати власне виробництво зброї. Бути ефективнішими, мудрішими та хитрішими за ворога. Не намагатися ігнорувати проблеми, а вирішувати їх. Щодо розпаду Росії, то нині це суто теоретичні міркування. Але Україна про всяк випадок має бути готова.

Петро ГЕРАСИМЕНКО