Рік “Свободи”

Національний потік “Свобода” опанувала тому, що національна. Як на зламі 1980-х і 90-х національно-демократичну стихію опанував Рух. Він також був не єдиним у своїй ніші, однак люди безпомилково визначають хто в ніші хазяїн.

Потік наростає, позаяк влада є антиукраїнською, власне проросійською. Якби українських урядовців призначав президент Росії, то їхній курс був би тим самим — на кремлівські зорі.

Що тут додати? “Курс — прежний, ход — задний”.

Природно, що молодь незалежної української держави національно свідоміша за попередників, “націоналізм” для неї не є пугалом. Україно-російську владу це дратує, тож під патронатом радянського патріота Дмитра Табачника майструють російсько-український підручник історії.

Пригадується, навіть у радянській школі підручники були окремі: з радянської (російської) історії пухкий, з української — тоненький. Так, історії українського і російського народів перетинались. Але під яким кутом?

З братерським монгольським народом наша історія теж пересікалась, то що ж національного героя і засновника монгольської держави Чингісхана в нашій історії відображати під тим же кутом зору?

Протестний висхідний потік “Свобода” опанувала тому, що радикальна. Вона є такою, якою “Батьківщина” хоче виглядати. Коли між владою і суспільством не просто розходження, а ненависть — попит на радикалізм зашкалює.

Перехоплює “Свобода” навіть демократичний висхідний потік. Тому що єдина. В сенсі єдина діяльна опозиція.

Запит на демократію в Україні є, а демократичної політсили немає. Претенденти на цю роль ніякі, а з ніч’ого, як відомо, і взяти н´ічого. За відсутності демократичної альтернативи, чимало прихильників демократії покладаються на “Свободу”. Яка на демократизм не претендує, але, принаймні, опонує недемократичній владі.

Підносять “Свободу” й окремі нисхідні потоки. Подібно до того, як вітрильник рухається уперед, уловлюючи зустрічний вітер.

По-перше, це індивіди і середовища вусмерть налякані перспективою владарювання “Свободи”. Страх підживлює сили, жах — паралізує. При таємному голосуванні за “Свободу” вони не проголосують, а індульгенціями, про всяк випадок, запасаються.

Зважаючи на непрозорість фінансування політикуму, витають чутки, що “Свобода” фінансується й з каламутних джерел. Так це чи не так, як на мене, байдуже: якщо чужинські гроші йдуть на українську справу туди їм і дорога. Інша справа, коли українські гроші йдуть на чужинські справи.

По-друге, це мудраки з Банкової, кабінетні радники, які вважають лідера “Свободи” зручним суперником для чинного президента у другому турі виборів-2015. Порівнюють з вождем комуністів, якого Кучма легко здолав у другому турі виборів-1999.

Порівняли: рамольну компартію 90-х і затятий націоналізм “Свободи”! За енергетикою, остання незрівнянно ближча до більшовизму часів розквіту ніж симоненківці.

За наявності у фіналі виборів-2015 лідера “Свободи”, владі мало не видасться. Майдан-2004 вона згадуватиме з ностальгією, як різдвяну ідилію. Втім, паперові стратеги завжди готуються до війни минулої.

У кожному випадку, від 12 грудня маємо нову якість опозиції. Рік тому реальний опозиціонер до президента Януковича був один — сибарит Янукович. Його забаганки, вінцем яких є Межигір’я, не просто налаштовують людей опозиційно — породжують лютість.

Тепер є й “Свобода”, у її фарватері пожвавилась “Батьківщина”, розкачується УДАР. Відтепер, пасивність влади обертається проти неї. Одна справа зверхньо споглядати, як безпорадні протестні хвильки б’ються об твої підошви, інша — коли владу, при співчутті народу, б’ють по морді. Маятник гойднувся — час працює на опозицію.

Історія не знає умовного способу, натомість майбутнє багатоваріантне. Перед владою п’ять шляхів.

Перший — тупцювати на місці. Нові уряд і голова ВР підібрані так, ніби це й обрано. Та пам’ятаймо, що ці кадри намічені до бурхливого парламентського старту “Свободи”. Відтак, президент може переглянути стратегію, яка застаріла ще до старту.

Це — повзуча капітуляція. За пасивності влади, завзята опозиція заведе вулицю і владу викинуть з Банкової незалежно від результатів виборів. Якщо не до них.

Другий шлях — прийняти вимоги Заходу. В соціально-економічній сфері це означає круто підняти ціни. Натомість масштабної допомоги, співставною з Грецією чи іншими євроаутсайдерами, очікувати годі. У результаті — електоральний обвал.

В політико-правовій сфері це означає звільнити пані Юлію, і замість “Батьківщини” Яценюка, відновити “Батьківщину” Тимошенко. Натомість фрау Меркель посміхнеться, може навіть по плечу поплескає.

У сухому залишку для Януковича це вибір між положенням Тимошенко і положенням Лукашенка. Останнє і є третім шляхом — терор.

Четвертий варіант — протекторат Росії. Нова якість опозиції цей варіант унеможливлює.

Якщо ж влада буде наполягати, то доведе до Кремля лише шматочок України, а, швидше, доведе до ручки саму себе.

П’ятий варіант — рішучі демократичні перетворення. У популістській обгортці, починаючи із саморозкуркулення влади. І далі — від кроків популярних до непопулярних. А не навпаки.

Особисто мені такий підхід імпонував завжди. У недовгий період причетності до влади, я його обстоював.

У те, що його обере Янукович віриться не більше, як у різдвяну казку, навіть попри його інстинкт самозбереження. А це означає, що у новому році жити в Україні буде не так краще, як веселіше.

Борис БЕЗПАЛИЙ