Радянський маскульт

Бірґіт Боймерс у розвідці “Поп-культура. Росія!” (2005) помітила, що термін “масова культура” в комуністичній ідеології стосувався капіталістичного буржуазного світу, хоча поняття “маси” мало позитивний сенс. Після 1917 року чимало художників свою творчість пов’язали з революцією: Владімір Маяковскій складав гасла, Алєксандр Родченко робив політичні плакати, Варвара Стєпанова розробляла пролетарську моду, Сєрґєй Ейзенштейн знімав кіно, а в театрі Мєйєрхольда артисти імітували виробничий механізм. Та дуже скоро авангардний експеримент змінили соцреалізмом.

У цій системі Росія була центром, а республіки сателітами, що скопіювали форми культурної організації, які виявилися вельми живучими донині. Спілки композиторів, художників, кінематографістів, театральних діячів і письменників забезпечували маси ідеологічно бездоганним “культурним продуктом”. Споживання визнавалося негативною рисою, проте надмір і розкіш ставали частиною елітарної культури привілейованих чиновників.

У культурі не обходилося без популярних елементів. Фільми “для мільйонів” містили комізм, мелодраму, культ кінозірок, розбавляючи офіціоз. Панував нехитрий стиль: лінійний сюжет і прості питання/відповіді. Так, військова стратегія пояснювалася “на пальцях”, а бойовий дух підсилювався народними мотивами (“Чапаєв” братів Васільєвих, 1934) і парадними маршами (“Цирк” Ґріґорія Алєксандрова, 1936). Американське кіно показували зрідка: Тарзан був чи не найбільшим героєм мас у повоєнні роки. Деякі радянські фільми здобули міжнародне визнання завдяки зображенню героїки Другої світової війни, що експлуатується в Росії й тепер. Режисерам, які знімали незрозуміле кіно (Андрєй Тарковскій, Сергій Параджанов, Кіра Муратова), чинили перепони, а тим, хто працював у популярному жанрі, доводилося доносити повідомлення через сатиричні комедії (Ельдар Рязанов, Лєонід Ґайдай, Ґєорґій Данелія).

Певні зрушення відбулися в часи “відлиги”: проведено Міжнародний фестиваль молоді (1957), відкрито мистецькі кафе (1961). Сучасний живопис було представлено кількома подіями: виставка Пікассо (1956) та Манежна (1962). Коли Хрущов назвав абстрактні картини “лайном”, а їхніх творців “педерастами”, подальші спроби тяжіння до західної культури придушувалися, як зміни в Угорщині (1956) або Чехословаччині (1968). Та після війни потяг до західних зразків культури тільки зростав, особливо через залізну завісу. Сатиричний журнал “Крокодил” назвав адептів цього життя “стилягами”.

Масова пісня розвинулася завдяки звуковому кіно, а згодом поширилася через непрофесійні магнітні записи бардів і рок-гуртів. Роль поп-музики виконувала естрада: легкі мелодії доповнювалися невигадливими словами. Телебачення транслювало патріотичний репертуар, але виникла й традиція “блакитних вогників” із піснями повсякдення. На міжнародному рівні цікавість викликали хіба народні колективи, зокрема ансамблі Павла Вірського й Радянської армії Боріса Алєксандрова (досі відомий каверами на західні рок-хіти). Джаз довго не визнавався, але проривався в інших стилях як імпровізація.

Друкувалася цензурована наукова фантастика (брати Струґацкіє), шпигунські й історичні романи без жахів, насилля, еротики та інших елементів бульварного чтива. З’являлися ерзаци американських трилерів а-ля Гічкок: Юліан Сємьонов вигадав образ радянського героя-розвідника в нацистській Німеччині, популярність якого зросла після багатосерійної екранізації. Персонажами потай розказаних анекдотів ставали не тільки поп-герої (Чапаєв і Штірліц), а й представники недомінантних народів (кавказці, чукчі, євреї та інші).

У період застою дебати про адаптацію комунізму до сучасного суспільства припинилися. Виставку сучасного мистецтва в передмісті Москви знищили бульдозерами (1974). Андрєю Сахарову не дозволили отримати Нобелівську премію миру (1975), заслали в Горький (1980) і тримали під домашнім арештом. Придушення альтернативної думки призвело до дисидентського руху: з 1970-х митці й інтелектуали почали емігрувати. Деякі автори писали “в стіл” або вдавалися до самвидаву, а художники й музиканти влаштовували квартирники (домашні покази/виступи).

Вторгнення радянських військ до Афганістану (1979) спричинило бойкот Олімпійських ігор (1980) з боку кількох західних країн. Ці роки й понині згадують ті, хто ностальгує за відносною стабільністю: наявністю робочих місць і невеликими, хоча й регулярними пенсіями. Та міського транспорту бракувало, а залізничних квитків було не купити. Квітнув чорний ринок і підпільні “цеховики”, задовольняючи попит на дефіцит.

Зазвичай поп-культура окреслюється як форма контролю капіталістичної економіки над суспільством через формування смаків і поведінки споживча. Радянська відмінність між “високою” і “низькою” культурами була особливою. Всякий мистецький задум ризикував потрапити під заборону, навіть якщо не викликав складного естетичного сприйняття. Існувала офіційна (кітчева) культура для мас. Але популярна культура була двох типів: 1) заборонена й поширювана підпільно; 2) легка й широкодоступна, трансльована державними медіа. Так, пісенна творчість Владіміра Вісоцкого належала до першого типу, а акторська частково до другого (на Таганці змішувалися високі драматичні й балаганні форми). Тому в “перебудову” популярність романів, пісень, фільмів, радіо й ТВ-програм уже пов’язувалася з колишніми забороненими темами.

Отож, у радянському маскульті створювалися передумови ідеологічного залучення мас. Спочатку передбачалося підвищити їхній культурний рівень, а згодом визнавалася необхідність орієнтуватися на реалістичні форми життя. Проте на зламі 1980—1990-х суспільство споживання видавалося набагато бажанішим за ідеологію, яку марно намагалися рятувати реформами.