Путіна відводять від влади?

 10 жовтня за кілька годин російський агресор випустив по Україні 83 ракети, 43 — збиті ППО. Це може стати новим і, можливо, передостаннім етапом війни, розв'язаної Владіміром Путіним. Останнім етапом поки що розглядається використання ядерної зброї.

Недавнє звернення президента України Володимира Зеленського про готовність вести переговори з новим керівництвом Росії — можливо, більш ніж фігура мови. Ця заява збіглася з наданням президентові США Джозефу Байдену інформації про критику Путіна, яка лунає в його найближчому оточенні. А також із масованим ракетним обстрілом усієї території України сьогодні.

Ми ще дізнаємося про причини осіннього загострення росіян, але на поверхні є принаймні три пояснення. По-перше, РФ відповіла за вибух на Кримському мосту. Був він українською спецоперацією чи диверсією самих росіян, які вирішили провести спецоперацію “під фальшивим прапором”, — питання. Але відповідь за ураження одного з символів надутої російської величі мала бути. По-друге, Росія і Білорусь вирішили розгорнути спільне регіональне угруповання військ. І тут теж має “фальшивий прапор” батька, що вічно викручується. По-третє, дуже ймовірно, що ці вибухи в Україні — путінський вогнегасник внутрішньоросійських загорянь. Конфлікт військових із “яструбами”, освячений відомими заявами Кадирова та Пригожина, а також істерикою Z-патріотів, вихлюпнувся назовні, що, власне, ми спостерігаємо всі останні дні.

Усе це свідчить про новий етап війни, в яку Путін вирішив кинути рештки своїх (і трохи білоруських) сил. Це підтверджує правильність курсу, якого Україна дотримується останніх тижнів два, — переговорів із нинішнім керівництвом РФ більше не буде. Залишається відкритим питання: хто та нова влада, з якою Україна готова сісти за стіл переговорів?

Україна не вестиме переговорів із Росією доти, доки її очолює Владімір Путін. Першим про це заявив президент Володимир Зеленський. 30 вересня, після засідання Ради національної безпеки і оборони, він повідомив, що всі українські спроби переговорів не мали успіху, оскільки нинішній російський лідер не готовий “домовлятися про співіснування на рівних, чесних, гідних та справедливих умовах”. “Він (Путін. — В. К.) не знає, що таке гідність і чесність. Тому ми готові до діалогу з Росією, але вже з іншим президентом Росії”, — сказав Володимир Зеленський. Це виявилося не просто словами. Того ж дня за підсумками засідання РНБО він підписав указ, де першим пунктом було: “констатувати неможливість проведення переговорів із президентом Російської Федерації В. Путіним”.

Після слів Зеленського та підписання ним документа ідею про можливість домовитися з Росією, але не з Путіним, почали активно просувати в українській владі. Міністр оборони Олексій Рєзніков записав звернення до російських військових, у якому, зокрема, заявив: “Із людиною, яка поки що очолює Росію, ніхто вже говорити не буде”. Секретар РНБО Олексій Данілов, зайшовши в заочну дискусію з головою російської Ради федерацій Матвієнко, яка запропонувала “спробувати зрозуміти одне одного, знайти домовленості”, заявив: “Переговори відбудуться, але тільки з новою російською владою. Але тоді ви будете вже дуже далеко”.

Такі заяви — нова лінія поведінки української влади стосовно ворога. До заяви Володимира Зеленського загальний настрій щодо країни-агресора не допускав жодних компромісів стосовно російської влади. Ворог повинен зазнати нищівної поразки; доля Путіна мало кого цікавить, але справедливо було б, якби він опинився на лаві підсудних; Україна має повернути собі всі окуповані території, включно з Кримом. У цих вимогах не було місця російській політиці, важили тільки Збройні сили України та міжнародні партнери. Нині ситуація змінюється. На обрії з'явилося нове російське політичне щось, із яким можна поговорити й, можливо, навіть подати руку.

І тут постає питання — хто ця нова російська влада, і звідки вона візьметься? Путін, який править Росією 22 роки, повністю зачистив політичний простір країни. У ній немає альтернативного погляду на дії влади. Точніше, він, мабуть, є, але за його озвучення можна потрапити до в'язниці. Росія зараз — це диктатура Путіна, яку підтримує його близьке оточення, що забезпечує від його імені контроль над усіма сферами життя. В цій країні не залишилося жодної ніші, якої б не оцінювали на лояльність до чинного режиму. Йдеться не лише про матеріальні сфери: виробництво, бізнес, технології. Держава стежить за поетами та співаками, забороняє громадські організації, повністю вбила вільну пресу. І звідки за таких умов узятися новій російській владі?

Нізвідки, окрім як із влади чинної. Припустити, що Володимир Зеленський говорив, скажімо, про Олексія Навального, можна, але з великою натяжкою. Що російський режим уміє робити добре, то це чинити репресії. Ув'язнивши Навального, Путін убив і так невисокий рейтинг схвалення дій опозиціонера. Створюючи перешкоди для його політичного життя за ґратами, чинний режим не дає Навальному змоги збирати політичний капітал. Він не дає йому стати, скажімо, новим Леніним, який формував себе та свою політику в засланні. Та й як Навальний опиниться при владі?

Шанси на чергову російську революцію — незначні. Народ виявився неготовим повстати проти диктатора навіть тоді, коли йому — народу — відвели у війні роль простої живої сили. Непідготовленої ненавченої маси, яку просто відправляють на забій задля задоволення параноїдальних фантазій диктатора. Єдиною прийнятною формою протесту російський народ обрав утечу від мобілізації. Навальний не стане учасником, не те що переможцем, жодних російських виборів. Навіть якщо припустити, що така можливість за правління Путіна в нього з'явиться. Те ж саме стосується й будь-якого представника будь-якого опозиційного руху в Росії чи в екзилі. Не маючи підтримки в суспільстві до війни (причини зараз уже неважливі), вони не матимуть її й під час війни, оскільки не становлять хоч якоїсь значної альтернативи Путіну.

Тому, зважаючи на все, йдеться про когось, хто вже має владу в Росії. Про когось, хто перебуває в оточенні Путіна. Про того, хто, можливо, вже розпочав підготовчу роботу зі зміни влади і вийшов на зв'язок із розвідувальними структурами країн антипутінської коаліції. Очевидно, це не одна людина, а, щонайменше, невелика група однодумців.

Можливо, це військові. Вони першими розуміють нерозсудливість Путіна і першими ж несуть відповідальність за його прорахунки. Можливо, це спецслужби, які мають важливу інформацію про Путіна, його стан здоров'я, фінанси, а також компромат на нього. Можливо, це олігархи, які знають усі тіньові схеми російської економіки та прагнуть зберегти свій вплив в обмін на Путіна. Можливо, це “всього потроху”, і в Росії сформувався пул противників Путіна з різних сфер, досить сильних у матеріальному, технічному, суспільному та медійному планах.

І приклади такої поведінки були. У серпні 1953 року генерал держбезпеки Павло Судоплатов подав до Ради міністрів СРСР пояснювальну, в якій повідомив, що в період 25—27 червня 1941 року генеральний комісар державної безпеки Лаврентій Берія доручив йому зустрітися з послом Болгарії в СРСР Іваном Стаменовим і попросити його вияснити в німців мету розпочатої ними війни та чи не погодяться вони припинити її на умовах передачі їм України, Прибалтики, Молдови та Карелії.

Цікаво, що згодом Берія побував на місці не лише організатора сепаратних переговорів, а й керівника країни, зміщеного з посади, заарештованого та опісля розстріляного. Після смерті Сталіна, у 1953 році, втомившись від його “реформ”, побоюючись його жорстокості, проти Берії у Політбюро ЦК КПРС склався консенсус. Державний переворот очолив Микита Хрущов. 26 червня 1953 року він скликав засідання президії ЦК партії, під час якого звинуватив Берію, зокрема, в ревізіонізмі та шпигунстві на користь Великої Британії. Той спробував виправдатись, але Хрущов подав таємний сигнал, і до кабінету увійшла група військових на чолі з маршалом Жуковим. “...увійшло десятеро чи більше людей. І Маленков м'яко так каже, звертаючись до Жукова: “Пропоную вам як голова Ради міністрів СРСР затримати Берію”. Жуков скомандував Берії: “Руки вгору!”, Москаленко та інші оголили зброю, вважаючи, що Берія може піти на якусь провокацію. Берія рвонувся до свого портфеля, що лежав на підвіконні, в нього за спиною. Я схопив Берію за руку, щоб він не міг скористатися зброєю, якщо вона лежала в портфелі. Потім перевірили: ніякої зброї там не було, ні в портфелі, ні в кишенях. Він просто зробив якийсь рефлекторний рух”, — згадував згодом у мемуарах Микита Хрущов.

Так збіглося, що в дні, коли Володимир Зеленський, а за ним — й інші представники української влади зверталися до неназваних адресатів у Москві, на стіл президента США лягла таємна доповідь, у якій ішлося про те, що один із членів найближчого оточення Путіна прямо висловлював російському президентові свою незгоду з тим, як він веде війну в Україні. Про це написала The Washington Post, зазначивши, що ім'я незгодного назване в доповіді.

Мотиви цієї людини чи групи людей можуть бути різні. Про це ми дізнаємося, коли стане зрозуміло, хто ж ці люди, і вони виявлять себе. Але їхня мета ясна — Путін повинен піти. Всередині Кремля, очевидно, вже добряче вирують пристрасті, якщо це почало вихлюпуватися на шпальти американських газет. Це й не дивно. Навіть ті, хто вважає, що входить до близького кола Путіна і впливає на нього, насправді є його заручниками. Перестати ними бути, повернутися до звичного життя, зазнавши репутаційних і фінансових втрат, але все ж таки зберігши можливість нормального життя для себе і, головне, для своїх дітей, — усього цього можна досягти, прибравши причину залежного становища.

Правда, не виключено, що новий наратив української влади, яка звертається до неназваної розумної альтернативи Путіну, — елемент оперативної гри. І Україна, роблячи такі заяви, хоче зіграти на параноїдальній поведінці Путіна, змусити його шукати ворогів навколо себе, тоді як насправді явних ворогів там немає.

Валерій КАЛНИШ, український журналіст, радіо- та телеведучий