Псих та погром. Як у дублінській історії відобразилася проблема Європи

Напад

23 листопада близько 13.30, біля початкової школи Gaelscoil Cholaiste Mhuire на Парнелл-сквер, жвавій вулиці, що веде на О'Коннелл-стріт, головний бульвар Дубліна, чоловік з ножем раптово накинувся на жінку з трьома дітьми, що проходила повз. 30-річна працівниця ясел та п'ятирічна дівчинка отримали тяжкі поранення та перебувають у критичному стані. П'ятирічному хлопчику та шестирічній дівчинці надали допомогу у зв'язку з менш тяжкими травмами. Співробітниця, що постраждала, і перехожий, що прийшов їй на допомогу, обеззброїли нападника і утримували його до прибуття поліції. Перехожим був 43-річний бразилець Кайо Бенісіо, кур'єр служби доставки Deliveroo, який випадково проїжджав повз, і втрутився, хоча міг і не втручатися.

Нападник, ймовірно натуралізований громадянин Ірландії алжирського походження, 50 років, перебуває під вартою і потребує лікування від завданих собі поранень, перш ніж постане перед судом. Саме з цієї причини його походження поки що ймовірне. Мотив залишається незрозумілим, але поліція виключила теракт. Простіше кажучи, нападник, швидше за все, був неосудним. Таке також буває.

Чому його небезпека для оточуючих не помітили до зриву та не вжили превентивних заходів? Відповідь, на жаль, відома: тому що немає системи виявлення таких осіб. Точніше, вона була, але під впливом законів про загальну толерантність, які визнають “меншинами” навіть безнадійно асоціальних і небезпечних для оточуючих осіб, занепала і не працює.

Якщо нападник справді був неосудним, то ця історія жваво нагадує розстріл у Льюїстоні. Там теж фігурував колишній військовий, який незадовго до цього лікувався в психіатричній лікарні. Різниця тільки в тому, що в Дубліні у нападника не було вогнепальної зброї, і він не зміг втекти. Але якби зміг, то, судячи з того, що він серйозно поранив і себе, зрештою знайдено було б його труп. Як це сталося в Льюїстоні.

Ця історія показує марність збройових заборон, а також те, що найкращий спосіб порятунку в таких ситуаціях — громадянська згуртованість і самооборона. Але це не вся історія, а лише її початок.

Погром

Після того, як про напад стало відомо, Дубліном прокотилася хвиля антимігрантських погромів. До честі дублінців, іммігрантів не зачепили — принаймні відомостей про це немає. Натовп не жадав крові, а лише апелював до влади, вимагаючи вжиття заходів щодо приборкання мігрантів, які становлять небезпеку для добропорядних громадян. Прагнучи спонукати владу до цього і не побачивши інших способів впливати на них, громадяни, які вважають себе (напевно) доброчесними, скандуючи антимігрантські гасла, спалили кілька трамваїв і автобусів і пограбували магазин, що підвернувся. Теж класика, але вже у стилі BLM.

Навіть якщо погодитися з тим, що у дублінців, що збунтувалися, були підстави для невдоволення, то як у цій картині світу слід вчинити з іммігрантом Кайо Бенісіо? Адже він врятував трьох дітей і виховательку, вирубавши нападника. Списати його в неминучі витрати при загальному посиленні підходу чи визнати, скажімо, “шляхетним мігрантом”, за аналогією з лікарем Гітлера, який, як ми пам'ятаємо, був “шляхетним євреєм”? І якщо так, визнати, то як відрізняти шляхетних мігрантів від нешляхетних?

До речі, стрілець у Льюїстоні не був мігрантом, але був білим, а в США на цій темі свої проблеми, крутіші за європейські з мігрантами. Погромів у Льюїстоні не трапилося, швидше за все, тому, що місто маленьке, менше сорока тисяч чоловік і, в основному, біле, чорних там менше 15%, тож білими були і стрілець, і більшість постраждалих. І, в будь-якому разі, всі в місті один одного знають, а йти громити магазин, де з тобою вітаються на ім'я, все ж незручно. І страх був сублімований у петиціях про посилення обмежень на продажі вогнепальної зброї — але у великому місті і за расової різниці між стрілявшим і застреленими все могло прийняти зовсім інший оборот.

Причини

Історії на вигляд різні, але причини у них спільні. Соціальна атомізація у країнах Заходу досягла межі. За великої кількості зв'язків, що виникають між людьми за допомогою Інтернету, це здається вражаючим, але такі зв'язки, в основному, віртуальні. Вони витісняють реальні зв'язки, а тим часом щоб протистояти реальному психу з ножем, потрібна реальна згуртованість. Відважних же бразильців на всіх не вистачить: виховательці та дітям просто пощастило, все могло обернутися для них набагато гірше. І люди, озираючись навколо себе, це розуміють, якщо й не усвідомлюючи, то щонайменше відчуваючи.

А ще й світ навколо них ускладнюється і швидко змінюється. Самотня людина погано орієнтується в світі, що ускладнюється, а п'ятачок, на якому він якось облаштував своє життя, дуже неміцний, і в будь-який момент може бути змитий хвилями змін. Такою наляканою людиною легко маніпулювати — відносно, звичайно, за наявності засобів впливу на масову свідомість та деяких навичок їх застосування. Але все одно маніпуляторів багато, і середня людина з вулиці їм завжди програє. І буде залучено до однієї з хибних спільнот, яка її не захистить, та вона й не ставить перед собою такого завдання. Така спільнота просто маніпулюватиме їм з єдиною метою — для посилення впливу своїх власників і, зрештою, для їхнього особистого збагачення. А щоб надати сенсу своєму існуванню, ця спільнота змусить своїх юнітів воювати — і з суспільством загалом, і з іншими хибними спільнотами.

Звісно, для об'єднання натовпу під антимігрантськими гаслами потрібні проблемні мігранти. Для появи проблемних мігрантів потрібні причини, що викликають міграцію, та труднощі їхньої інтеграції в нове суспільство. Але навіть якщо цих причин і труднощів раптом немає, їх недовго створити, з тією ж метою — для отримання вигоди. Саме у разі Дубліна комісар поліції Дрю Харріс заявив, що за заворушеннями стоїть “божевільне угруповання, яке рухається вкрай правою ідеологією”, хоча й не назвав імен. Що ж, зачекаємо, можливо, імена будуть названі.

Випадок, знову ж таки, не винятковий. Перемога вкрай правої партії Герта Вілдерса в Нідерландах — та сама, по суті, асоціальна реакція на прорахунки влади, на страх перед непередбачуваністю майбутнього, навіть найближчого, і на гостре почуття беззахисності. Якщо навіть ця реакція обмежилася голосуванням, не прийнявши незаконних форм, це не робить її не менш асоціальною по відношенню до суспільства в цілому, не менш небезпечною.

Зрозуміло, вигодопридбання від стратифікації суспільства, як такої, старе як світ. Усі політичні партії побудовані на цьому. Але розгойдуванням західного суспільства аж до гібридної громадянської війни сьогодні зайнята специфічна група осіб, яка зацікавлена в його максимальному ослабленні, з метою отримання для себе найкращих умов для паразитування на ньому. Ця група включає як зовнішні, щодо Заходу, неофеодальні режими, так і антисоціальних маргіналів, яких стало прийнято відносити до “меншин, що борються за свої права” — правда, завжди за рахунок наступу на права інших, і без будь-яких зобов'язань перед рештою суспільства для себе.

При цьому йдеться не тільки про асоціальних мігрантів і протистоячих їм, так само асоціальних антимігрантів. Такі групи дуже різноманітні, але всі вони мають спільну рису: живучи всередині західних країн, існують, по суті, поза їхнім суспільством, на його крайній периферії, не опонуючи окремим явищам, що не влаштовують, а відкидаючи все суспільство в цілому. Не відмовляючись користуватися його благами, але рахуючи в праведниках тільки себе. Іншими словами, такі групи є принципово антиліберальними. Їхні лідери незмінно потрапляють у сферу інтересів антиліберальних режимів, підтримуються ними, інформаційно та ідейно супроводжуються, рекламуються та фінансуються. Іншими словами, психопат із ножем був випадковістю. Звичайно, така випадковість стала можлива через очевидні прорахунки в управлінні, але навмисно його ніхто не озброював, і вбивати дітей не посилав. А ось наступні реакції були вже маніпуляціями. Чи спливе безладно в Дубліні російський слід? Можливо, й спливе. І це ймовірніше, ніж те, що його там і справді немає.

Чим відповідати

Очевидно, що атомізація суспільства, що породжує розпад значної його частини на асоціальні угруповання, що маніпулюються, досягла вже критичної риси, і загрожує існуванню західного світу, як такого. Розпочавшись порівняно недавно, не більше 30-40 років тому, з розумних гасел про захист прав меншин, що мають, через свої особливості, низку особливих потреб, і про пошану до різних культур та їх специфіку, вона набула характеру лавини, оскільки бути меншістю стало модно та вигідно. Як наслідок, меншин стало надто багато, і сума їхніх інтересів, які не поєднуються, а іноді й ворожих одна одній, але при цьому дуже різноманітних, переважила та заглушила інтереси більшості. Більшість же, у соціальному та цивільному сенсі, виявилася ошельмована як гнобитель меншин, і витіснена на периферію, тож бути її частиною стало ганебним. По суті, більшість зникла, а меншості опинилися в ролі і гнобителів, і одночасно пригноблених. На цьому грунті пішло зростання протистояння мігрантів і місцевих, а коли білий расизм загнали в маргін, звідти на світ полізли чорний расизм і мусульманський радикалізм. Втім, і білий расизм не зник, а лише втратив домінуючі позиції, ставши долею ще однієї меншості.

Але суспільство, в якому заправляють меншини, за відсутності виразної більшості, неминуче маргіналізується. Крім того, терпимість до витівок “особливих культур, що мають ті ж права”, на Заході вичерпалася, перейшовши до розряду благих побажань. Назріває нічим не обмежена війна всіх проти всіх. Ірландці — одна з найбільш толерантних і доброзичливих націй у Європі, і, якщо їх допекли, то решту Європи качнути буде ще простіше. Ну, а бажаючих здійснити таке розгойдування, обрушивши Захід у стан перманентної громадянської війни, шукати не треба — вони сидять у Кремлі. Пекін у цьому плані акуратніший, оскільки прораховує наслідки для себе, натомість кремлівські неадеквати зовсім втратили зв'язок з реальністю, і одержимі лише маніакальною спрагою підпалити весь світ, щоб перемогти на його згарищі.

Жодної відповіді, крім урізання “прав на особливість” на користь пошани громадянської солідарності, тут не видно. І нічого нового тут також немає: Європа на руїнах Римської Імперії стала Європою лише завдяки згуртуванню християнством. Це, звичайно, не означає, що християнство апріорі несе тільки благо, і що зараз його можна використати вдруге, для лікування європейського суспільства від роз'єднаності. Навпаки, повторне застосування рецептів із позавчорашнього дня веде тільки до здичавіння і звірства, що ми бачимо на прикладі Росії.

Але багатій західній культурі, на відміну від убогої російської, є що запропонувати як противагу мультикультуралізму із цілком сучасного набору — причому саме противаги, а не зброї проти нього. Чи не заперечує принцип поваги до прав меншин, без якого немає лібералізму, а лише вводить його в розумні в рамки. Включаючи, до речі, своєчасне виявлення небезпечних психопатів у прикордонному стані та ізоляцію їх від суспільства — а не поблажливість до них як представників особливої меншини з унікальним сприйняттям реальності. І, взагалі, будь-які несоціалізовані меншини, навіть формально здорові психічно, у здоровому суспільстві не повинні мати жодних прав. Права передбачають коло обов'язків, що накладаються соціалізацією, включаючи обов'язок захищати права та інтереси більшості.

Політичні партії, які зуміють сформулювати такий підхід як гасла та передвиборчі програми, які не викликають відторгнення через схожість із сьогоднішньою демагогією західної бюрократії, що виродилася і неефективною, отримають шанс на кілька десятиліть зайняти домінуюче місце в західній політиці. Але інтегрувати до оновленої Європи вдасться не всіх — і про це теж треба мати сміливість сказати прямо. Чотири десятиліття розхитування Заходу безвідповідальними ліваками, з їхніми гаслами прав без зустрічних зобов'язань, із соціальними програмами, що призводили до маргіналізації їхніх одержувачів, та з прийомом мігрантів без вимоги до їхньої соціалізації та інтеграції у встановлені терміни, під загрозою висилки у разі відмови, породили неабиякий шар соціального шлаку. Європі доведеться позбавлятися його і, швидше за все, досить жорсткими методами. Найкращим виходом, безперечно, стала б висилка цього шлаку до Росії, зобов'язану прийняти його за умовами миру після програної їй війни. Але для цього Заходу треба ще набратися згуртованості, а з нею і рішучості, щоб допомогти Україні перемогти. Втім, це вже інша тема.

Сергій ІЛЬЧЕНКО