Пора позитивних дій

“Розвивати ґендерну рівність та надавати повноваження жінкам”.

Пакт “Цілі Розвитку Тисячоліття”. Третя з восьми цілей

Задекларована рівність

Усе в нас із цим ніби як у людей. Крім того, що Україна приєдналася до всіх чинних на сьогодні міжнародних договорів, що стосуються рівності прав жінок і чоловіків, у самій Конституції засади ґендерної рівності прописані в 24-й статті.

У ній вказано, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками статі, а рівність прав жінки й чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних із чоловіками можливостей у різних сферах життя, зокрема, у громадсько-політичній діяльності. Більше того, творці нашого Основного закону так розщедрилися, що навіть певні пільги для жінок віднесли до реалізації цієї самої їхньої рівності із чоловіками.

І ось уже восьмий рік у нас діє окремий закон “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків”, у якому добротно в правовому сенсі й до дрібниць розписано, — що, як та кому треба робити, щоб жінки з чоловіками були рівними в усіх сферах нашого життя.

Отже, рівні права та можливості жінкам з чоловіками надані. А от як вони в нас реалізуються?

Що насправді?

Ґендерне питання відноситься до тих проблем, з актуальністю якого всі дуже ввічливо погоджуються, чемно не сперечаються, але вперто дотримуються усталених норм, стереотипів, традицій, звичаїв тощо.

Тим часом статистика участі жінок в управлінні державною владою з точки зору можливостей дуже далека від рівності:

— за всі роки незалежності в керівництві Верховної Ради не було жодної жінки;

— з 17 урядів лише один із них очолювала жінка;

— вищими судовими органами керують лише чоловіки.

Відносне число жінок-депутатів парламенту новітньої України складало в межах від 2,5% до 9,7%, тоді як у країнах ЄС — від 15% до 40%.

А як пояснити, що з 275 Героїв України маємо всього 27 жінок — ледве 10%, — причому із врученням Ордена Держави, аналогу Героя Праці, нагороджено лише 24 жінки.

У нас що, чоловіки настільки (9 проти 1) переважають жінок у доблесному труді?

Між вибором і призначенням

Вибір і призначення, та їх поєднання у вигляді погодження — чинні способи отримання вищих посад у державній владі.

Вибирають у нас главу держави, керівників міст, селищ та сіл, вищий законодавчий орган, представницькі органи та органи місцевого самоврядування.

Таємне голосування, що є основою демократичних виборів, відображає достеменне співвідношення ставлення до жінок і чоловіків у політичному процесі кожної держави. Причому як у сенсі активності жінок-виборців у голосуванні, так і в сенсі обрання жінок депутатами.

Виборець особисто визначається з якостями кандидатів, і саме воля вибору не може диктувати примус до бажаного балансу участі в цьому жінок і чоловіків. На те воно й вільне волевиявлення.

Там, де бракує культури вибору, підключаються традиції, звичаї, суспільна значимість, імідж тощо. Тому, схоже, чоловіки лукаво й розводять руками — так вибирають люди за своїм вільним волевиявленням.

Однак така невизначеність стосується лише виборів.

А от призначення за чиєюсь волею є вже цілком конкретним рішенням та одноосібним вибором.

І тут питання, чому на ту чи іншу вищу державну посаду призначено саме чоловіка, а не жінку, якщо, власне, особливої різниці за фахом чи іншою значимою для виконання функцій властивістю нема? У такому разі несправедливість із боку чоловіків стає очевидною.

Політична активність українок

Серед 200 нині зареєстрованих політичних партій маємо три партії, назва яких указує на їх жіночу особливість — “Жінки України”, створена в 1997 році, “Солідарність жінок України”, 1999-й, та Всеукраїнське політичне об'єднання “Жінки за майбутнє”, 2001-й. Нині 28-ма партіями — 14% — керують жінки.

Станом на 2002 рік, скажімо, ВПО “Жінки за майбутнє” мало напрочуд розгалужену мережу по всій України: зареєстровано 27 регіональних і 653 районних та міських організацій. Ну, і що з того? Жодної жінки-депутата від цієї політичної сили до парламенту не було обрано.

За партійними списками до ВР на останніх виборах висувалося 19% жінок, близько 14% висувалося партіями в одномандатних округах.

Те, що всього 2 жінки серед 43 депутатів-самовисуванців, близько 5%, налічується в нинішній Верховній Раді, свідчить про вкрай низьку активність жінок — як тих, хто хоче бути обраним, так і тих, хто обирає.

В 1991 та 1994 роках жінки на пост президента не висувалися. Одна жінка висувалася кандидатом на цей пост у 1999 та 2004 роках, троє жінок з 18 кандидатів висувалися на пост президента на останніх виборах 2010 року.

Здавалось би, жінки-виборці, згуртуйтеся й проголосуйте хоча б із солідарності за представників своєї партії та жінку-кандидата на пост президента — і жіноча політична сила стає провідною, а президентом України стає жінка!

Такого чомусь нема.

Жінки у вищій виконавчій владі

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є уряд, який формується через узгоджене в парламенті призначення президентом глави уряду, котрий у свою чергу подає президентові на призначення весь склад кабміну.

Отже, саме процедура призначення, як свідомий вибір президентом особи на посаду глави уряду, який у свою чергу призначає міністрів через подання, і є тим актом, за котрий несуть відповідальність президент та прем'єр-міністр.

У президентів треба спитати, чому на тлі дотримання Україною міжнародних договорів про ґендерну рівність, за всю історію нинішньої України в 17-ти урядах працювало всього 9 жінок, і лише одна жінка очолювала уряд?

Чому в керівництві обласних держадміністрацій серед їх голів нині немає жодної жінки, а жінки-заступники голови складають усього біля 11%?

Невже фахові та адміністративні особливості між жінкою та чоловіком так різняться?

А судді хто?

Судова гілка влади в Україні в порівнянні зі своїми сусідами-гілками по владі, законодавчою та виконавчою, має деяку специфіку. Якщо творці законів, народні депутати, обираються до парламенту не обов'язково за фаховими якостями, а на керівні адміністративні посади призначаються переважно за політичним принципом лояльності до влади, — то до судді, все-таки, на перше місце ставиться вимога фаховості.

Отже, постає цілком логічне питання:

Якими такими особливими якостями має володіти керівник вищого суддівського органу, щоб цю посаду займала особа виключно чоловічої статі?

Саме таке явище ми й спостерігаємо:

— за роки нової України лише чоловіки очолювали Верховний суд;

— виключно чоловіки очолюють Конституційний суд, а в нинішньому складі вищого органу конституційної юрисдикції з 18-ти суддів працює всього 2 жінки;

— ще з довоєнної пори серед керівників вищих господарських судів України немає жодної жінки;

— у новостворених вищих адміністративному (ВАСУ) та спеціалізованому (ВССУ) судах України керують та заміщають один одного лише чоловіки.

При тому, що майже всі ці посади або призначаються, або обираються за квотою.

А як у них?

До недавніх 80-х років жіночий рух у європейських країнах також не мав особливого інтересу до політики. Традиційні жіночі організації взагалі цуралися політичної діяльності, а нове активне жіноцтво за мету ставило боротьбу з насильством, вважаючи владу проявом чоловічої особливості.

Згодом змінилися як самі уявлення про суть політичної діяльності, так і ставлення жіночого руху до неї.

Нині на міжнародних форумах усіх рівнів активно обговорюється питання квотування та паритетної демократії як найбільш реальних механізмів досягнення рівності жінок та чоловіків у політичній сфері.

Квотування — упереджене збільшення представництва в органах влади шляхом виділення місць для жінок у списках кандидатів під час виборів.

Різні європейські країни вже мають позитивний досвід уведення ґендерних квот. В Ірландії така практика була спочатку жорстко розкритикована, та коли за 15 років кількість жінок у парламенті зросла з 9 до 26 відсотків, ставлення до квотування змінилося.

Явний ефект політики “позитивних дій” бачиться на прикладі багатьох країн.

Скажімо, в Італії в 1993 році були прийняті два закони про порядок проведення виборів. Перший із них містив положення, за яким у виборчих списках кандидати однієї статі не можуть складати більше двох третин. Другий закон установлював нові правила обрання Палати депутатів — 75% депутатських мандатів розподілялись за мажоритарною системою, і 25% віддавались депутатам, які обиралися за партійними списками. Причому кандидати різних статей повинні бути представлені в списках через одного.

По суті, це означало вимушене рівне представництво жінок із чоловіками в партійних списках.

І хоча згодом ці закони були відмінені Конституційним судом Італії, — саме тоді число жінок в органах представницької влади зросло більш ніж у двічі. І відтоді залишається незмінним.

Ми до цього ще не доросли.

Може, це від того, що в нас інші чоловіки та жінки?

Позитивні дії до ґендерного закону

У тому ж таки законі “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків” введене таке собі запобіжне,ніби допоміжне, уже згадане поняття — “позитивні дії” стосовно виконання закону, що означає цілком чинний дозвіл на вжиття спеціальних тимчасових заходів, спрямованих на усунення дисбалансу між можливостями жінок і чоловіків у реалізації рівних між ними прав.

Така собі благородна уступка, коли домінує несправедливість.

І це надає право усувати ґендерний дисбаланс шляхом, скажімо, введення квот, як це робиться в країнах Європи, та обов'язкової різностатевості при призначенні на керівні посади.

А щоб із боку дуже чуйних до своїх прав чоловіків не було заперечень, закон визначає, що “позитивні дії не вважаються дискримінацією за ознакою статі”, а є всього лиш способом дещо підправити існуючу нерівність між жінками й чоловіками.

Однак далі цього наші законодавці не пішли. Згадана вище статистика вказує на лукавість закону — і чоловіків? — бо “позитивних дій” насправді немає.

При тому, що на вересневому 2010 року саміті ООН, присвяченому узгодженню програми дій для прогресу досягнення Цілей розвитку тисячоліття, Україна зобов'язалася до 2015 року забезпечити ґендерне співвідношення — 30 до 70 % тієї чи іншої статі — у Верховній Раді, серед депутатів місцевих органів влади, серед вищих держслужбовців у представницьких органах влади та на вищих щаблях виконавчої влади.

Як ми це зобов'язання виконаємо? І, чи встигаємо?

То як нам бути?

Вихід може бути досить простим:

— внести доповнення до закону “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків”. Де окремою статтею, скажімо, з назвою “Застосування позитивних дій для забезпечення ґендерної рівності” без лукавих натяків на бажане, а виключно з конкретними намірами встановити:

— при обранні та призначенні на керівні посади будь-якого державного органу вжити спеціальних заходів щодо дотримання заняття цих посад різностатевими особами.

Таким заходом можна вважати дотримання необхідної квоти для чоловіків та жінок, що забезпечується відповідною процедурою висування та призначення на посаду.

Скажімо, у разі призначення на одну з керівних посад особи чоловічої статі дублюючу за повноваженнями посаду має зайняти жінка. І, справедливо, навпаки.

Якщо ж така посада є виборною, то позитивна дія ґендерного закону має забезпечитись висуванням особи іншої статі.

Отже, шановні законодавці — шанувальники жіночого рівного права, давайте насправді внесемо відповідні зміни до законів України, які регулюють діяльність керівних органів самої ВР — спікера та його заступників і керівників комітетів, а також державних виконавчих та судових органів влади, органів місцевого самоврядування! А саме:

У всіх випадках, коли їх керівником призначається чи обирається чоловік, його заступником, який може дублювати повноваження керівника, нехай буде жінка.

І все.

Це означатиме, що чоловіки не просто шанобливо погодилися з рівним правом жінок займати керівні посади в державних органах влади поряд із ними, але й докладають до цього справедливі зусилля, благородно поступаючись місцем біля керма влади.

І тоді:

— президентом України цілком імовірно й без будь-яких умов чи прикрих традицій може стати жінка;

— серед заступників спікера-чоловіка обов'язково буде жінка;

— серед віце-прем'єрів в уряді також буде жінка;

— в уряді посади міністрів гуманітарних галузей — освіти, охорони здоров'я, юстиції, екології тощо — переважно буде за жінками;

— жінки матимуть обов'язкове місце в керівництві вищих судів.

Бо що це за така в нас “ґендерна рівність”?