Поле битви — СНД

Інтерв’ю Дмітрія Мєдвєдєва китайському телебаченню, яке він дав напередодні візиту до Пекіна, не залишає жодних сумнівів. ДАМ іде на вибори. Тоді як президент питання щодо участі у перегонах обіцяє вирішити якнайшвидше, Владімір Путін зволікає. Нещодавно він заявив: “Певна річ, колись це рішення має бути ухвалене. Проте до виборів ще майже рік, і ця метушня не сприяє нормальній організації роботи. Якщо ми зараз дамо якісь неправильні сигнали, половина адміністрації, а заразом і більша половина уряду закинуть роботу, очікуючи на якісь зміни”. Отже, Путін розраховує на зміни, що мають відбутися на його ж користь.

Значна частина змін, на які сподівається прем’єр, має відбутися у зовнішньополітичній сфері. Й не останню роль тут відіграють відносини з Україною та країнами СНД.

Українське питання

Путін потребує гучної перемоги на зовнішньому фронті. Вирішення на користь Росії одвічного українського питання цілком могло стати тим плацдармом, з якого Путін міг би перейти у контрнаступ. Саме для цього він і поїхав до Києва, а напередодні у притаманній йому жорсткій формі погрожував економічними репресіями, якщо українська влада опиратиметься.

У нашій столиці пішли в хід умовляння і пропозиції ефемерних вигод. Путін готовий начебто навіть завдати збитків російському бюджету у кілька мільярдів доларів, лише би приєднати Україну до Митного союзу та Єдиного економічного простору в межах СНД. Та найважливіше і трохи дивне, зважаючи на його трепетне ставлення до Газпрому, він ладний піти на значні фінансові втрати газового монополіста. Можливо, ніхто й гадки не мав, що Київ одразу зреагує та пристане на пропозиції. Для Путіна значно важливіше було домогтися хоч і формальної, але обіцянки приєднання, навіть у далекому та затьмареному майбутньому.

Фактичний провал київських переговорів — це не просто особиста невдача російського прем’єра. Значно більшу вагу має те, що українська влада одностайно пристала на бік Мєдвєдєва й давати козирі Путіну аж ніяк не збирається. Якесь значення мали і мотиви особисті, пов’язані з відносинами Януковича та голови уряду сусідньої країни, проте вони вторинні, чи навіть третинні. Українська влада вибрала західний вектор своєї політики, попри те, що його надто важко втілити. Київ розраховує бачити в Кремлі Мєдвєдєва. Однак, чи буде він більш угодоспроможним, щодо чого виникають певні сумніви, покаже час, а поки Путіну дали відкоша.

Молдова, яку вони втрачають

Другою, та не менш важливою проблемою для Москви в цілому та Путіна зокрема, є Молдова. Річ у тім, що аж надто швидко відбувається трансформація кишинівської еліти в західному напрямку. Саме в західному, а не в румунському. У нас вірять голосним закликам об’єднати країни одного румунського народу. Але такого в планах більшої частини молдавської еліти немає. Так зване зближення з Румунією має одну прагматичну мету — на плечах Бухареста якнайшвидше пробитися в Європу.

Однак такий вектор Кишинева категорично не влаштовує Москву. І причин на це є три. По-перше, може статися прецедент, коли так звана споконвіку російська територія тихо відійде до Європи. Це буде наукою і для інших. По-друге, першим, хто, найімовірніше, наслідуватиме такий з погляду Першопрестольної дурний і лихий приклад, буде, звісно, Київ. А це вже аж ніяк не жарти, це кошмар, перш за все російських генералів. І для них неабияке значення має те, що, по-третє, Молдова разом із Придністров’ям дуже важлива зі стратегічного боку, позаяк є ключем до всього Балканського півострова. Втратити Кишинів — значить суттєво наблизити НАТО, хай і в далекій перспективі, до південних кордонів Росії, насамперед в регіоні Чорного моря. Тому і приділяють Молдові таку кількість уваги.

Відомо, що Путін завжди робив там ставку на комуністів. На завжди правильно, частіше все зривалося в найостанніший момент, однак лише вони, червоні, були його фаворитами. Правлячий Альянс за Європейську Інтеграцію він не сприймає психологічно. Напряму займатися зовнішньою політикою прем’єр не може, це не його єпархія. Тому зв’язок і вплив здійснюється лише за допомогою керівництва партії “Єдина Росія”. Лідера комуністів Владіміра Вороніна з дорогою душею приймають у Москві партійці-єдинороси та обіцяють цілковиту підтримку. Зі свого боку, Дмітрій Мєдвєдєв також вживає усіх можливих заходів у молдавському напрямку.

Керівник його адміністрації Сєрґєй Наришкін доклав чимало зусиль, щоб переконати лідера Демократичної партії Молдови та в. о. президента Маріана Лупу повернутися якщо не до рідної комуністичної партії, то хоча б утворити з нею союз. І знову-таки не вийшло. Здається, що Молдова вже остаточно й безповоротно пішла з поля притягання Росії. І залишилося одна об’єднувальна ланка — Придністров’я.

І тут знову пріоритети Путіна та Мєдвєдєва не збігаються. Президент, складається враження, не проти скинути обридлий баласт — “хунту” Смірнова та здати сепаратистський регіон в обмін на покращення відносин з Європою та остаточне погашення всіх проблем, які виникли після грузинської війни. Путін, навпаки, своїми діями демонструє, що він хоче зберегти Придністров’я як російський анклав між Молдовою та Україною. Позаяк там залишаються російські війська, і виводити Москва їх не збирається, хоча зобов’язалася. Саме з цієї причини Придністров’я має стратегічне значення, попри все. Тому політика Москви у Придністров’ї залишається доволі суперечливою. Оточення Путіна будь-що гальмує та принагідно торпедує втілення мирних обіцянок президента. Відповідну пропагандистську кампанію розпочали пропутінські газети й інтернет-ресурси. Під галас про неможливість здачі Придністров’я, де проживають російські люди, формується психологічна атмосфера, що обмежує поле для маневрів президента Мєдвєдєва та його політики.

Білоруська “хурма”

Стосовно бацьки Лукашенка, то лідера Білорусі не люблять не лише члени тандема, а й уся московська вища бюрократія. Звісно, в Білокам’яній чудово розуміють стратегічне значення Білорусі та добре пам’ятають, що найкоротший шлях із Берліна до Москви пролягає через Варшаву, Мінськ і Смоленськ. Однак така територіальна цінність сусідньої країни не є причиною повсякчас потурати фокусам бацьки, які часто межують із образами.

Як усі авторитарні правителі, Лукашенка перш за все взяв під свій контроль спецслужби. Зокрема, КДБ Білорусі серйозно зачистиливід тих, хто не викликав довіри, від схильних до співчуття опозиціонерів і навіть тих, кого підозрювали у небезпечних зв’язках з російськими колегами. Але звільнених з білоруських органів радо прийняли в Москві. Ще за часів президентства Путіна напередодні чергових виборів голови Білорусі в російській столиці саме ці відставники готували свого кандидата на посаду президента. Вважати, що робили вони це з власної ініціативи, — значить не розуміти самого характеру їхньої колишньої служби. Дійство не відбулося, вчергове бацька впав навколішки, а покірної голови меч не йме. Тим не менш, такий сценарій цілком у дусі Путіна, хоч і відправлений в архів, але ближній. Жорсткість дій бацьки в Москві стосовно опозиції якраз і підтверджує те, що він понад усе боїться не роздроблених західників, а добре організованих козачків, засланих із Москви.

Якщо Путін налаштований серйозніше стосовно Лукашенка, то Мєдвєдєв вирішив дистанціюватися. Оточення Мєдвєдєва, здається, вибирає тактику стиглої хурми в очікуванні, що нереформована білоруська економіка опиниться в стані колапсу й нікуди Мінськ не подінеться, хоч із Лукашенком, хоч і без нього.

Зовнішній фактор російських виборів в умовах загострення боротьби між двома тиграми в одній долині під назвою Росія набиратиме дедалі більшої ваги, тому українській владі слід бути напоготові і поспішити на перемовинах із Брюсселем. Щоб не спізнитися…

Юрій РАЙХЕЛЬ