Передовий загін. Влада відстає від суспільства

Вона застаріла, та й не наша, трансплантована звідти, де тепер, як і 150 років тому, “народ-богоносець” залюбки здає охранці поборників більш гуманної і ліберальної політичної моделі. Однак саме по собі ходіння в народ у наших обставинах не втратило актуальності.

Політики люблять занурюватися в маси з передвиборчими обіцянками, але при цьому вони й досі вважають ті маси таким собі плебсом, біомасою, якій потрібні виключно “стабільність і соціальні гарантії”. Передові ідеї — це для іншого товариства, для розмов із закордонними донорами, самітів у Брюсселі тощо. Втім, сам по собі народ, його найпрогресивніша частина, вже зараз іде на крок попереду тих, хто має себе за decision makers, архітекторів реформ, командою, що змінює життя тут і сьогодні.

Це триває щонайменше від Майдану, де “професійні політики” закликали до рішучих дій у вигляді масової ходи і скандування вимог, а справжню революцію робили геть інші сили, з якими зрештою неохоче, суто з огляду на обставини, довелося рахуватись і домовлятись, особливо “буйних” навіть включати в партійні списки, щоб ті стали частиною системи й деактивізувались. Але тим не обмежилося. Активісти, назвемо їх так, створювали добровольчі батальйони і волонтерські організації, коли держава рипіла іржавими коліщатами й незграбно, проти власної волі, сяк-так ставала на воєнні рейки.

Формально добро на повалення пам’ятників тоталітариз­­му держава не дала досі: від ухвалення Радою відповідного закону має пройти ще непроста процедура імплементації, яку, годі сумніватися, гальмуватиме місцеве чиновництво на всіх рівнях. Але чи чекає суспільство на бюрократів? Київський Лєнін впав у грудні 2013-го, далі там, де цього не сталося у 1990-х, ідо­­ли падали в лютому — березні 2014-го, себто за рік до ухвалення відповідного рішення парламентом. А ще три радянські пам’ятники були повалені однієї ночі у Харкові невдовзі після голосування за “антикомуністичні” закони в Раді. Люди, які це зробили, навряд чи належать до тих, хто ходить на сесії міської ради чи на наради до Геннадія Кернеса. А якби й ходили, то хто б їм офіційно дозволив це зробити?

Обурення газетою “Вести”, яка, по суті, залишається “м’я­кою силою русского міра” в Україні, не висловлював хіба що лінивий. Свідома інтелігенція пікетувала пункти її розповсюдження, влада щось там шукала в господарській діяльності, і не сказати, що успішно. А одного дня весь київський наклад опинився на складі вторсировини. Підключилися знову-таки активісти — цього разу з “Правого сектору”. Брутально, поза правовим полем, але зробили те, чого суспільство чекало від влади і зрештою не дочекалося.

Свого часу Віктор Ющенко всіляко намагався реалізувати проект створення єдиної Помісної української церкви. Але далі піару й високих гостей у Києві справа не пішла: громада не відчувала потреби допомагати президентові в цьому. Сьогодні ж, коли Петро Порошенко намагається бути другом усіх конфесій одночасно, у суспільстві гостро постав запит на Помісну церкву: спільноти вірян дедалі частіше переходять із Московського патріархату до Київсь­кого. Це, звісно, сигнал більше ієрархам, аніж світській владі, але вельми промовистий: поки духівництво веде не надто плідні переговори, суспільство вже робить свій вибір і формує тренд.

Те, що відбувається зараз в Україні, чомусь прийнято називати формуванням громадянського суспільства. Але, коли йти за визначенням, жодної з перед­умов його існування в нас не сформовано: верховенства права немає і близько, майнові права незахищені, середній клас ледь-ле­­дь животіє. Громадські організації, які й мали б бути головним інститутом нового суспільства, далеко не завжди виконують свої функції: хтось продається “великій” політиці, хтось просто майстерно засвоює отримані від закордонних структур гранти, профспілки залишаються іграшкою в руках олігархів-працедавців. Часто діяль­­ність НГО зводиться до написання профільного законопроекту, ухвалення і втілення в життя якого мало обходить, голов­не — поставити галочку у звітності.

Хоч як парадоксально, в українських умовах стихія виявляється ефективнішою за структуру. Такий стан речей заперечує весь досвід попередніх поколінь, однак найшвидше зміни відбуваються в тих царинах, де держава не втручається, а отже, не заважає. Це видається тричі абсурдним в умовах країни, яка ве­де війну проти потужного агресора, адже в такий момент потрібні дисципліна і якісний менеджмент, але на ділі їх замінюють взаємовиручка й самоорганізація. Доки законодавство лишатиметься порожньою формальністю та ширмою для корупційних діянь, годі чекати якогось іншого сценарію.

Влада ходить у народ із якимись дурницями: то потішає всіх підбором нового патрульного автомобіля для поліції, то влаштовує кастинг на посаду очільника Антикорупційного бюро такий, що режисери “Холостяка” і “Дому-2” позаздрили б інтризі відбору, залучає поодиноких активістів, дає їм якісь повноваження й залишає в оточенні “учорашніх” чиновників і “позавчорашніх” генералів. Влада й далі імітує, і це в той час, коли суспільство робить кроки вперед самостійно. Це якийсь унікальний процес, котрий ще знайде своє визначення в соціології та політології.

Наші державні мужі, попри те що концентрація серед них людей із вельми поважними дипломами сьогодні висока як ніколи, виявилися не надто здіб­ними учнями. Вони не такі вже безпорадні, щоб бути здатними слухати тільки одного вчителя — західних партнерів та функціонерів із МВФ. Є ще два педагоги: вій­на і суспільство. Обоє можуть жорстко покарати за незасвоєні уроки, тож є сенс прислухатися і до них.

Суспільство теж має свій нелегкий багаж. Воно роками вчилося ухилятися від податків, дурити бюрократичну машину, давати хабарі й уникати відповідальності. Пострадянське, на­півп’яне, з дурними смаками, воно не один рік мирно співіснувало з правлячими режимами різного ступеня злочинності. Однак запит на зміни надійшов саме від нього, і саме суспільство нині подає приклад владі, якій, перш ніж серйозно вимагати чогось від громадян, не зайвим було б спочатку виправдати надану їй довіру й викликати довіру до себе.

Дмитро КРАПИВЕНКО