Під молотом на ковадлі

За легендою, коли страчували ватажків повстання декабристів, у поета Кондратія Рилєєва обірвалася мотузка, на що він нібито сказав: “У цій країні й повісити як слід не вміють!” Рівно 125 років потому цей вислів могла би перефразувати на свій лад Юлія Тимошенко, процес над якою все менше асоціюється не лише з торжеством правосуддя, але й з ефективними “політичними репресіями”.

Шоу

Газову справу екс-прем’єра передали до суду 17 червня. За цей час нова всеукраїнська знаменитість, 31-річний суддя Печерського суду Києва Родіон Кірєєв, провів 17 засідань (18-те відбулося 4 серпня). І вже після першого десятка засідань громадська думка була остаточно дезорієнтованою не лише щодо перебігу, а й щодо змісту процесу.

Ставка захисту Тимошенко на публічність процесу швидко перевела “справу сторіччя” в естрадно-цирковий вимір. Складно сказати, чи зміцнила підсудна свій авторитет серед виборців постійними словесними образами судді. Проте і суд, і звинувачення піддалися на нав’язаний їм сценарій. У результаті телеглядачі отримали нагоду регулярно насолоджуватися діалогами “Підсудна, встаньте! — Я не встану перед цим судилищем!”, дедалі більше забуваючи про суть власне справи.

Поведінка депутатів, яких суддя регулярно видаляє із зали за порушення порядку, не грає на користь Тимошенко: надто вже глибокою є народна нелюбов до народних обранців, незалежно від партійних кольорів. Водночас дії спецпідрозділу міліції “Грифон”, бійці якого 25 і 26 липня гамселили в залі засідання не лише депутатів, а й журналістів, заплямовують репутацію суду і влади загалом.

Не додали поваги обвинуваченню і зрежисовані вияви “народного гніву”. Так, 6 липня суддя Кірєєв змусив реготати всіх присутніх, зачитавши вимогу Спілки багатодітних Київщини стягти з Тимошенко $997 млрд “збитків” через подорожчання газу (прикметно, що суддя навіть не став карати порушників порядку в залі). Вуличні ж виступи оплачених “активістів” на кшталт “громадської” ініціативи “Тимошенко — до відповідальності!” уже ні в кого не викликають навіть сміху, особливо після того, як з’ясувалося, що їм ще й затримують платню.

Як стверджують численні джерела, за ініціативою “багатодітних” стояв губернатор Київщини Анатолій Присяжнюк. Зі свого боку, мітингами під стінами суду керує голова “Загальновійськового союзу” екс-нардеп Олег Калашніков, а ініціативу “Тимошенко — до відповідальності!” її ж учасники пов’язують із центральним офісом Партії регіонів та віце-прем’єром Андрієм Клюєвим. Виникає враження, що єдиною людиною, яка щиро і самовіддано трудиться на цій ниві, є народний депутат Інна Богословська.

Право

Обвинувальний акт Тимошенко налічує 73 сторінки. 15 липня прокурор Лілія Фролова зачитувала його більше ніж три години. Для чого — незрозуміло: перед тим суддя Кірєєв “за порушення порядку” видалив із зали суду і саму Тимошенко, і її захисника Сергія Власенка (якого відтоді позбавлено права участі в процесі), а заразом заборонив і теле- та фотозйомку в приміщенні. Тож 22 липня Фроловій довелося зачитати звинувачення заново.

Основне звинувачення — перевищення службових повноважень під час газових переговорів із Росією й підписання відомих угод від 19 січня 2009 року. На думку слідства, ними Тимошенко завдала державі шкоди в особливо великих розмірах. З погляду захисту, альтернативи у тодішнього прем’єра не було, а ціна газу, про яку вона домовилась із головою російського уряду Путіним, була найнижчою з можливих. Крім того, як зазначають прихильники екс-прем’єра, кримінальне переслідування було б логічним, якби підсудна діяла з особистих корисливих мотивів. Проте саме таких мотивів слідство у справі Тимошенко не знайшло.

Далі починаються нюанси. Головний з них полягає в тому, що перевищення службових повноважень повинне мати конкретний вияв. На думку слідства, таким виявом стали директиви Тимошенко тодішньому голові НАК “Нафтогаз” Олегові Дубині підписати угоду з Газпромом. Обвинувачення вважає, що директиви мали затверджуватися засіданням уряду, а прем’єр особисто давати їх не могла.

Розмови з учасниками засідання уряду 19 січня 2009 року дають змогу відновити події так: спочатку головуючий на засіданні перший віце-прем’єр Олександр Турчинов (Тимошенко була в Москві) справді готувався поставити на розгляд питання про директиви Дубині. Міністрам навіть роздали відповідний проект постанови. Але опір представників “президентської квоти” (насамперед міністра оборони Єханурова та голови МЗС Огризка) одразу показав безпідставність таких розрахунків. Тож Турчинов швидко змінив тактику, заявивши, що уряд зібрався лише “обговорити” питання, а віддати наказ голові Нафтогазу Тимошенко може й сама.

Сьогодні захист Тимошенко будує свою стратегію саме на тому факті, що жодних урядових директив Олегові Дубині просто не було. Стосовно ж того, що Тимошенко назвала “директивами” своє власне доручення, то це, мовляв, законом не заборонено.

Виступи свідків, допитаних на час підготовки цього матеріалу в суді (враховуючи чотирьох колишніх міністрів), не дали переваги жодній зі сторін. Окрім того, деякі колишні чиновники стали схилятися на бік екс-прем’єра. Так, екс-міністр Мінпаливенерго Юрій Продан змінив свої попередні свідчення, “згадавши”, як передавав директиви Тимошенко Дубині (хоча не зміг пред’явити переконливих доказів). А екс-міністр транспорту і політичний опонент Тимошенко Йосип Вінський взяв її бік, бо, на його переконання, газову кризу-2009 розв’язати в інший спосіб було неможливо.

Однак не виграшна для слідства тема директив виникла ще в квітні 2010 року. Саме тоді депутатрегіонал Володимир Олійник звернувся до Генпрокуратури з проханням перевірити законність видачі Тимошенко директив на газові домовленості Нафтогазу з Газпромом. Депутата незабаром підтримали своїми зверненнями віце-прем’єр Клюєв та голова адміністрації президента Сергій Льовочкін. Таким чином, процес, який розпочався 15 червня 2011 року, власне, спирався на старі напрацювання політичних опонентів Тимошенко, котрі, можливо, й не підозрювали, що в суді ці напрацювання зовсім не здаватимуться залізобетнним аргументом.

Схоже, Партія регіонів, прийшовши до влади, не мала не лише плану реформ, вона не мала навіть плану репресій. За цих обставин суду не залишається нічого, крім як діяти діаметрально протилежно до вимоги КПК, яка твердить, що кожен сумнів у доказах слід тлумачити на користь підсудного.

Політика

Суд квапиться. Тимошенко справді затягує процес, змінюючи захисників, але й Кірєєв поводиться дивно, відмовляючи їм у пристойних термінах знайомства із п’ятьма тисячами сторінок справи (нинішньому захиснику Тимошенко Юрію Сухову на це дали 48 годин). Така поквапливість видається ще дивнішою на тлі інших резонансних справ: наприклад, процес Олексія Пукача, підозрюваного в організації вбивства Георгія Гонгадзе, почався раніше, але дійшов лише до стадії… встановлення особи звинувачуваного.

Численні процесуальні порушення зміцнюють думку про політичний характер справи. Черговим ударом по звинуваченню став з’ясований журналістами факт розсилки листів, що коментують хід суду з боку свідків, із адміністрації президента України. Все це навряд чи вразить українців, але стане серйозним аргументом для іноземних спостерігачів.

Закордон — єдина сила, на яку зважають організатори процесу. Логіка Заходу прагматична: позбувшися найнебезпечнішої суперниці на майбутніх парламентських виборах, режим Януковича має всі шанси остаточно “зачистити” під себе українське політичне поле. Але другий Лукашенка нікому не потрібен. Тож перспективи української влади та її бізнесу на світовій арені у разі засудження Тимошенко невтішні.

Своєю чергою, український режим не може дозволити Тимошенко виграти процес. Адже тоді вона піде на парламентські вибори в ролі тріумфатора. В поєднанні з критичним падінням рейтингів влади це може мати для Партії регіонів украй неприємні наслідки.

Олександр МИХЕЛЬСОН