Однокамерна “еліта”

У теорії права структуру парламенту (кількість палат) часто позначають за латинським зразком: говорять про “унікамералізм” чи “бікамералізм”. Для використання поза науковими текстами латинське “камера” найчастіше перекладають. Однак українські можновладці, схоже, змагаються за встановлення порядків, характерних для камери в пенітенціарному сенсі цього слова.

Побиття народних депутатів “бійцями” ПР здивувало прямолінійністю, безпардонністю й винятковою жорстокістю. Журналісти вже підмітили, що при цьому поведінка нападників була характерна для злочинців, які, спіймані на гарячому, зчиняють ґвалт, ніби жертва сама винна. Михайло Чечетов — одне з облич Партії регіонів — договорився до того, що заслужив бойкот від парламентських журналістів. Хоча ті багато чого бачили у Верховній Раді, побоїще і спроба його “пояснити” перейшли всі межі цинізму.

На завершення сюжету інший гідний представник ПР Олександр Єфремов запропонував розібратися “без правоохоронних органів”, мовляв, вони все одно між депутатами правди не знайдуть. Ці заяви і спокійне сприйняття їх суспільством навіть більш рельєфно, ніж торохкотіння чечетових, демонструють усю впевненість нинішньої влади у своїй безкарності. Окрім зрозумілого обурення самим фактом агресивних і безпардонних дій, поведінка партії влади останнім часом породжує глибші й серйозніші питання.

Мінімально необхідною умовою для демократичності ладу в державі є наявність вільних виборів, на яких одна частина істеблішменту змінює іншу. Так забезпечуються бодай епізодичний зв’язок із електоратом і контроль за владою. Українські можновладці, однак, сповідують іншу філософію. Вони прагнуть не раз за разом здобувати владу (а поміж тим сидіти в опозиції, хай і комфортній), а утримувати її за будь-яку ціну. Так простіше, адже пояснювати, змагатися, відходити від годівнички — це не для них. Постійність при владі можна забезпечити бездоганною роботою. Але це в регіоналів явно не виходить. Тому залишається другий шлях. І тут стратегія утримування влади дістає цілу низку небезпечних уособлень. По-перше, вже згаданий штурм депутатської зали. І головне — повідомлення: нам за це нічого не буде. По-друге, залякування журналістів і — ширше — активніші дії правоохоронців проти будь-яких форм протесту чи вільнодумства. Якщо до відповідальності буде притягнуто бодай когось із організаторів, скажімо, “підприємницького Майдану”, влада зможе святкувати принципову перемогу над країною. Це вже не кажучи про розгорнуті судові процеси проти опозиції. По-третє, поставити в залежність від бюрократа з міністерства вищі навчальні заклади і відтак знешкодити природні осередки вільнодумства, якими є університети за бодай дещиці автономії.

Цей список можна продовжувати. На жаль, побоїще в Раді лише яскраво ілюструвало тенденції останніх місяців: влада намагається встановити “камерний” порядок.

Утім, на цьому етапі вона лише пробує ґрунт. Можновладці все ще перебувають у вразливій позиції, адже спочатку треба розібратися серед своїх. Розподіл і перерозподіл впливів та потоків у межах “адміністративної реформи” — справа, яка забирає багато часу й зусиль. До того ж залишається прискіпливою увага до України зовні. А думка експертів Венеціанської комісії про сумнівну легітимність Януковича і Ко може бути дзвоником про несприйняття на Заході української тактики удушення.

Однак усе це не завадить можновладцям підігнути країну під себе, якщо суспільство не буде здатним на самозахист. І цей самозахист має стосуватися дуже конкретних подій і людей, щоб на прикладах показати владі — суспільство може боронитися.

Подібний шлях пройшли всі країни, які називаються демократичними. Для ЄС, куди й нині прагне українська влада, це стандарт. Лише таким чином можна ефективно відповісти на хамство з боку можновладців.

Ростислав ПАВЛЕНКО