На шляху до національної держави

Окупація Росією Криму та ОРДіЛО полегшує і пришвидшує трансформацію України в типову національну державу Європи.

Результати жовтневих переговорів у Парижі підтвердили, що питання відновлення українського суверенітету над Кримом зняте з міжнародного порядку денного, а процес замороження конфлікту на Донбасі набирає обертів. Попри декларування сторонами прихильності до реінтеграції ОРДіЛО (окремих, чи — влучніше — окупованих, районів Донецької і Луганської областей) до складу України, діаметрально протилежне бачення сторонами цього процесу свідчить, що без кардинальних змін внутрішньої ситуації в Україні або Росії він не виллється в конкретний результат.

Москва й терористи із “ЛНР” та “ДНР” не перестають наполягати на визнанні суб’єктності останніх, Київ заперечує і наполягає на існуванні лише групи окремих районів двох своїх областей. Між позиціями очевидна прірва, і, щоб Україна прийняла російське бачення, влада має змінитися тут, а щоб Кремль і терористи погодилися на українське, повинні щонайменше бути усунуті від керма Путін та його соратники. Без однієї із цих передумов проблема ОРДіЛО в режимі більш чи менш стійкого перемир’я та “політичного процесу” дискутуватиметься роками. Так само як це відбувається впродовж майже чверті століття у Придністров’ї чи Нагірному Карабасі, або понад півтора десятиліття тривало в Південній Осетії чи Абхазії до російської інтервенції 2008 року.

Відтак в осяжному майбутньому Україна існуватиме в межах територій, що на даний момент підконтрольні Києву. І, попри очевидну моральну травму від утрати земель, цей факт має низку практичних наслідків для нашої держави, чимало з яких не без очевидних переваг для її внутрішньої консолідації та розвитку. Тиждень уже не раз звертав увагу на те, що випадіння Криму та ОРДіЛО як ключових електоральних баз совкового проросійського електорату остаточно підірвало баланс між прихильниками проєвропейського та проросійського напрямів розвитку країни на користь перших.

У цій статті ми розглянемо наслідки “обрізання” Криму та ОРДіЛО для етнолінгвістичної ситуації та інтерпретації України як “багатонаціональної держави”, на якій базувалися ідеологічні концепції проросійських сил: “двох державотворчих націй”, “федералізації як узгодження інтересів різних народів України”. Згадаймо, зрештою, і міф про “18 млн росіян в Україні”, на підставі якого в РФ обґрунтовували своє особливе зацікавлення нашою ситуацією, а на Заході прихильно ставилися до цього. Зосередимося й на ризиках реінтеграції нині окупованих територій Криму та ОРДіЛО до складу України, незалежно від того, через який період часу вона стане можливою.

До 1939 року поляки становили лише 68,9% населення своєї держави. 18,8% — українці та білоруси, які абсолютно переважали у східних воєводствах. Цей факт упродовж міжвоєнної історії був одним із ключових факторів дестабілізації відновленої після понад століття російської окупації Польщі й став одним із ключових аргументів на користь радянського вторгнення для “захисту українців та білорусів” у 1939-му. Після втрати цих територій, які чимало поляків вважали історично своїми, значна частина їхнього суспільства пережила моральну травму, однак на розвитку Польщі як європейської національної держави це позначилося надалі позитивно.

Аналогічний процес останнім часом пережила й Україна. Перед здобуттям незалежності за переписом 1989 року частка українців у її населенні дорівнювала 72,7%, українську вважали рідною тільки 64,7% мешканців. Росіяни становили 22,1%, а ті, хто вважав російську рідною, — 32,8%. У 6 із 27 регіонів українська була рідною менш ніж для половини населення, на Харківщині — лише для 50,5%. Саме такий стан справ створив ґрунт для апологетів “двох державотворчих націй”.

Дальша динаміка етномовної ситуації засвідчила подвійну тенденцію.

На більшості території України, включно із “близьким Сходом” (Харківщина, Дніпропетровщина, Запоріжжя) та Півднем після здобуття незалежності тривало зростання частки українців і тих громадян, що ідентифікували українську як рідну (попри збереження побутового використання за інерцією російської). Уже на момент проведення перепису 2001 року вони становили більшість у всіх регіонах держави.

З одного боку, частка росіян та російськомовних в Україні зменшувалась, а українців і україномовних зростала за рахунок різної динаміки населення в регіонах із їх найвищою концентрацію. Загалом населення держави (без Криму, куди тривало повернення кримських татар) від 1989 року до липня 2015-го скоротилося на 13% (від 49,25 млн до 42,82 млн). При цьому в західних областях (Закарпатській, Чернівецькій, Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Волинській та Рівненській) жителів поменшало лише на 4,2% (від 9,76 млн до 9,36 млн), а в Києві та області стало навіть більше на 1,7% (від 4,54 млн до 4,62 млн). Натомість кількість мешканців на Донеччині та Луганщині (до початку бойових дій у травні 2014 року) впала на 19,9% (від 8,19 млн до 6,56 млн). В інших трьох областях із найбільшою концентрацією росіян та російськомовних (Харківщина, Запоріжжя та Дніпропетровщина) до 1 липня 2015 року — на 15,4% (від 9,16 млн до 7,75 млн).

Нема лиха без добра

Проте ще більшим виявився вплив утрати захоплених Росією територій Криму та ОРДіЛО. Адже за переписом 2001 року 51,4% росіян в Україні проживало в межах чотирьох регіонів, два з яких (Крим та Севастополь) нині окуповані Росією цілком, а ще у двох (Донецька та Луганська область) — окремі райони, де зосереджено близько двох третин тамтешнього російського населення. Якщо у 2001 році в Криму проживало 1,56 млн, а в Донецькій та Луганській областях 2,84 млн росіян, то станом на липень 2015 року, якщо екстраполювати результати перепису 2001 року на передвоєнну чисельність населення підконтрольних Україні територій Донецької та Луганської областей, у них залишилося не більш ніж 0,78 млн представників цього етносу. Тобто з територіальними втратами росіян в Україні поменшало мінімум на 3,6 млн.

Натисніть для збільшення

На цих територіях навіть в умовах незалежності тривав протилежний до загальнодержавного процес, який зближував їх із сусідньою Росією: частка українців, які називали своєю рідною російську, стрімко зростала і значно перевищила відсоток тих, котрі вважали такою українську. Наприклад, лише між переписами 1989 та 2001 років у Донецькій області тих, хто вважав рідною мовою українську, поменшало на 6,5% — до 24,1%, а тих, хто російську, побільшало на 7,2% — до 74,9%. У Луганській області — перші втратили 4,9% (їх стало 30%), а лави других поповнилися на 4,9% (їх виявилося 68,8%).

Потім цей процес набирав обертів. І на відміну від тих регіонів країни, де російська була поширена в побутовому використанні, але не як ідентифікаційний маркер, в Криму та на Донбасі показник російськомовності тісно корелював із цивілізаційними та політичними орієнтаціями. Це не виключало винятку — вузького прошарку місцевих російськомовних українських патріотів та/або прихильників європейського вектора розвитку. Однак вони лише підтверджували правило. Ще довоєнні соціологічні опитування чітко фіксували на Донбасі антиукраїнську більшість у вигляді прихильників або відокремлення від держави, або федералізації. Прихильників двох названих варіантів зміни статусу регіону в березні — квітні 2014 року було понад 80% опитаних. Проукраїнська меншість, завжди обмежена 5% чи 10—15%, на підконтрольних терористам територіях нині ще помітніше зменшилася внаслідок виїзду із цих земель.

Можна шукати і знаходити причини такого становища, зокрема, й у бездіяльності влади щодо українізації та інтеграції краю з рештою держави упродовж останніх майже чверті століття. Та хоч би якими були рушії цих тенденцій, вони нікуди не поділись, а за останні півтора-два роки до них додалися ще й досвід війни та чітко акцентований образ ворога. І це нікуди не зникне, якщо не буде безумовної капітуляції терористів, що перебувають нині там при владі, та процесу, подібного до денацифікації Німеччини після 1945 року. Проте будь-які подібні сценарії до моменту падіння нинішнього російського режиму або розпаду РФ неможливі. А будь-які інші сценарії “компромісної” реінтеграції ОРДіЛО до складу України потрібного ефекту, природно, не забезпечать. А “боснійський” чи “придністровський” сценарій збереження позірної територіальної цілісності при фактичному паралельному існуванні різних частин країни не створять передумов для реальної їх інтеграції в український культурно-цивілізаційний простір.

Нова етнолінгвістична реальність

Загалом лише екстраполяція результатів Всеукраїнського перепису населення 2001 року на нинішню кількість жителів 23 регіонів і підконтрольних Києву адміністративних одиниць Луганської та Донецької областей свідчить, що частка росіян у нашій країні за винятком окупованих територій становить на 2015 рік не більш ніж 11,8%, а громадян, які вважають рідною російську, — 21,1%. Кількість етнічних росіян за цей час зменшилася принаймні до 4,58 млн проти 8,34 млн у 2001 році при скороченні всього населення підконтрольної Києву території країни лише на 9,46 млн. Фактично половина демографічних утрат сталася за рахунок росіян. У порівнянні з 1989 роком тенденція ще відчутніша: чисельність жителів скоротилася на 12,45 млн осіб, росіян — на 6,77 млн, українців — на 5,85 млн.

Унаслідок цього частка українців зросла щонайменше до 83,8%, а тих, хто вважає рідною українську, — до 76,3%. Проте насправді значно більше.

По-перше, всі роки незалежності тривав процес переселення до великих міст мешканців сіл та містечок, де частка українців та людей із рідною українською істотніша. Натомість природний приріст населення серед “старих жителів” мегаполісів, поміж яких більша частка росіян та жителів із рідною російською, був не таким великим.

По-друге, екстраполяція результатів перепису 2001 року на населення різних регіонів у 2015 році хибує тим, що завищує кількість росіян та людей із рідною російською в Києві. Тут спостерігався найбільший від 2001 року приріст населення, який був досягнутий за рахунок міграції до столиці вихідців головним чином із центрально- та західноукраїнських регіонів, серед яких частка росіян та людей, що вважають рідною російську, мінімальна.

Нарешті, протягом 2001—2015 років на більшості територій України тривав процес зростання частки українців та громадян із ідентифікаційною рідною українською мовою (незалежно від тієї, яка використовується в побуті), розпочатий іще в 1990-х. У його основі відповідний вибір молодших поколінь, насамперед з етнічно змішаних сімей, на тлі зростання патріотизму й ототожнення себе з Україною. Усі події, які стали потужними каталізаторами цього процесу, відбулися після перепису 2001 року: це й Помаранчева революція 2004-го, й Революція гідності 2013—2014-го, й війна з Росією 2014—2015 років.

Усі ці фактори суттєво коригують оцінку частки росіян і громадян, які вважають російську рідною, а весь масштаб їхнього впливу може бути зафіксований лише переписом населення, який невиправдано затягнувся і сприяє продовженню спекуляцій на темах “поліетнічної держави” чи “народів України”. Утім, навіть загальна оцінка їхнього можливого впливу змушує знизити частку росіян та осіб, які трактують російську як рідну, від 11,8% та 21,1%, що їх дає екстраполяція результатів перепису 2001 року, принаймні до 8—9% та 17—18% відповідно. А українців та громадян, які вважають рідною українську, — від 83,8% до 87—88% та від 76,3% до 79—80%.

Це ставить Україну в один ряд із такими національними державами Європи, як Литва (84,2% представників титульної нації), Болгарія (85,5%), Словаччина (85,8% при 9,7% угорців, компактно зосереджених у вигляді автохтонної більшості на своїх історичних землях), Чехія (86%), Сербія (86,6% без Косова), Хорватія (89,6%) та Румунія (90%).

У жодному з підконтрольних Києву регіонів частка росіян не сягає навіть 30%, у абсолютній більшості є меншою за 10%, і тільки в шести перевищує 15%. Це позбавляє ідею “двох державотворчих націй” підстав навіть у межах окремих регіонів. Нарешті, в підконтрольних сьогодні Києву межах країни лише в одній області переважає частка громадян, які вважають рідною російську (62,9% у звільнених районах Донецької області). У решті регіонів громадяни, для яких вона є рідною, становлять більшість лише в окремих містах та кількох районах, що ізольовані одні від одних територіями з переважанням україномовного населення. Зокрема, й у неокупованій частині Луганської області навіть екстраполяція результатів перепису 2001 року дає 71,3% українців (росіян лише 26,8%) та 53,7% мешканців, які вважають українську рідною.

Перспективи реінтеграції

Таким чином, з одного боку, територіальне “обрізання” наблизило України до стану національної держави. Із другого — навіть екстраполяція результатів перепису 2001 року свідчить, що в окупованих районах Донецької області (“ДНР”) українців має бути менш ніж 50%, а жителів для яких українська є рідною, — до 15%. Натомість росіян та мешканців, які вважають рідною російську, відповідно 46% та 84%. В окупованих районах Луганщини екстраполяція дає 52% українців та 19% тих, для яких українська є рідною, і 45% росіян та 80% тих, хто вважає такою російську.

Уже нині в окупованих районах із 6 млн жителів не більш ніж 11,6% вважають рідною українську і лише 37,3% ідентифікують себе як українців. Цей дисонанс із рештою країни, який існував і до 2014 року, лише посилиться під російською окупацією. Атмосфера терору проти всього українського та розмах російського націонал-шовінізму пришвидшать етнічну чистку й вимушену зміну самоідентифікації тих українців. У Криму відповідна тенденція вже зафіксована переписом населення, який окупаційна адміністрація провела торік у жовтні: частка українців там “зменшилася” порівняно із 2001 роком від 24% до 15,08%, осіб, які назвали українську рідною, — від 9,5% до 3,3%. Загалом процес не новий: аналогічний свого часу відбувся на колись українських Східній Слобожанщині та Кубані. І, найімовірніше, вже найближчим часом це чекає на ОРДіЛО.

Якщо ці терени не вдасться повернути найближчими роками (а успіх тут малоймовірний з огляду на досвід інших заморожених конфліктів на пострадянських теренах), то в майбутньому актуальність такого кроку буде не більшою, аніж включення до складу України наразі абсолютно чужорідних районів Бєлгородської чи Воронезької областей Росії. У перспективі двох-трьох десятиліть прірва між Україною та окупованими територіями набуде масштабів тієї, яка нині відділяє нас від прилеглих колись переважно українських областей РФ.

Натомість Україна дістає змогу порівняно легше інтегрувати й українізувати підконтрольні території Луганської та Донецької областей, чого не було зроблено протягом попередньої чверті століття. Принаймні тією мірою, якою це відбулося раніше з іншими південними та східними регіонами.

Олександр КРАМАР