Канадський Берлін у провінції Онтаріо, заснований німецькими переселенцями, був перейменований на Кітченер — на честь британського фельдмаршала.
В Австралії перейменували три Бісмарки, два Джермантауни та десятки інших населених пунктів.
А в США пробували перейменувати гамбургер (в “liberty sandwich”) і краснуху, відому серед американців як “німецький кір”: замість “German measles” її було запропоновано називати “liberty measles”.
Утім, інший бік теж не залишався у боргу. “Урочисто присягалися письменники, що ніколи в майбутньому не матимуть нічого спільного ні з французами, ні з англійцями в галузі культури, і навіть більше: вони буквально в одну ніч вирішили, що ні англійської, ні французької культури взагалі ніколи не існувало.
Вся їхня культура нікчемна і нічого не варта порівняно з німецькою ґрунтовністю, німецьким мистецтвом і німецьким характером”, — так Стефан Цвейг описував настрої в німецькій літературній спільноті.
Ще кілька років тому ці історичні приклади могли здатися інтелігентному українцю гротескними та навіть анекдотичними. Мовляв, хіба не абсурдно перейменовувати безневинний гамбургер лише тому, що його назва пов'язана з Німеччиною?
Донедавна нам було важко поставити себе на місце людей, для яких все німецьке асоціювалося зі вторгненням до нейтральної Бельгії та з потопленням лайнера “Лузітанія”.
Але відтепер ситуація змінилася.
Рік великої війни в Україні — це ще й рік послідовного скасування всього, що пов'язане з ворожою Росією: від топонімів та продуктів харчування до російської культури.
Кенселінг у найширшому сенсі став одним із найяскравіших феноменів воєнного часу.
Активна частина українського суспільства розмірковує про згубний вплив російської літературної класики. Шукає у творчості Достоєвського та Лєрмонтова культурні коди, відповідальні за появу вбивць, ґвалтівників та мародерів.
Щоправда, шанувальники кенселінгу часто не беруть до уваги дві обставини.
Перше: за бажання у будь-якому класичному творі можна знайти мотиви погані з сучасної точки зору.
Друге: за бажання будь-яку культурну спадщину можна пов'язати зі злочинами, скоєними в далекому чи недавньому минулому. Головне, щоб таке бажання виникло — а це залежить від емоційного фону.
Навряд чи варто згадувати про німецьку культуру — у прив'язці до мілітаризму та нацизму. Або про британську культуру, яку легко пов'язати з британським же імперіалізмом.
Уявімо, що перед нами поставлене складніше завдання: наприклад, скасувати культурну спадщину Бельгії. Довести, ніби нешкідлива на перший погляд бельгійська культура несе в собі деструктивні та злочинні коди. Чи це можливо? Звичайно.
Ми могли б обговорювати садизм картини “Суд Камбіса”, яка була написана спеціально для ратуші Брюгге і залишається місцевою музейною перлиною. Ми могли б аналізувати обрані фрагменти з “Легенди про Тіля Уленшпігеля”, де персонаж-маніяк орудує вафельницею з гострими зубами.
Ми могли б згадати про ганебну поведінку Сименона та Ерже в роки нацистської окупації. Нарешті, ми могли б навести цитату з Моріса Метерлінка: “Смерть керує нашим життям, і життя не має іншої мети, крім смерті.
А потім можна було б оголосити, що саме некрофільська, садистська та аморальна культура є відповідальною за злочини колонізаторів у бельгійському Конго, де тубільцям, які не виконали норму збору каучуку, відрубували руки.
Що саме культура стоїть за вбивством Патріса Лумумби у 1961 році та розчиненням його останків у сірчаній кислоті. Що саме культура породила педофіла та серійного вбивцю Марка Дютру: адже у дитинстві бельгійський душогуб 1990-х не міг не читати метерлінківського “Синього птаха”…
Міркування про згубність бельгійської культури видалися б абсолютно логічними, якби бельгійці викликали в нас ту саму гаму емоцій, що й наші вороги-росіяни. Тому що почуття є первинними, а спроби підвести під них логічне обґрунтування — вторинні.
На будь-якій війні бере гору емоціо: але не кожен готовий це визнати. Людям хочеться вірити, що ними рухає раціо.
І найлегший спосіб завоювати аудиторію у країні, що воює — це зайнятися раціоналізацією чужих емоцій. Наприклад, прискіпливо аналізувати культуру ворога та дійти висновку про її початкову порочність і згубність. До того ж висновку, який затребуваний безліччю розгніваних співвітчизників.
Неважливо, скільки логічних маніпуляцій, свідомих чи неусвідомлених підтасувань буде допущено в такому аналізі. Важливо, що у розпал кровопролитної війни подібний контент завжди знайде вдячних споживачів. І, на жаль, при цьому надто часто перетинається межа, за якою боротьба з ворогом переростає у боротьбу зі здоровим глуздом.
Збереження здорового глузду у воєнний час — це не відмова від емоцій. Це здатність приймати власні почуття такими, якими вони є. І не намагатися будь-що-будь їх раціоналізувати.
Емоційне відторгнення російської поезії на фоні агресії РФ цілком виправдане. А спроби пов'язати злочини в Бучі з “Уланшею” Лєрмонтова — ні. Оскільки з таким самим успіхом сексуальне насильство на війні можна пов'язати і з “Викраденням сабінянок” Джамболоньї.
В реальності ворожі військовослужбовці не знайомі ні з маловідомим лермонтівським віршем, ні зі знаменитою скульптурою доби Ренесансу.
Немає потреби копирсатися у “Війні та мирі” чи “У злочині та покаранні”, намагаючись довести, ніби саме ці твори підштовхують росіян до агресії. Хоча б тому, що переважна більшість українських захисників навчалася за шкільними програмами, в яких була присутня та ж сама російська класика.
Розглядати скасування всього російського як емоційну реакцію на вторгнення в Україну — означає констатувати очевидний факт.
Українські почуття нічим не гірші за британські почуття, завдяки яким німецька вівчарка на 60 років стала “ельзаською”.
Але представляти кенселінг як абсолютно раціональну поведінку — означає обманювати самих себе.
А грубий самообман б'є не стільки по нашому супротивнику, скільки по нас самих.
Михайло ДУБИНЯНСЬКИЙ
