Мер Маріуполя Вадим Бойченко: Росіяни вбили вдвічі більше маріупольців, ніж фашисти за два роки окупації

 Пане Вадиме, українські ЗМІ та очевидці подій повідомляють, що Маріуполь зруйновано вщент і він нагадує великий смітник. Водночас росіяни намагаються показати іншу “картинку”, мовляв, в місті все працює, мешканці не жаліються. Яка насправді ситуація?

Треба розуміти, що і до війни, і на її початку, і зараз росіяни роблять те, що має назву “пропаганда”. Росія навчилася брехати та розповсюджувати цю інформацію виключно для внутрішнього споживача. Вони оголосили, що це не війна, а визвольна операція, і їм треба показувати, що вони звільнили людей і допомагають їм.

24 лютого Путін оголосив війну Україні, росіяни вдерлися на нашу землю, і вони до цього довго готувалися. Чому я так кажу? Тому що окупанти дуже швидко “відпрацювали” всю інфраструктуру міста артилерією, авіацією, системами залпового вогню. За тиждень залишили нас без світла та зв'язку, без води, без газопостачання, тобто без тепла.

При цьому, окупанти точково били по вводах електропостачання у місто. Я, як міський голова, не розумію, де саме ці вводи та в якій вони кількості, а росіяни знали їх розташування. У самому Маріуполі вони мали силу, яка допомагала їм, корегуючи вогонь.

Ще один приклад — у місті був склад, в якому ми накопичували їжу, ліки, засоби особистої гігієни та інші речі для гуртожитків, укриттів. Сховали все це на підприємстві під назвою “Комунальник”. На третю добу ворожа артилерія знищила цей склад, вбили людей, які виконували там свою роботу.

У школах готували їжу для укриттів, гуртожитків та військових — ворог також завдав ударів по цих місцях.

Доволі часто владі закидають, що не зуміла організувати евакуацію містян.

З перших днів березня наша команда організовувала евакуацію маріупольців. 5 березня, після складних перемовин, росіяни дозволили це зробити, але тільки-но вони отримували від нас інформацію, одразу починали обстрілювати місця евакуації й транспорт.

Коли віце-прем’єр Ірина Верещук казала, що діє режим тиші і питала, чому ніхто не їде, мовляв, росіяни дали добро на те, щоб маріупольці виїжджали з міста, погодили це, самі росіяни продовжували нищити місто, стріляли в ці локації…

Через відсутність зв'язку, було складно передати інформацію про те, що відбувається у Маріуполі. Пані Ірина питала, чи можна записати відео або зробити світлину, аби показати, що у місті немає режиму тиші. Зробити це вдалося. У мене є відео, відзняте 6 березня, на якому ми бачимо розриви снарядів та роботу системи залпового вогню.

Тобто росіяни брехали і брешуть. Вони знущалися з маріупольців, розповсюджували маячню, що влада нічого не робить, що людей покинули. Весь час працює машина, яка має назву “російська пропаганда”.

Скільки жителів Маріуполя, за вашою оцінкою, загинули від дій окупантів?

За час щільного вогню російські окупанти зруйнували у два рази більше, ніж фашисти за два роки окупації у 1941-1943 роках. Нагадаю, тоді було вбито понад 10 тис містян. Сьогодні наша обережна цифра сягає понад 20 тис осіб. І це тільки те, що вдавалося фіксувати органам влади, перебуваючи у Маріуполі до 24 березня.

Якщо уявити, що в кожній з 1356 багатоповерхівок, які росіяни перетворили на попіл, ховалося 50 осіб, то цифра лякає. Треба також розуміти, що ще є приватний сектор. А це майже 50 тис будівель, 40% з яких стерто з лиця землі. В деяких будинках перебували люди. Тобто, 22 тис загиблих, про яких ми говоримо зараз — це досить приблизна цифра. Вона може бути гіршою...

Нещодавно ви розповідали, що, окрім чотирьох вже відомих місць масових поховань вбитих маріупольців, знайдені ще два. Але деталей про них не озвучили. Чи наразі щось відомо про ці нові місця?

Днями ми отримали інформацію, яку ще треба перевірити. Зараз працюємо над цим. Як тільки отримаємо додаткову офіційну інформацію, обов'язково її оприлюднимо.

Три місця поховань, зафіксовані раніше — Виноградне, Мангуш, Старий Крим. Відтоді, як ми вперше заговорили про них, вони втричі збільшилися. Тобто тоді в кожному з них було поховано майже 3000 осіб. Зараз цифри зросли втричі…

Росіяни чекають, слухають і реагують на нас: ці місця вони щільно пильнують, тому дістатися до них дуже складно. І я дуже вдячний тим людям, які надають нам інформацію, ризикуючи своїм життям…

Звідки ви зараз берете інформацію про те, що відбувається в місті? Наскільки достовірні ваші джерела?

Є маріупольці, які готові з нами співпрацювати та інформувати.

Неперевірену інформацію я не розповсюджую, беру її з декількох джерел. І якщо інформація неодноразово підтверджується, ми її можемо озвучувати.

Що у місті з медичною допомогою? Чула про прибуття до Маріуполя якихось лікарів з Росії.

З 29 лікарень, які раніше функціонували, росіяни залишили лише дві. Це — обласна лікарня інтенсивного лікування та лікарня швидкої медичної допомоги. Вони вціліли, але мають пошкодження. З лікарень окупанти вивозили медичне обладнання в ще раніше окупований Донецьк. Сьогодні медицини в місті Маріуполь немає! І цьому є підтвердження.

Один маріуполець пошкодив собі великий палець на правій руці, рана почала гноїти, він звернувся до лікарні — палець відрізали. Ще один випадок — наш спортсмен з Маріуполя, молодий хлопець, трохи старший 30 років, 120 кг ваги, 2,20 зріст. Через стрес внаслідок війни в нього розвинувся цукровий діабет, почалися проблеми з ногами, і йому їх також відрізали. Тобто, так сьогодні виглядає медицина в місті.

Так, приїхали лікарі з Росії, але ні обладнання, ні ліків у місті не має. Кількість людей в п’ять разів зменшилася, а смертність залишилася на тому ж рівні. 70% тих, хто залишився в Маріуполі — це літні люди, які мають вади здоров'я притаманні своєму віку: тиск, серцево-судинні захворювання. Лікувати їх немає змоги.

Наскільки катастрофічна ситуація з водою?

У місті немає водопостачання — 435 км мережі зруйновано. Люди вишиковуються в черги з 5 ранку і стоять годинами під палким сонцем. Окупанти цю воду беруть у криницях або в колодязях, а якої вона там якості, самі розумієте...

Одна з проблем — з лютого ніхто не прибирає сміття. Його в Маріуполі — тисячі тонн. Великий смітник, а не місто. Все лежить, гниє. І вода, яку вони намагаються дати, розмиває смітники, стихійні поховання в подвір'ях, які робили місцеві під вогнем. Все це рухається в бік річок, криниць, колодязів, звідки цю воду беруть.

Каналізація не працює через відсутність електромережі, насоси не працюють, станції затоплені. Коли вони дають воду, уся рідина підіймається й також рухається у напрямку річок і колодязів, отруюючи їх.

Неодноразово наголошувалося, що через нестачу води місту загрожує епідемія холери. Чи вам вже відомо про такі випадки?

Окупанти кажуть про 13 випадків інфекційних захворювань у місті. Та ми маємо розуміти, що це знову перекручена інформація. Якщо помножити цю кількість на 10, то буде близька до нинішніх реалій цифра.

Варто враховувати і те, що не всі звертаються до лікарів зі своїми скаргами. Медикаментів немає, тому лікуються народними методами.

Ліки з Росії загарбники завозять виключно для своїх пропагандистських відео, спрямованих на внутрішнього споживача. Наприклад, привезли гуманітарну допомогу, камери попрацювали, поїхали і все завершилося. 100 людей обслужили, а іншим 100 тисячам що робити? Як вони будуть виживати?

Звідки тоді маріупольці беруть продукти, адже заробити якісь кошти вони не мають змоги, а видачу гуманітарної допомоги окупанти обмежили або видають її в якості оплати за громадські роботи? Як люди виживають?

Ключове слово — “виживання”. У людей закінчилися гроші, якісь накопичення їжі. Сусіди поїхали, сказали, зайти до них у будинок і взяти продукти, крупи, що залишилися. Саме так рятуються від голоду. Також люди вимушені долучатися до знущальних робіт з розбору завалів, прибирання міста. Вони не мають іншого вибору. Маріупольці йдуть працювати, за що їм обіцяють гроші, але отримують вони виключно їжу і воду. Таким чином виживають...

Ми маємо з розумінням ставитися до тих, хто там перебуває і не має змоги виїхати. Адже на це немає грошей. Працюють волонтери, які вивозять безкоштовно, але їх дуже мало.

Людей евакуюють через окупований Донецьк, або через Росію. Це дуже складно. Раніше, у березні-квітні, люди евакуювалися тисячами, а зараз це десятки: бачимо, що до підконтрольної Україні території доїжджають 60-80 маріупольців щодня. Ми це фіксуємо, але це дуже мала цифра.

У місті крім водопостачання, відсутні електрика і газ. Чого чекати взимку, якщо Маріуполь і надалі залишатиметься в окупації?

Відновлення електропостачання у тих обсягах, які потрібні для освітлення всього міста, займе рік-півтора. Півтора-два роки потрібно для того, щоб відновити газопостачання.

Самі окупанти на під'їздах багатоповерхівок розміщують оголошення про те, що тепла взимку не буде. Вважаю, що маріупольці восени будуть масово виїжджати, якщо буде така змога. Дозвіл на виїзд з Маріуполя дає виключно Російська Федерація. А вона продовжує, на жаль, знущатися з містян...

Чи є якісь приблизні підрахунки, скільки людей залишається у Маріуполі?

У нас є приблизні підрахунки. З 24 по 27 лютого, ще коли ходив транспорт, наші маріупольці, хто наважувався, виїжджали з міста. Військова адміністрація надавала додаткові потяги. Але, на жаль, не всі скористалися цією можливістю. В цей час, за 4 доби, виїхало 100 тис осіб.

Потім лише 13 березня Російська Федерація відчинила місто і дозволила маріупольцям виїжджати на особистому транспорті без режиму тиші. Це мало назву “евакуація”. Хтось доїжджав до Бердянська і там вже працювали якісь коридори… В першій такій евакуації я особисто брав участь — перебував в окупованому Бердянську…

Десь до середини квітня ми змогли вивезти з міста ще понад 100 тис осіб. На територію Росії окупанти депортували майже 50 тис людей. За кордоном, на сьогодні, перебувають близько 40 тис маріупольців. А в місті залишається майже 120 тис осіб.

Чому не всім вдалося виїхати вчасно?

Треба розуміти, що в той час, коли діяли ці “зелені коридори”, зв'язок був відсутній. Росіяни працювали над тим, щоб у маріупольців не було інформації, що відбувається в нашій державі. Тобто, у Маріуполі не розуміли, чи український ще Київ або Запоріжжя, куди їхати, де знайдеться прихисток?

Ба більше, коли місцеве населення доїжджало до якогось блокпосту, окупанти казали: “Куди ви їдете? Запоріжжя вже наше, Київ наш. Там вже штурмують. День-два і все буде під контролем росфедерації”. Люди були налякані, не розуміли, що робити. Хтось ухвалював рішення їхати далі, а хтось залишився через певні вади здоров'я, через поранення. Багато тих, хто залишився в окупованому місті, залишився не по своїй волі.

За вашими спостереженнями, чи багато в Маріуполі було проросійськи налаштованих людей?

У 2014 році кількість таких осіб, на жаль, складала 80%. Але шляхом децентралізації і тієї роботи, що ми робили у місті під українським прапором, настрій людей змінився. У 2020 році, в середньому, ми побачили на виборах підтримку ОПЗЖ, підтримку “руського міра”, я б так назвав, вже 30%.

 

 

На питання “Хто ви?” у 2014 році більшість молоді відповіли б: “ми — русскіє”. А вже у 2020 році майже 90% відповідало, що вони українці.

Ми гарно попрацювали. І дуже великий для мене показник, що у 2015 році з Маріуполя 70% молоді виїжджало, а у 2021 році до міста почали приїжджати діти, студенти з різних регіонів нашої держави. Донецький юридичний виш, який переїхав до нас, набрав у 2021 році учнів більше, ніж у Донецьку до окупації, до початку війни. Діти приїхали у Маріуполь з 22 регіонів! І це, я вважаю, успіх.

Чи не пропонували росіяни вам або вашим підлеглим залишитись на своїй посаді, але вже, скажімо так, “під протекцією” Росії?

Так сталося, що до війни я змінив телефон. І вважаю, що до мене був обмежений доступ. Тому мені особисто не телефонували. Але майже всім моїм заступникам пропонували працювати з окупантами. Це було на самому початку. Телефонував командувач 58-ю армією Росії, яка “відповідала” за південний напрямок.

Знаю, що окупанти запропонували перейти на їхній бік голові Мангуша (там, де зараз “фільтраційний центр”). Але він відмовився, написав заяву, зробив допис у Facebook, що не хоче з ними співпрацювати. Йому трохи за 60, він казав, що вже своє відпрацював, тепер хоче відпочити. Окупанти відпустили його, але за тиждень повернулися, заарештували за вислови, які він зробив у своєму дописі, та відправили за ґрати. Там над ним знущалися, зробили “суд” і винесли “вирок” — 10 років позбавлення волі.

Щодо знущань. Чи продовжують вивозити маріупольців до Росії через фільтраційні табори? Чи відома вам доля людей, яких раніше вивезли у РФ?

Так, є багато прикладів цієї знущальної фільтрації. Це було масово наприкінці березня — початку квітня.

Моя хрещена мама на початку березні прийшла в укриття 56-ї школи Маріуполя (це лівобережна частина нашого міста), а 8 березня туди прийшли чеченці та оголосили “евакуацію”. Людей забрали та відвезли до фільтраційного табору в село Безіменне. Там вони знущалися з них майже місяць — тримали без їжі, води, маріупольці сидячи спали… Потім, після усіх тортур, поїхали до Росії. Люди за 60, з проблемами зі здоров'ям, вибиралися звідти на Хмельниччину через Естонію. Це був дуже довгий і важкий шлях. Цю масову депортацію росіяни називали “евакуацією”.

З людей відверто знущаються, принижують. Був випадок, коли працівник одного з підприємств Маріуполя вивозив свою родину з маленькою дитиною (десь три рочки). У “фільтраційному центрі” по їхньому прізвищу окупанти знайшли старшу доньку, яка працює у правоохоронних органах. Родині сказали: “Ви вже підготували одну нацистку, тому цю дівчинку ми забираємо, щоб ви не виростили ще одну”. Батько кинувся до них битися за дитину, його побили, але дівчинку все ж віддали...

Також окупанти змушують людей щось підписувати. Хочете їхати далі — підпишіть, що всі ці руйнування, які ви бачили у місті зробили не російські війська, а українська армія. Підписуйте і проїжджайте.

А скільки людей їхало до тюрми (росіяни наповнювали тюрми навколо Маріуполя та окупованої Донеччини) лише за татуювання на тілі! Понад 10 тисяч маріупольців сьогодні перебувають в нестерпних умовах. Наприклад, Оленівська тюрма має можливість утримувати 900 осіб, а там утримують 3000 осіб. Ліжок не вистачає, сплять або по дві людини, або сидячи, чи стоячи. Їжу не дають, дають якусь баланду. Багато людей в цих тюрмах вмирає. Тому, що немає ні ліків, ні медичного догляду...

Тому, ми хочемо, по-перше, щоб усі це розуміли та знали. А, по-друге, щоб міжнародна спільнота, тобто Червоний Хрест, ООН поїхали подивилися, в яких умовах живуть люди центрі Європи.

Жителі у вирві від бомб, наповненій водою, купаються як у ванній. Що це таке? Як взагалі таке може бути? Людям не вистачає їжі, і вони, наче в якихось концтаборах, ідуть і працюють на роботах, за які отримують пакунок їжі або пляшку води. Окупанти створили там свої магазини, але де взяти гроші? Гривню прирівняли один до одного з рублем. Таким чином вони вимивають українську валюту, щоб її не було.

Сьогодні ми маємо все робити, щоб маріупольці виїжджали на підконтрольну Україні територію.

Як ви вже казали, люди там не надто обізнані, куди їхати. Зазвичай, не виїжджають, навіть маючи таку можливість, бо “ніхто нас ніде не чекає”.

Насправді ми напрацювали п’ять напрямків. Перший — це евакуація. Як я вже казав, 200 тис осіб виїхало до підконтрольної Україні території. Наразі ми працюємо над тим, щоб мали змогу виїхати освітяни, які ще залишилися в місті. Ми напрацювали певний механізм надання матеріальної допомоги, аби вони з волонтерами або самостійно виїжджали з Маріуполя. Їх тут чекають. На українській території люди одержать і матеріальну допомогу, і допомогу у працевлаштуванні. Робимо все можливе, щоб маріупольці відчували нашу підтримку, і, головне, щоб наші люди не втрачали віру ні в себе, ні в нашу державу.

Другий напрямок нашої роботи — центри підтримки “Я — Маріуполь”. Почали з тих міст, де найбільша кількість маріупольців ‐ Запоріжжя та Дніпро. Проте сьогодні центри працюють у Вінниці, Києві, Кропивницькому, Хмельницькому, Івано-Франківську, Калуші. Незабаром відкриття відбудеться в Одесі та Львові. Також готуємо центри у Чернівцях та Кривому Розі. Вони відчинять свої двері до кінця місяця.

Ці центри працюють за такими напрямками: соціальна допомога та підтримка, юридичний супровід з відновлення документів, фіксування руйнувань та збитків внаслідок російської агресії, а також інформування з будь-яких питань, на які ми готові шукати та напрацьовувати разом з державою відповіді.

В центрах працюють жителі Маріуполя, які пережили весь жах війни, тому краще розуміють і відчувають одне одного. Крім того, в центрах є дитячі та дорослі професійні психологи, які мають досвід роботи з тяжкими травмами. Завдяки цьому процес адаптації, соціалізації та повернення до звичайного життя проходить швидше.

Важлива складова — медичний огляд та безкоштовні ліки від “Лікарів світу”. Людей годує “Світова кухня” — World Central Kitchen, яка підтримує наразі всі вісім відкритих центрів (чотири вартує нагодувати понад 1 млн доларів). Також у центрах працює дитяча кімната. Професійні вчителі та вихователі наглядатимуть за дитиною, а маріупольці тим часом займатимуться своїми справами, працевлаштуванням та пошуком житла.

Облаштовувати та працевлаштовувати маріупольців допомагає організація Save the Children. І разом з партнерами — німецькими друзями — створюємо платформу, де формуємо всі вакансії по містах. Опрацьовуємо запити шукачів роботи, формуємо анкету, дивимося, які є збіги, і пропонуємо робоче місце. Тобто робимо супровід. Зараз цей напрямок почали в чотирьох центрах. Головна мета — щоб кожна людина була працевлаштована.

Третій напрямок — оздоровчі центри сімейного типу. Наразі, за сприяння вінницького міського голови Сергія Моргунова та Нацполіції, маріупольців приймають у Вінниці. Колись це був радянський табір, який перебував на балансі МВС України, сьогодні це — сучасний оздоровчий центр, що пропонує маріупольцям відпочинок у лісі, на річці Південний Буг. Там є велосипеди, скоро буде кінотеатр Multiplex, харчування від “Світової кухні”. ЮНІСЕФ подарував нам дитячий та спортивний майданчики.

Тобто ми створили мережу для психологічної адаптації та повернення до життя. Вже скоро стартує третя хвиля. Кожний заїзд — це 120 осіб, переважно жінки та діти. Такі ж напрацювання є вже по Дніпру.

Четвертим напрямком є створення побутових центрів підтримки, в яких будуть працювати швачки, дитяча та доросла стоматологія, перукарня, пральня та коворкінг. Плануємо зробити такі середовища у Запоріжжі, Дніпрі, Києві і Вінниці. Концепт вже є, у трьох містах відкриті вакансії, зараз працюємо з Києвом, напрацьовуємо 4 локації.

І останній, п'ятий напрямок — це повернення до Маріуполя. Ми не чекаємо, але працюємо вже сьогодні. Про готовність допомагати у відбудові міста заявили Європейський інвестиційний банк та великий український бізнес. Також співпрацюємо з Європейським банком реконструкції та розвитку, Світовим банком. І розраховуємо, що у “плані Маршала” для всієї країни буде окрема сторінка і для Маріуполя.

З огляду на описане, ви дуже оптимістично налаштовані…

…Ми маємо надію, що десь у січні Маріуполь буде звільнений, 2 місяці потрібно на розмінування території і вже навесні хочемо втілити в життя ці покрокові плани.

Повне відновлення міста займе 7-10 років. За попередньою експертною оцінкою, відновлення інфраструктури коштуватиме понад 14 млрд доларів для проживання там 220 тисяч людей. Лише після деокупації та оцінки зруйнованих будинків ми зможемо назвати остаточну цифру. Тож працюємо 24/7 і робимо зі свого боку все можливе і надможливе.

Трохи про особисте. Раніше ви розповідали про те, що обидві ваші бабусі залишилися в окупації. Зараз щось про них відомо?

Я попросив певні органи, які там розташовані, про допомогу. Дуже хотів, щоб вони допомогли мені витягти хоча б одну з бабусь. Ми працювали над цим питанням і все вдалося. Сьогодні вона вже на підконтрольній Україні території, в безпеці.

Друга бабуся, на жаль, залишається там. Це бабуся мого тата, Бойченко Ганна Іванівна, якій 91 рік. Дякую тим, хто за моєю бабусею доглядає. Вона отримує все необхідне. Та її дуже пильнують. Всі, хто приходить до неї, перевіряються... Окупанти надсилають мені відео, на яких бабуся передає мені привіт. Знущаються наді мною. Якби мені дали змогу забрати її, я б це неодмінно зробив...

Моя мама з 5 по 15 березня переховувалася у драмтеатрі в Маріуполі. Зараз вона на українській території. Вже може спілкуватися. Коли мама доїхала на територію України, не розмовляла десь тиждень, багато плакала. Зараз вже прийшла до тями. Вона з розривом шлунку пройшла ці складні часи, її прооперували. Більш-менш себе добре почуває. Але це все складно...

 

 

Яка робота ведеться щодо полонених з “Азовсталі”?

Робота ведеться. Нею займаються певні служби — Служба безпеки України і наші розвідники. Ми вже тут мало чим можемо допомогти. Але бачимо, що рух є. Спочатку тіла загиблих обміняли, потім вивезли поранених, яких ми зустрічали в Запоріжжі. Спілкуємося з ними, придбали їм мобільні телефони, щоб вони могли повідомити родинам, що вже на українській території…

Процес триває. Це дуже складно, але всі докладають чимало зусиль, щоб домовленості були втілені в життя.