Медвєдєв змінює тактику щодо України

У своєму зверненні Дмітрій Медвєдєв дав зрозуміти українцям, що діалог з правлячою елітою країни непродуктивний і Росія очікує тиску з боку громадськості з метою покращення відносин. Однак невідомо, чи правильно в Москві оцінили настрої в українському суспільстві та рівень симпатій до Росії, пише головний редактор журналу «Россия в глобальной политике» Фьодор Лук’янов у російському англомовному виданні The Moscow Times.

Економічна криза не справила на Росію того впливу, на який розраховував Захід. Замість поступливості росіяни продемонстрували більше агресії. Замість того, щоб розпорошити сили по всьому світу, Росія тепер зосередилася на зміцненні своїх позицій як незалежного центру тяжіння. Іншими словами, вона розширює свої ринки і політичні інтереси на прилеглі території.

Раптове рішення про заміну членства у Світовій організації торгівлі на створення Митного союзу, яке здивувало багатьох, нові спроби перетворити Організацію договору про колективну безпеку на дієздатний військовий альянс і зближення з Туреччиною – усе це елементи однієї стратегії. У цьому ж дусі і новий підхід до України, про який заявив минулого тижня Дмітрій Медвєдєв.

Чимало людей думають, що Росія починає втручатися в передвиборчу кампанію в Україні, яка набере повного розмаху одразу після завершення сезону відпусток. І, вірогідно, саме це і відбувається. Але роль Росії відрізнятиметься від тієї, яку вона відігравала в 2004 році. Відкрита підтримка одного кандидата п’ять років тому завершилася таким провалом, що Кремль мав би бути схильним до мазохізму, щоб спробувати це повторити. Тепер позиція Росії формулюється ширше: незалежно від того, хто переможе в січні – а Кремль не вірить у реінкарнацію Віктора Ющенка, – новий президент повинен терміново взяти до уваги довгий список рамкових умов, визначених Москвою.

Здається, звернення Медвєдєва ознаменувало кінець колишнього підходу, метою якого було сприймати відносини між Росією і Україною як відносини двох будь-яких «звичайних» іноземних держав. У дійсності такого ніколи не було, але жодні провідні політичні лідери не хотіли відкрито казати, що Київ для Москви – чи Москва для Києва – щось більше, ніж просто зарубіжний партнер.

Щоб зрозуміти сутність цього нового підходу, потрібно звернути увагу водночас на те, що було сказано у відкритому листі Медвєдєва до Ющенка, і на коментар, зроблений ним у своєму відеозверненні про нещодавню розмову з патріархом Кирилом, який щойно повернувся з України. Візит глави Російської православної церкви продемонстрував, що в Росії з’явився новий суспільний діяч, чия політична вага і дипломатичні здібності перевершують таланти світської влади. Він поєднує в собі такт і люб‘язність з твердістю ідеологічних позицій. А його звернення до вірян, в якому він закликав до єдності і примирення, – це демонстрація «м’якої» недержавної сили, за брак якої Москву вже давно критикують.

Це враження лише посилилося, коли через день після звернення Медвєдєва прес-служба патріарха оприлюднила листи-подяки особам, з якими він зустрічався в Україні, зокрема і Ющенку. Кирил не лише дякував українському лідеру за його увагу і допомогу в організації візиту, але й також зазначив, що «незважаючи на всі труднощі, Україна успішно утверджує свою державність». В його листі президенту на завершення йшлося: «Нехай буде Боже благословіння з народом прекрасної України, її лідерами і військом, і зі всіма нами».

На перший погляд, слова патріарха різко контрастують із заявами Медвєдєва, який сказав, що українська зброя використовувалася для вбивства російських миротворців у Південній Осетії. Однак насправді немає жодного протиріччя, адже автори двох звернень до українського президента говорять, виходячи із зовсім різних позицій. Для Медвєдєва Ющенко – неприємний – і це вже не приховується – партнер; для Кирила він – брат по вірі, якого потрібно навернути на путь істинну, якщо він з неї збився. І, зрештою, пастирський підхід має набагато більше шансів справити політичний ефект, ніж зусилля президентської адміністрації чи російського уряду.

Спільне в них те, що обидва російські лідери – духовний і світський – кажуть про готовність вести діалог зі своїм сусідом поза межами звичайних політичних каналів. Патріарх звертається до своєї пастви, яку за визначенням не повинно розділяти громадянство чи лояльність до держави. Медвєдєв звертається безпосередньо до українського народу, недвозначно даючи зрозуміти, що діалог з його політичною елітою став непродуктивним. Фактично, символічне значення відкладення приїзду російського посла до Києва також пов’язане з цим бажанням – звести офіційний діалог до чисто технічного рівня.

За майже 18 років незалежності Україна і Росія так і не знайшли стабільної форми співіснування. Вони випробували все, починаючи з імітації братерства і опори на корумповані схеми до дріб‘язкових суперечок і непрямої військової і політичної конфронтації. Однак їхні спільні інтереси у різних сферах – від культури та історії і до економіки та безпеки – надзвичайно сильно переплетені. Пристрасті виходять на поверхню у всіх цих відносинах і спричиняють загальноєвропейські кризи, як це сталося, наприклад, у січні.

Обидві країни знаходяться в процесі будівництва держав у межах територій, які вони раніше ніколи не займали. А це дуже багато визначає. І тому в Росії виникає спокуса скористатися ще не врегульованою конфігурацією пострадянського простору, особливо, коли йдеться про історично спірні землі. До того ж Україна намагається постійно заявити про себе як про частину «неросійського» світу, навіть в умовах, коли внутрішньополітичне середовище залишається нестабільним. Психологічна взаємозалежність країн зробила прагматичні зв’язки неможливими, принаймні, поки що.

Спроби російської влади налагодити зв’язки з Україною знизу шляхом використання тамтешніх наявних в неї ресурсів – загалом зрозумілі, адже в країні немає відповідальної і консолідованої еліти. Але цей хитрий план може спрацювати, лише коли російські стратеги дадуть точну оцінку симпатіям українського суспільства до Росії. Не секрет, що політика, яка проводилася в часи президентства Ющенка і полягала в різкому розриві з Москвою і всім російським, була непопулярною серед певної частини – і, ймовірно, немаленької – українського народу. Однак незрозуміло, чи хочуть ці люди так само відмовитися від державного суверенітету, до якого більшість із них звикла за ці роки.

Звичайно, Кремль скоріше за все був би задоволений, якби тиск громадської думки змусив українську владу перейти до компромісної політики з найважливіших для Москви питань, зокрема, у сфері безпеки і енергетики. Але переходячи до тактики «Великої гри», Росія повинна бути готовою до аналогічної відповіді. Києву легко звести ситуацію до банальностей про те, що «наша країна в небезпеці» з усіма внутрішньо- і зовнішньополітичними наслідками, які з цього випливають. Ющенко ще має відповісти. І саме тоді ми дізнаємося, чи правильною була оцінка Росією ситуації в українському суспільстві і ставку на прямий контакт.

Фьодор ЛУК’ЯНОВ,

головний редактор журналу «Россия в глобальной политике»