Мародерство в Лондоні: “пудинг” і крихкість цивілізації

Яке дивне це літо! Тільки-но настав так званий “дурний” сезон — коли справжні новини втихають і журналістам доводиться повідомляти про, наприклад, кота, що здатний промявчати 40-у симфонію Моцарта, як на голову звалилися криза імперії Мердока, потім Норвегія, далі арешт Тимошенко і вже в останні дні — тандем різкого падіння акцій на біржових ринках та заворушення і насильство у Лондоні.

Пригадуєте один із найкращих діалогів у фільмі “Бульварне чтиво” (Pulp Fiction), коли гангстер Вінсент (Джон Траволта) розповідає своєму другові Джулзу про бачені в Європі дива, зокрема, про те, що у Голландії дозволено курити марихуану? Джулз не може повірити: “Тобто, можна зайти до ресторану і почати курити план?” — “Ні, курити можна лише вдома або у спеціально відведених місцях, — пояснює Вінсент, — виглядає воно приблизно так: дозволено купувати, дозволено мати у своїй власності, а якщо ти власник спеціального бару, то дозволено і продавати. Не дозволено тримати план при собі, але це не має значення, тому що, прикинь, якщо тебе в Амстердамі зупинять менти, то обшукати тебе їм НЕ дозволено. Це право, якого менти в Амстердамі не мають”.

 

Марихуана до теми, про яку я хочу написати, стосунку не має, а от права правоохоронних органів — так. Те, що відбувалося у Лондоні протягом останніх кількох днів і поширилося на інші міста, спричинене масою факторів: бідністю, соціальним напруженням, що загострилося у Британії відтоді, як консерватори прийшли до влади понад рік тому, психологією натовпу, базовими людськими інстинктами і т. ін. А от те, що хаос триває, викликане безправністю поліції, яка дивиться на кримінальні дії закапюшонених людей, але не зупиняє їх.

 

Історія подій, розпочатих минулого четверга, приблизно така: правоохоронці у північному Лондоні застрелили молодого чоловіка, який, за ствердженнями поліції, складав загрозу для оточуючих. Наразі невідомо, чи справді дістав він пістолета, чи ні, але факт той, що хлопця застрелили — і його родині потім довелося чекати 36 годин, аж поки тіло видали для поховання. (Для довідки: 36 — це багато.)

 

Демонстрація перед поліцейською дільницею у суботу з мирного протесту перетворилась на насильницький, коли підпалили поліцейську машину і автобус, попри те, що на момент протесту було визнано помилку поліції у недостатньо чутливому ставленні до справи убитого Марка Даггена і принесено вибачення його родині.

 

Найважливішим моментом був наступний крок — протестуючі (або ті, хто до них приєднався пізніше) почали трощити і грабувати магазини й установи навколо дільниці. Очевидно, що то вже не мало жодного відношення до початкової ідеї протесту і все плавно перейшло з “довести поліції, хто тут господар” у “довести їм, що ми можемо робити все, що схочемо”.

 

Кореспондентка Бі-Бі-Сі взяла у вівторок (о п′ятій ранку) інтерв′ю у двох дівчат — учасниць мародерства в Лондоні. Вони заливалися реготом, відсьорбували із щойно вкрадених з розтрощеного неподалік магазину пляшок алкоголь та із захопленням розповідали про чи не святкову атмосферу мародерства, про те, як вони сподіваються, що воно триватиме і в наступні дні. На запитання, чи не шкода їм місцевих дрібних бізнесів, яким було завдано шкоди, дівчата спочатку сказали, що в цьому винна поліція, потім звинуватили уряд, і під кінець тиради — в усьому винні “багаті”. Важко було навіть сказати, що це більше нагадувало — “Собаче серце” чи “Колгосп тварин”. Або твори Маркса.

 

Хто винен?

 

В аналізі цих подій і щирому здивуванні — як це британці, заможна і цивілізована нація, можуть так себе поводити? — не слід забувати про футбольне хуліганство — британську фірмову марку, а також ширшу тенденцію переходу “тематичних” заворушень (присвячених расовій чи конкретній політичній темі) у загальний безлад, коли елементарні соціальні устої руйнуються під тиском стадних інстинктів самозахисту і виживання. Так було кілька років тому у Франції, так було під час расових демонстрацій у Лондоні в 1980-ті. На іммігрантів можна звалити тільки певні, часто початкові, елементи заворушень, пізніше вони стають суто “білим” і етнічно суто англійським явищем.

 

Один із “колишніх” футбольних хуліганів останніми днями поділився в інтерв′ю пресі відчуттями, які охоплювали його, коли він з колегами виходив на футбольні погроми: тієї ж святковості, колективу, відчуття плеча, а над усе — влади і здатності робити те, що за нормальних обставин він би не міг вчинити.

 

Далі треба взяти до уваги курйозний симбіоз думок, історично притаманний британському суспільству. Хулігани і мародери виходять на перший план вкрай рідко. Більшість часу панує майже параноїдальне верховенство права і підзвітність влади електорату.

 

Коли лондонська поліція кілька років тому застрелила в метро бразилійця, прийнявши того за терориста, скандал довкола цього було піднято шалений. Фактично, він не вщух і досі. Чому? Бо суспільство (репрезентоване, передовсім, у ЗМІ) невтомно працює над придушенням найменших ознак появи силової держави. І практично весь час все іде добре.

 

Аж поки групка людей не розбиває вітрину магазину і не виносить звідти товари. Потім ще одну. А далі групка стає натовпом, який кидає в поліцейських каналізаційними люками, а правоохоронці захищаються пластиковими щитами і нічим не можуть на це відповісти, бо що як іще когось випадково застрелять, і його родина потім також буде незадоволена 36-годинним очікуванням на тіло?

 

Протягом останніх кількох днів правоохоронні органи Британії опинилися у класичній цивілізаційній пастці: як протистояти насильству, не вдаючися до насильства самим? Думки у британському суспільстві розділилися — половина закликає до поліцейських кийків, водометів та сльозогінного газу, інша половина заперечує, що поліція щось зробила не так, і стверджує: занадто жорстке придушення заворушень ні до чого хорошого не призвело б, мовляв, не на Іран же перетворюватися під тиском мародерів!

Тим часом, у розпал відпускного сезону лондонські магазини — від Гринвіча на сході до Нотінг Хіла на заході — протягом вівторка забивали дошками вітрини, аби мінімізувати матеріальні втрати, які на цей момент вже сягнули 100 мільйонів фунтів стерлінгів (1 мільярда 300 мільйонів гривень), а туристи, стискаючи в руках путівники по британській столиці, із жахом стежили за цим і розуміли, наскільки помилилися з пунктом призначення.

Фото: Гринвіч, 9 серпня 2011 року

 

Досить несподівано у швидкому поширенні насильства на інші міста було звинувачено ЗМІ, і передовсім Бі-Бі-Сі (хто ж іще, як не невістка?) — депутатка британського парламенту Хейзел Блеарз заявила, що “занадто ретельне” висвітлення мовником кризи в Лондоні сприяло поширенню беззаконня на інші регіони.

 

Що робити?

 

Ніч із вівторка на середу в Лондоні пройшла набагато спокійніше, натомість, підпали і мародерство перенеслися на північ та захід Англії, до Бірмінгема, Ліверпуля та Манчестера.

 

У столиці присутність поліцейських на вулицях було збільшено до 16 тисяч. При всій повазі до прем′єр-міністра, якому довелося перервати свою відпустку, а також скасувати відпустки всім правоохоронцям на серпень, — але я бачила кількох із цих 16 тисяч на власні очі. Не Беркут, скажу одразу. Це усміхнені люди у формі і легендарних шапках-боббі, — за кількістю їх справді було достатньо багато, але єдиною зброєю, яка стирчала з кишені в одного з них, була пластикова пляшка кока-коли.

 

Про застосування будь-якої зброї проти мародерів ішлося тільки у дуже теоретичному ключі. Так, можна спробувати полити тих з водометів. Але тут же виявилося, що водометів на всю Британію лише шість, і всі вони розташовані у Північній Ірландії — а якщо там раптом якісь непорядки?

 

Мова про водомети нагадала щорічну британську дискусію про снігоочисні машини — про те, що їх катастрофічно бракує, згадують лише потому, як випадає сніг; починаються дебати про закупівлю їх у Швеції, але хтозна скільки той сніг лежатиме, може, ось-ось розтане... І де їх потім влітку тримати, скажіть будь ласка? Так само і з водометами — рано чи пізно товари в магазинах скінчаться, а поки ті водомети з Північної Ірландії довезуть, усі мародери, які хотіли вкрасти по плазмовому телевізору, встигнуть це зробити.

 

Про кийки ішлося із ще меншим ентузіазмом. Поліція вже років 25 нікого не била, а тут раптом... Бажання втримувати моральне верховенство наштовхнулося на швондерсько-орвеліанський феномен. Як у тому англійському вислові “не розбивши яєць, пудингу не приготуєш” — еквіваленті українського “ліс рубають, тріски летять”. Але поліція поки вирішила нічого не готувати, і замість розгонів мародерів арештовує останніх сотнями, наштовхуючись на проблему, де їх тримати.

 

Найбільше ж наведені сумні події наводять на думку про те, якою крихкою штукою є ця вся цивілізація. Можна дбати про екологію, можна називати негрів “чорношкірими” і додавати суфікси жіночого роду до слів для позначення професій. Аж поки люди у спортивних костюмах не влуплять каменюкою по вітрині випадкового магазинчика, не вкрадуть там пива і віскі та не підпалять бібліотеку, а потім ще й намагатимуться побити пожежників, які приїдуть за викликом.

Катерина ХІНКУЛОВА