Криза в Британії і як її вирішення може вплинути на українців

Getty Images

Уряд звинуватили в тому, що хвилю насильства не вдавалося приборкати цілий тиждень. Кабінет Стармера, зі свого боку, вчергове звинуватив у провокуванні заворушень лідерів правих радикалів і політиків, які їм симпатизують (на кшталт того ж Найджела Фараджа) і знайшов у дезінформації, яку поширювали в соцмережах, “російський слід”. Однак і після того, як масові бійки на вулицях припинилися, претензій до лейбористів не поменшало — тільки тепер у центрі уваги опинилася сама імміграційна політика, точніше, її відсутність.

Навколо теми імміграції списи ламаються вже багато років поспіль. Вона була однією із центральних у період виходу з ЄС. Прибічники Брекзиту звинувачували політику об’єднання у стрімкому припливі мігрантів до країни й вірили, що “незалежна” Британія наведе лад у цьому питанні. Проте й після завершення процедури виходу з Євросоюзу ні консерватори, ні лейбористи не змогли знайти рішення проблеми. Руандійський план уряду Бориса Джонсона (ідея відправляти біженців і нелегальних мігрантів на проживання до Руанди коштом британського бюджету) провалився через політичні, юридичні та фінансові проблеми. Створене лейбористами після приходу до влади Командування прикордонної безпеки наразі обіцяє лише значні бюджетні витрати, але без чіткої стратегії імміграційної політики не дасть жодного ефекту.

Проблема в тому, що нинішній підхід до імміграції — продукт дев’яностих років минулого століття, коли стабільний економічний розвиток, відносно низький рівень безробіття та витрат на пенсійні виплати, безпечний для Заходу світ і зниження витрат на оборону давали змогу витрачати чималі кошти на соціальні програми та допомогу для мігрантів, навіть якщо ті не приносили економічної віддачі. А сьогодні ми бачимо дзеркальну картину світу, коли колишня політика є непід’ємною з фінансового погляду та неоднозначною з погляду безпеки.

Застаріла імміграційна політика — це лише частина викликів, із якими стикнулася Британія. Не менш небезпечними є нестача кадрів (для британців вона стала особливо помітною з масовим відпливом європейців, які працювали тут, після виходу країни з ЄС), житлова криза, недофінансування соціальних і муніципальних програм, зношування інфраструктури, зростання цін, яке помітно випереджає збільшення доходів населення. Невипадково в особистому рейтингу найбільше втратили міністри економічного блоку на чолі з канцлеркою казначейства Рейчел Рівз (відповідає в уряді за фінансову політику та економічну стратегію), яка за місяць недорахувалася чверті прибічників. Рівз не мала прямого стосунку до врегулювання “кризи з правими радикалами”, її популярність упала через відсутність негайних зрушень в інших застарілих проблемах Британії — безробітті, цінах на енергоносії, субсидіях для найбідніших верств населення.

Йдеться про системну кризу, що вимагає кардинального перегляду засад державної політики, стратегії розвитку й навіть ціннісних пріоритетів у суспільстві.

Ця криза не обмежується Великою Британією. Навпаки, всі її складники можна знайти в кожній розвиненій країні Заходу, й невеликі відмінності (на кшталт непомірно високої ціни вищої освіти в США) не змінюють загальної картини. У Британії розвиток кризи просто випереджає більшість інших західних країн: Брекзит спровокував загострення багатьох соціально-економічних проблем старої системи та підкреслив недоліки її політичного складника.

Британія мимоволі перетворилася на один із головних дослідних майданчиків, де розгортається експеримент із подолання системної кризи сучасного західного суспільства. Жодних ознак постапокаліпсису на британських просторах шукати не варто — країна, як і раніше, залишається однією з найбагатших і найрозвинутіших, демократичною та здебільшого комфортною для життя. Але швидкість, із якою кожен новий уряд втрачає рейтинги, підтверджує системний характер кризи. А відсутність довгострокового ефекту від реформ свідчить про необхідність глибшої перебудови державної системи, чого половинчасті заходи не передбачають.

Неспокійний початок правління підштовхує лейбористів до вирішення хоча б частини проблем, які випливають із великої системної кризи Заходу. В імміграційній політиці намічаються серйозні зміни в стратегії: після вуличних заворушень Стармер і міністр внутрішніх справ Іветт Купер (саме вона відповідає за контроль над імміграцією та режим охорони кордону) заговорили про плани щодо обов’язкової інтеграції іммігрантів — економічної та соціальної. По суті, вони звернулися до улюбленої тези правих про “корисних іммігрантів”, які працюють на економіку Британії, справно платять податки та поважають закони країни.

На паузу поставлено початкові плани лейбористів скасувати поправки консерваторів, які на початку року ускладнили в’їзд членам родин іммігрантів, котрі мешкають у країні без постійної посвідки на проживання (тепер для цього їм потрібно знайти “спонсора” з-поміж громадян або людей із правом на ПМП), що, зокрема, обмежує подальший приплив українців. Пріоритет явно надають залученню іммігрантів-працівників, а не отримувачів соціальної допомоги. 

Паралельно лейбористський уряд реагує на інший важливий виклик, що є частиною тієї ж системної кризи: Стармер починає реалізацію передвиборчих обіцянок збільшити витрати на оборону до 2,5% ВВП. Повномасштабне російське вторгнення стало таким самим екзистенціальним викликом (у цьому випадку — безпеці Заходу та його ролі у світі) на глобальній арені, як і нещодавні виступи правих радикалів у Британії. Але ще важливішою є не сама обіцянка збільшити витрати, а те, що в дорожній карті урядових заходів, яку зараз готує британський кабінет, значну частину витрат заплановано на збільшення виробництва озброєнь — системні заходи, здатні не тільки забезпечити обороноздатність країни, а й підштовхнути економічне зростання, збільшити кількість робочих місць, зміцнити національну промисловість.

Сьогодні уряд Стармера обирає між тактичними рішеннями (яким був для їхніх попередників-консерваторів Брекзит) і стратегічними, спрямованими на корінну перебудову державних і суспільних інститутів. Останні — масштабні та радикальні, тому жодна “мала криза” на кшталт нещодавніх вуличних заворушень не переконає уряд удатися до таких рішучих заходів. Але те, що Стармер і його кабінет бачать взаємозв’язок між окремими викликами (кризою імміграційної політики, загрозами інформаційній безпеці країни та російською агресією в Європі), дає надію на успішне подолання системної кризи, з якою стикнулися сьогодні Британія та Захід загалом. Подолання, в якому Україна зацікавлена як ніхто інший у світі. Адже без сильного Заходу, який динамічно розвивається, наші шанси на успіх — у війні та повоєнному відновленні — зникомо малі.

Віктор КОНСТАНТИНОВ, доцент інституту міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка