Коли не працює компас

Аддіс-Абеба

Минулого місяця в інтернет “просочився” текст телеграми, посланої представником Євросоюзу в Ефіопії. Відправник повідомляв своєму керівництву про те, що “порушення елементарних прав людини з боку уряду відбуваються щодня” і що “ЄС повинен відреагувати твердо і рішуче”. Це було в 2005 р. Ні ЄС, ні жоден інший західний донор нічого подібного не зробили. Сполучені Штати, Німеччина і Британія продовжують вливати гроші в цю країну, не дивлячись на арешти опозиційних політиків на підставі сфабрикованих звинувачень у державній зраді, переслідування рядових громадян, обмеження доступу до Інтернету і масового слідкування за університетами, організаціями і установами. Швеція — одна з небагатьох країн-донорів, які відкрито порушили питання про громадянські свободи.

Коли закордон все ж таки піднімає подібні питання, прем’єр-міністр Ефіопії Мелес Зенауї уїдливо заперечує, що, мовляв, коли голод знову загрожує Африканському Рогові (п-в Сомалі), то право на їжу, житло, працю, ба навіть на саме життя залежить від стабільності держави. Виступати проти цього — саботаж.

Поль Кагаме, президент Руанди (ще одна країна, чиї колишні жахіття муляють Заходу совість), веде себе так само зухвало. Коли минулого тижня в Парижу його спитали про дотримання ним прав людини, він відповів: “Я не знаю, про що ви говорите”. Утім, кілька офіцерів руандійських збройних сил і кілька опозиційних ватажків уже померли загадковою смертю; інших високопосадовців ув’язнено за звинуваченнями в історичному ревізіонізмі або в підбуренні до заколоту. І Зенауї, і Кагаме в фаворі на Заході; обидва — колишні повстанці, які хитро і безжально правлять своїми країнами без огляду на критику з боку правозахисних організацій на кшталт Amnesty International і Human Rights Watch. Обидва добродії вправно маніпулюють почуттям вини, яке властиве Заходу. Як і багато вождів подібних держав, вони знають, що посилення позицій Китаю як альтернативного патрона дозволяє їм тримати дулю в кишені для всіх критиків.

Якщо західна щедрість не надто допомагає проти такої поведінки, то й присоромлення теж не дуже діє. Нинішній обраний лідер Африканського союзу, який мав би стояти на сторожі сумління цілого континенту — президент Екваторіальної Гвінеї Теодоро Обіанг, корумпований царьок, який так і не зміг поділитися своїм нафтовим багатством. Минулого тижня він приймав у себе президента Еритреї Ісайяса Афверкі — відвертого диктатора, який заткнув рота пресі і знищив ціле покоління молоді. Західні уряди трактують їх як паріїв, але їм обом це байдуже.

Чим далі, тим гірше

Така сумна картина характерна не лише для Африки. Freedom House, організація зі штабом у Нью-Йорку, яка відслідковує дотримання цілого ряду політичних і громадянських прав, повідомляє, що в цілому по світі за 2010 р. наступ на свободи продовжується вже п’ятий рік поспіль. Це — найдовший безперервний спад за всі сорок років спостережень. Freedom House відзначає, що авторитарні правителі стали ще більше схильними до жорстокості. Так було ще перед “арабською весною”, яка, хоч і вселила надію в серця поборників свободи, все ж підказала багатьом азійським режимам, від Ірану і Узбекистану до Китаю, посилити репресії і накласти обмеження на пресу.

Зі свого боку, західні уряди стали соромитися поширювати ідею того, що певні права людини, освячені конвенціями ООН, мають загальнолюдський характер. Коли вони все ж таки проповідують її, то часто роблять це перед повністю несприйнятливою аудиторією. Індустрія прав людини живе і процвітає, але її роздирають суперечності. Ціла какофонія пустопорожніх балачок, які відбудуться в Нью-Йорку цими днями, включає, між іншим, і конференцію ООН з питань “расизму” (відому під назвою “Дурбан-ІІІ”, оскільки вона —продовження зустрічі у Південній Африці в 2001 р.), на якій знову лунатиме обвинувальна риторика з боку анти-західних лідерів.

США, Канада і принаймні шість країн — членів ЄС бойкотуватимуть цю конференцію через те, що вона спрямована насамперед проти Ізраїлю більше, ніж проти будь-якої іншої країни. Одна група неурядових організацій підтримує цей “веселий захід”. Інша виступає проти, різко критикуючи при цьому ООН за анти-ізраїльську політику і поблажливе ставлення до деспотів — противників Заходу. Тор Галворсен, засновник зібрання під назвою “Форум свободи в Осло”, називає Дурбан-ІІІ “останньою дією трагікомедії”, яка демонструє залежність впливових кіл ООН від “деспотичних режимів, які промовляють прекрасні слова про права людини, а самі в цей час убивають, катують або кидають за ґрати своїх опонентів”.

Ця неузгодженість щодо питання, які права (і чиї права) найважливіші, різко контрастує з золотими днями двадцятирічної давності. Щойно скинувши з себе стару радянську шкаралущу, демократична Росія старалася перевершити Захід у боротьбі за права людини. Мова йшла про новий простір свободи і демократії щонайменше від Ванкувера до Владивостока. Лише десять років тому адміністрація Клінтона, переповнена впевненістю після розширення НАТО, розгрому сербського етнонаціоналізму і підтримки вільної торгівлі, говорила так, як ніби остаточне торжество ліберальної, правової демократії було лише питанням часу.

Частково ця зміна викликана втратою західними державами свого світового впливу. Деякі з держав, що розвиваються (Індія, Бразилія, Південна Африка) — це справжні демократії, але вони все ще не хочуть працювати в одній упряжці з країнами старого Заходу на підтримку ліберальних цінностей, особливо під час голосувань в ООН. Навіть у західних кулуарах влади, де підтримка громадянських і політичних прав все ще вважається обов’язковою хоча б на словах, інші пріоритети вже притлумили запал. Один з них — торгівля з Китаєм; інший — потреба підтримки з боку колишніх радянських республік в афганському питанні. Зусилля американського уряду зараз зосереджені на вужчих питаннях: свобода релігії, торгівля людьми і рабська праця, і (при всій повазі до WikiLeaks) свобода інтернету.

Кетрін Ештон, відповідальна за зовнішньополітичний курс ЄС, мало не щодня шпетить недемократичні режими. Але тирани й вухом не ведуть у відповідь на її нотації, і не бачать жодної послідовності в застосуванні жорсткіших заходів. Шрі-Ланка лише відмахнулася від критики на адресу свого поводження з цивільним тамільським населенням під час війни. Санкції ЄС проти Узбекистану, накладені після кровопролиття 2005 року, були в основному зняті в 2007 р., коли Німеччина понадіялася (і даремно) на “конструктивну співпрацю”. Нещодавні консультації за зачиненими дверима між представниками ЄС, неурядовими організаціями і пекінськими властями затьмарило недопущення до участі однієї з войовничих неурядових організацій зі штабом у Нью-Йорку під назвою “Права людини в Китаї”. Процес розширення ЄС заглох у східному напрямку. Показовий суд над лідером української опозиції Юлією Тимошенко не викликав жодних серйозних санкцій з боку Євросоюзу. Обидві сторони більше переймаються торгівлею.

Так само моральний тиск Заходу на північну Африку ні до чого особливого не призвів. Тривалі теплі стосунки Заходу з корумпованими автократіями Єгипту, Тунісу і (деякий час) Лівії посіяв сумнів у його мотивах і небажання вислуховувати повчання. І справді, непослідовна дипломатія в питаннях прав людини може викликати дуже несподіваний протилежний результат. Критика просто ізолює правлячі режими. Але коли вони падають, їхні наступники заявляють, що своєю бездіяльністю Захід мовчки потурав їхнім мучителям.

І все ж таки боротьба за права людини там, де їх звикли спокійно ігнорувати, не позбавлена сенсу. Всі тирани чогось хочуть від Заходу — від сховку для свого нажитого неправедним шляхом багатства до відпочинку для членів своїх родин. Коли доступ до цих благ перекрити, це може стати різким сигналом. Наприклад, нещодавно Тиждень моди в Нью-Йорку скасував презентацію модної колекції Гульнари Карімової (доньки президента Узбекистану) після того, як ряд неурядових організацій звернули увагу на порушення її батьком прав людини. Під подібним тиском британський банк RBS пообіцяв відмовитися співпрацювати з Білоруссю, “останньою диктатурою” Європи, в якій за ґратами сидять десятки політичних в’язнів. У липні рок-зірка Стінг скасував концерт у Казахстані на знак протесту проти жорстокого ставлення до робітників нафтових промислів, які оголосили страйк. Це була найгостріша відповідь, яку режим одержав за досить довгий час.

В усіх цих випадках західний партнер заради принципів жертвував чимось, від гонорарів за операції з облігаціями до музики або прибутків від показу мод. Поки що ті, хто продає спортивні автівки президенту Обіангу, не продемонстрували подібного самозречення. Проте коли хтось сприймає щось настільки близько до серця, що готовий піти на пожертву, це викликає певну повагу. А пишномовні, але дешеві нотації цінуються все менше й менше.

© 2011 The Economist