ДАЙДЖЕСТ

“Хворі” олігархи та порожні трибуни. Звідки гроші в українському футболі та чому ми ще не скоро здолаємо Англію на Євро

[17:13 08 июля 2021 года ] [ hromadske.ua, 8 липня 2021 ]

Українські футбольні клуби, які готують гравців для збірної, мають дуже нестабільне фінансування й не вміють (або не хочуть) заробляти на футболі.

Потрапляння до вісімки найкращих команд Європи — історична подія для вітчизняного футболу. І навіть після розгромної поразки від Англії у чвертьфіналі Євро-2020 збірну України все одно зустрічали на батьківщині як героїв. Проте Англія гратиме у фіналі Євро, а українські футболісти дивитимуться фінал по телебаченню.

Головний тренер збірної Андрій Шевченко попереджає: якщо в нас не буде потужного внутрішнього чемпіонату, навіть чвертьфіналу в найближчому майбутньому ми не матимемо. Одна з причин — українські футбольні клуби, які готують гравців для збірної, мають дуже нестабільне фінансування й не вміють (або не хочуть) заробляти на футболі. Як це вміють, наприклад, у тій самій Англії.

За які гроші існує український футбол, хто в нього вкладає і чому в Україні не працюють європейські підходи — у матеріалі hromadske.

Бізнес чи розвага?

Попри те, що більшість українців стежить за футболом лише під час ігор збірних на великих турнірах, такі події є чимось на кшталт почесних відряджень, а роботою футболістів є гра саме у клубах.

Футбольні клуби — це здебільшого приватні організації, а в капіталістичному світі, де ми з вами живемо, головна мета приватних комерційних структур — заробити грошей. Але як збагатитися на тому, що люди ганяють м’яча?

Ось, наприклад, можна переглянути статті доходу донецького “Шахтаря” в сезоні 2019/2020. “Гірники” отримували гроші:

від УЄФА та ФІФА, насамперед — за участь у Лізі чемпіонів;
від продажу та оренди своїх гравців;
а також від комерційної діяльності.

Комерційні надходження — доходи від спонсорів та реклами, від продажу квитків та абонементів, клубної атрибутики, виплати за права на трансляцію матчів.

Проте це лише назви статей доходу, а кількість коштів, які клуби отримують із них, може бути дуже різною, і впливає на це велика кількість факторів.

Що стосується України, можна одразу сказати — наші клуби не заробляють стільки, скільки вони витрачають, наша футбольна історія — не про бізнес.

Дорогі “іграшки”

Зазвичай провідні українські футбольні клуби називають дорогими “іграшками”. Зокрема, київське “Динамо” — “іграшка” Ігоря Суркіса та його брата Георгія, донецький “Шахтар” — олігарха Ріната Ахметова. Саме для цих найважливіших “уболівальників” насамперед і грають команди.

Самі власники українських клубів не приховують, що футбол у фінансовому плані приносить їм лише збитки.

“У нас сьогодні бюджет 30-35 мільйонів доларів, де дотаційних грошей приблизно 10-15 мільйонів. Їх доводиться додавати акціонерам. Чому? Тому що від квитків ми нічого не отримуємо. Від атрибутики, на жаль, теж”, — казав власник “Динамо” Ігор Суркіс в інтерв’ю.

Власник “біло-синіх” зазначає, що модель заробітку, яка є ефективною на Заході, в Україні працювати не може.

Українці на футбол не ходять

Пандемія дуже боляче вдарила по спортивних змаганнях, адже пусті стадіони означають відсутність грошей від продажу квитків. Проте у випадку українських клубів ця стаття доходу і до епохи коронавірусу була смішною.

Ціна квитка на матчах “Динамо” у чемпіонаті України становить 50-500 гривень, на єврокубкових іграх — трохи більше, проте це все одно кілька доларів із квитка. І це ще в киян найбільша відвідуваність в Україні — у середньому 12 861 уболівальник за матч у сезоні 2019/20.

Якщо ми, наприклад, візьмемо середню вартість квитка у 250 гривень і помножимо на цей показник, вийде, що за одну гру квитків було продано на 3,2 мільйона гривень. І помножимо це на 11 домашніх матчів УПЛ за сезон — вийде 35,3 мільйона (приблизно 1,3 мільйона доларів).

Але є один нюанс: домашні матчі в УПЛ “Динамо” грає на стадіоні “Олімпійський”, який клубу не належить, тож він отримує лише частину доходу. Багато інших українських клубів також грають не на своїх аренах.

У випадку з “Шахтарем” є офіційний звіт щодо фінансів, тож маємо конкретні цифри: у сезоні 2019/2020 “гірники” заробили на продажу квитків та абонементів 32 мільйони гривень.

Про інші українські клуби годі й казати, бо там і ціна квитків нижча (20-200 гривень), і відвідуваність набагато менша.

Українці не дуже активно ходять на футбол і тим паче не готові платити багато за квитки на стадіони. Наприклад, колишній гендиректор луганської “Зорі” Сергій Рафаїлов розповідав, що на проведення матчу чемпіонату України клуб витрачає 360 тисяч гривень, а від квитків отримує 20 тисяч.

“Я кажу вболівальникам: вам не потрібен футбол. Вони ж не кричать, чому квиток на “Океан Ельзи” коштує 500 гривень… Ми продавали квитки на матч з “Еспаньйолом” за 300 гривень на центральні трибуни, а були й по 50-60. За день до гри йду додому в Запоріжжі, а тут стіл: банок 12 пива, 2 пляшки горілки, закуска. І запитали мене, чому такі дорогі квитки. А в них стіл на тисячу: “То ж ми для себе””, — казав спересердя Рафаїлов.

Проте справа, звісно, не лише й не так у нелюбові до футболу, як у низькій купівельній спроможності українців — доходи більшості громадян просто не дозволяють витрачатися на футбол.

Для порівняння, згідно зі звітом УЄФА, у 2018 році один уболівальник у Нідерландах у середньому приносив 24,1 євро за відвідування стадіону. В Австрії — 20,4. Перша трійка — Англія (38,6 євро), Німеччина (35,8) та Іспанія (34,2). Україні в першій тридцятці місця не знайшлось. Показник 30-го місця (Словаччина) — 3,7 євро на людину, тож у нас і того немає.

Очевидно, низькі доходи населення впливають і на те, що продаж клубної атрибутики також багато грошей не приносить. У вже згаданому звіті “Шахтаря” вказано, що за рік ця стаття доходів принесла 14 мільйонів гривень.

Телеправа та спонсори

Якщо подивитися на інші доходи, то вони в українських клубах також низькі. Так, за право транслювати свої матчі “Шахтар” отримав 13 мільйонів гривень. Телеправа — один із найважливіших способів заробітку для футбольних клубів, проте це насамперед стосується популярних ліг — Англії, Іспанії, Італії, Німеччини та Франції. Це так звана найяскравіша п’ятірка європейського футболу.

Найбільше грошей від продажу прав на трансляцію своїх матчів отримує Англійська прем’єр-ліга, і це не дивно, адже вона найпопулярніша у світі. У 2018 році клуби АПЛ сукупно отримали 2,863 мільярда євро за телеправа, у середньому кожен клуб — по 143,2 мільйона євро.

Звісно, АПЛ недосяжна для всіх, не тільки для України. Але 13 мільйонів гривень не дотягують навіть до Румунії (15 місце) із середнім доходом в 1,8 мільйона євро.

Водночас дохід від спонсорів у комерційних надходженнях “Шахтаря” займає левову частку — 275 мільйонів гривень із загальних 338. Однак тут треба розуміти, що в українському футболі спонсорами часто є компанії тих самих власників клубів, і платять вони не ринкові гроші.

Генеральний партнер “Шахтаря” — SCM, компанія Ахметова, а ще серед спонсорів є ДТЕК і банк ПУМБ, які також належать олігарху. У полтавської “Ворскли” на футболках лого компанії Ferrexpo, що належить власникові клубу Костянтину Жеваго. У харківського “Металіста” — DCH Олександра Ярославського.

УЄФА поспішає на допомогу

А ось реальні та найбільші доходи наші клуби отримують завдяки участі в єврокубках — Лізі чемпіонів та Лізі Європи. За правилами УЄФА, за вихід до кожної стадії цих турнірів команда отримує винагороду.

Так, за вихід у групу ЛЧ усі 32 клуби автоматично отримують 15,25 мільйона євро. Плюс за кожну перемогу під час групового етапу — 2,7 мільйона, за нічию — 0,9. У Лізі Європи ці цифри значно менші: 2,92 мільйона євро за вихід у групу та 570 тисяч і 190 тисяч за перемогу та нічию відповідно. Також є низка інших виплат — маркетингові платежі, за рейтинг клубу тощо.

Згідно зі звітом УЄФА, саме для українських клубів виплати за участь у єврокубках є найбільшою статтею доходу, вони займають частку в 69% від усіх доходів (76,6 мільйона євро). На другому місці Сербія з 52%.

У вже згаданому звіті “Шахтар” вказав дохід від УЄФА в 1,256 мільярда гривень, тобто за нинішнім курсом — приблизно 46 мільйонів доларів, або 39 мільйонів євро. На цьому тлі доволі смішними виглядають 13 мільйонів гривень за телеправа та 14 мільйонів гривень від продажу атрибутики.

Ігор Суркіс зазначав, що в разі потрапляння до Ліги чемпіонів бюджет “Динамо” перестає бути “дотаційним”, однак це якщо не рахувати грошей, витрачених на придбання нових гравців — для цього йому все одно треба викладати гроші з власного гаманця.

Тож українські клуби, як ніхто в Європі, залежать від успішних виступів у єврокубках, насамперед у Лізі чемпіонів. А потрапляти туди стає дедалі складніше. І це якщо казати про “Шахтар” і “Динамо” — іншим нашим клубам виступи в ЛЧ поки що не світять, тому вони позбавлені цих доходів.

Купи-продай футболіста

Остання важлива стаття доходу — продаж та оренда гравців. І поряд із виплатами за участь у єврокубках це найбільш реалістичні можливості для заробітку. Увесь футбольний світ так працює: більші та багатші клуби купують найкращих футболістів у менших і бідніших.

Однак через те, що українські клуби від початку не були “заточені” на заробіток грошей, відбудовою системи “вирощування” та продажу талановитих гравців ніхто особливо не займався. Виділяється донецький “Шахтар”, який сформував чітку стратегію: клуб відшукує молоді таланти (переважно бразильців), адаптує їх до європейського футболу й життя загалом, “рекламує” в Лізі чемпіонів і вигідно продає.

Так, у 2013 році “гірники” продали Фернандінью за 40 мільйонів євро, Вілліана — за 35, Генріха Мхітаряна — за 27,5. Далі були продажі Дугласа Кости (30 мільйонів), Алекса Тейшейри (50 мільйонів), а у 2018 році Фред перейшов до “Манчестер Юнайтед” за рекордні для “Шахтаря” 60 мільйонів євро. Був іще продаж Дмитра Чигринського “Барселоні” за 25 мільйонів євро у 2009 році.

Треба розуміти, що це аж ніяк не стабільний дохід, і “Шахтар” усе одно залишається збитковим дітищем для Ахметова, головна мета якого — точно не прибутки.

“Футбол треба любити більше, ніж гроші”, — коментував свою пристрасть найбагатший українець.

Але попри це Ахметов не полінувався найняти професійних менеджерів, які б реалізовували стратегію клубу, чого не скажеш про конкурентів з “Динамо”. Натомість стиль керування Суркіса здобув неофіційну назву “динамівські серця”: власник “біло-синіх” воліє призначати на посади в клубі колишніх відомих динамівців.

“Різати по живому, всіх звільняти — не мій метод роботи. Я не кидаю людей, зрозумійте! Так, може, це моя біда, але такий мій характер, його вже не змінити”, — пояснював свою позицію Ігор Суркіс.

Однак результати “Шахтаря” — як спортивні, так і трансферні — демонструють, що певна стратегія, яку реалізує професійний менеджмент, усе-таки краща за ставку на заслужених ветеранів.

Інші українські клуби не можуть похизуватися налагодженою системою трансферів, які покривали б витрати. Є лише спорадичні випадки на кшталт продажу голкіпера “Зорі” Андрія Луніна в “Реал” за 8,5 мільйона євро.

Свого часу харківський “Металіст” теж робив ставку на пошук молодих талановитих гравців із Південної Америки. Наприклад, Тайсон і Марлос перейшли в “Шахтар” саме з харківського клубу, а останній ще й став гравцем збірної України.

Проте “Металіст” не пережив війну як і багато інших клубів. А все через те, що багаті власники перестали давати гроші.

“Жирні” роки

Від початку нульових і до фінансової кризи 2008 року економіка України впевнено зростала, що дозволяло олігархам та великим бізнесменам заробляти все більше. Спочатку Ахметов почав вкладати великі гроші в “Шахтар” і нав’язувати конкуренцію “Динамо”. А слідом і для інших багатіїв стало модним мати власний клуб. Це був показник статусу.

Тож завдяки олігархічним грошам чемпіонат України ставав дедалі сильнішим, клуби пропонували потужним іноземним гравцям великі зарплати. Так, до анексії Криму бюджет “Шахтаря” перевищував 80 мільйонів доларів, у “Дніпра” було понад 50 мільйонів, у “Металіста” — 40-45. За словами Ігоря Суркіса, у “Динамо” був бюджет приблизно 60 мільйонів, і це без трансферів.

“Бувало й більше. Коли Блохіну купували гравців (улітку 2013 року — ред.), ми мільйонів на 60-70 купили футболістів за одне трансферне вікно”, — згадував президент київського клубу.

Та що там казати, якщо у київського “Арсеналу”, яким володів Вадим Рабінович, бюджет був 12 мільйонів доларів.

Завдяки таким бюджетам гравці не найпопулярніших команд могли розраховувати на 8-15 тисяч доларів зарплати на місяць. Тодішні гранди — “Динамо”, “Дніпро”, “Шахтар” і “Металіст” — платили в середньому 20-30 тисяч доларів.

Це дозволяло залучати кваліфікованих гравців, і чемпіонат України вважався серйозною силою. Так, у рейтингу асоціацій УЄФА ми вибиралися на 7 місце — тобто УПЛ була сьомим за силою чемпіонатом Європи.

Але з початком війни економіка країни сильно впала, багатьом олігархам/бізнесменам стало не до футболу. Так зникли “Дніпро” Ігоря Коломойського, “Говерла” Нестора Шуфрича, донецький “Металург” Сергія Тарути, “Металіст” Сергія Курченка, який зараз уже по другому колу відновлює Олександр Ярославський.

В інших клубах, які вижили, витрати суттєво скоротилися: зараз у більшості клубів (якщо не рахувати “Динамо” й “Шахтар”) гравці можуть розраховувати в середньому на 2-5 тисяч доларів зарплати.

* * *

На початку ми згадали слова Андрія Шевченка про необхідність мати потужний внутрішній чемпіонат, аби збірна України демонструвала гарні результати. Проте була в нього ще одна думка.

“Щоби конкурувати на цьому рівні (слова прозвучали після матчу з Англією в 1/4 фіналу Євро-2020 — ред.), необхідні гравці, які виступають у п’яти найбільших чемпіонатах”, — сказав Шевченко.

Потужний чемпіонат ми мали, коли в ньому було багато олігархічних грошей, тоді українським гравцям не було особливого сенсу їхати за кордон, адже в Україні вони отримували зарплати, вищі за ринкові. Цьому ще й сприяв ліміт на легіонерів.

Натомість зараз українці потроху їдуть за кордон: Зінченко та Ярмоленко в Англії, Маліновський та Коваленко в Італії, цілий вітчизняний десант є в Бельгії тощо. Проте поки це не схоже на якусь налагоджену схему, коли чемпіонат виховує молодих гравців і продає їх за кордон. Як це робить, наприклад, Хорватія, що має сильну збірну, яка 3 роки тому грала у фіналі чемпіонату світу.

Натомість чемпіонат України продовжує жити коштом тих “інвесторів”, які повернути вкладені гроші ніколи не зможуть, завдяки багатіям, які “хворіють” футболом. Саме так пояснював Ахметов, чому він та Ігор Суркіс витрачають великі гроші на свої клуби.

Ще у 2017 році Ахметов сподівався, що Ярославський та Коломойський повернуться у футбол. І от Ярославський, який також “хворіє” футболом, уже відроджує “Металіст”, що сам Ахметов устиг привітати.

Але це вже нагадує захід на друге коло. Яке, найімовірніше, триватиме лише до наступної кризи.

Павло КАЛАШНИК