Хай живе й пасеться федерал на Вкраїні!

Авторові подобаються вітчизняні федералісти. Це громадяни, які носяться з ідеєю федералізації України. І наклепниками політнекоректними є ті, хто принизливо називає федералізаторів “доморощеними” — вирощено їх зовсім не удома.

Плекають та підживлюють вільноконвертованими добривами цих екзотичних, для тутешніх ґрунтів, створінь за кордоном. Східним.

І за це тим селекціонерам наше окреме “здоровенькі були”, “ласкаво просимо” та “красно дякуємо” на додачу, бо що більше федералісти розповідають “как им обустроить (пошматувати задля зручнішого поглинання) Украину”, тим зрозумілішою є вторинність та небезпечність цієї ідеї.

Заперечив наміри федералізувати Україну вже й один з недавніх прихильників запровадження такого архаїчного устрою — віце-прем'єр Віктор Тихонов. Втім, схоже, що тим серце не заспокоїться.

Глибинне коріння федералізму і боротьба з ним

Трохи про ту саму про архаїку. Чим, як не федеральним державним утворенням стала стародавня Русь, коли нею прийшли правити Рюриковичі? Щойно князівський нащадок входив у дієздатний вік, люблячий батечко — Великий князь Київський — одразу ж уділяв йому зі своїх володінь шмат території, створюючи тим самим новенького “суб'єкта федерації”.

Згодом і удільні князі узялися подрібнювати свої володіння. Вони розплодилися та й почали на смерть битися за землі сусідів. На допомогу запрошували половців, печенігів, поляків, угрів...

Феодальна пошматованість у всій красі. Її гідно поцінував хан Батий. Золота Орда у його час являла собою державу-армію. Ні про яку автономізацію-федералізацію тоді там і мови не заходило. Тому під проводом онука Чингізхана Орда легко здолала федеральну Русь. І почали Рюриковичі ярлики на княжіння собі випрошувати. Найліпше це вийшло у князів Московських.

Тим часом Золота Орда підхопила бацилу федералізму. Осіли хани на різних землях, осідлали ділянки Великого Шовкового Шляху (ГТС, по-нашому), створили свої власні ханства і там набули поширення спочатку автономні, а згодом і сепаратні тенденції.

Українські феодали визволили свої землі, які увійшли до Великого князівства Литовського, Руського та Жмудського. Повизбирували у Мономаховий капелюшок московські государі Казанське, Астраханське, Сибірське ханства та іншу земельку.

За пару сотень років після створення Золота Орда пішла у Історію. На ординських уламках постає царство Московське. Над його створенням добряче попітніли два Івани — Третій, а згодом і Четвертий-Скажений. Обоє ретельно врахували сумний досвід Русі та Орди, отож сепаратизм зі своїх єдиновірних православних підданців зціджували із кров'ю. Особливо Новгородською та Псковською.

Не подобався Іванам громадянський дух цих торгівельних республік, рабської покори їм прагнулося; не подобалися царственим москвичам переговори новгородців про входження їхньої землі до Великого князівства Литовського. Не подобалося, що Новгородський архієпископ зводився на свою кафедру Київським, а не Московським митрополитом.

Кардинально розійшлися вектори суспільного розвитку Московського князівства та Новгородської республіки. Вічевий Майдан — споконвічний жах для кремлівських вінценосців.

Великий князь Московський Іван ІІІ у 1478 році втопив Новгород у крові, майно конфіскував, віче розпустив, а Псковський вічевий дзвін вивіз до Москви та батогами відшмагав, щоб знав як демократію розводити.

Так було знищено цілий напрямок цивілізаційного розвитку Балтійських земель Русі. А могли б Новгород і Псков постати як північні Генуя та Венеція.

Іван IV Скажений продовжив “мочити у сортирі” сепаратистів. У 1570 році він особисто очолив військову операцію “понуждения к миру” новгородців, знищивши 90% населення міста. Саме по дорозі до Новгорода Малюта Скуратов задушив митрополита Філіпа, який рятуючи вірних церкви відмовив царю-вбивці у своєму благословенні.

Після знищення вольностей Новгорода й Пскова Московське царство і його наступниця Російська Імперія постала як цілком унітарна держава.

Збираючи землі, російські імператори найперше нищили там будь-які основи внутрішньої демократії — закріпачували селян, відбирали Магдебургське право в міщан, запроваджували корупційно-бюрократичне правління та військову повинність.

А ще вони створювали конфлікти між етнічними, релігійними та соціальними групами у загарбаних країнах. Так було в Україні, Польщі, на Кавказі...

Зрештою, не витримавши темпів “абсорбції” та внутрішніх суперечностей, Російська Імперія завалилася — гепнувся наступний прообраз СРСР. І вже з крові Першої світової, двох революцій, Громадянської та інших воєн, постав у 1922 році він сам.

Судилося Радянському Союзу прожити 69 років — приблизна середня тривалість життя людини в Україні станом на 1991 рік. Правонаступником СРСР було проголошено Російську Федерацію.

Насправді Федерацією вона є лише про людське око, як і спочилий Радянський Союз. Швидше спосіб організації влади у цій величезній країні можна назвати унітарним абсолютизмом.

Повноваження суб'єктів РФ дедалі більше обмежуються. Утворено федеральні округи — такі собі супернамісництва. Намісники мають широкі можливості прямого впливу на уряди та керівників областей, країв, республік РФ.

Але це не заважає російським політикам активно експортувати ідеї федералізму “братнім народам” у надлишкових обсягах, ну як газ.

Кувалду й лом замінив мікрофон

Так само як Орді було простіше поглинути Русь розділену на удільні князівства, так і продовжувачам традицій ординської великодержавності легко буде вчинити це з Україною, розшматованою на автономні, вороже налаштовані одна до одної землі.

Тому й наполягають вітчизняні апологети федералізму на тому, що процес створення федерації слід починати з культурної автономізації.

Загалом із формуванням культурного антагонізму між різними територіями країни блискуче впорюється показова балачка (”ток-шоу”, коли називати його “по-модньому”) на каналі із “оригінальною” назвою “Україна”. Там у прямому ефірі громадяни з різних міст країни мають змогу повправлятися у ненависті одне до одного.

А для політиків це чудова нагода зайнятися безсоромними політичними спекуляціями. Це в них називається “робити собі рейтинг”.

Звичайно легше у прямому ефірі рятувати Донецьк від українізації, ніж від іноземних підприємців, які напередодні Дев'ятого травня вирубали у місті парк Перемоги.

Або замість допомогти львів'янам відстояти від забудовників парк Знесіння, розповідати дошкільнятам, також у присутності телекамер, що мами звуть їх “неправильними” іменами. (Пригадуються енкаведисти, які перевдягалися у форму УПА та розправлялися із мирним населенням).

Отак от “ломом-кувалдою” й намагаються створювати, а тоді поглиблювати тріщини антагонізму між регіонами країни.

Маячня із федералізацією також належить до рейтингоробних тем. Мовляв, влада в нас така неефективна, бо занадто централізована. От коли питання, наприклад, фінансування шкіл Луганської області буде вирішуватися не у Києві, а у Донецьку або у Харкові...

Чи рішення про створення заповідників у Криму ухвалюватимуть у Одесі або Запоріжжі — тоді зникне і корупція, і некомпетентність чинуш і видатки на них. Їжачкові з похмілля зрозуміло, що не зникне те усе, а навпаки — лише зросте.

Є небезпека, що правляча нині партія, потрапивши у інтелектуальний вакуум, тобто не маючи уявлення про напрямок реформування територіальної організації влади, за інтенсивних підказок із Росії повернеться до ідеї федералізації.

“Вперед” до феодалізму

Сутність небезпеки полягає у тому, що у такий спосіб буде створено державу зразка дев'ятнадцятого сторіччя. Тоді, наприклад, німецький федералізм виник як наслідок того, що громадяни різних німецькомовних держав відчували себе належними до єдиного культурно-економічного простору.

Цей простір сформувався через прискорення обміну інформацією — книгодрукування, преса, мистецтво, освіта; через розвиток транспорту, виробництва та торгівлі; через наявність зовнішніх економічних, культурних та військово-політичних впливів-викликів, які потребували відповіді.

Тому Отто фон Бісмарк, опинившись у потрібному місці в потрібний час, поступово зібрав німецькомовні народи у Німецьку імперію — Другий Рейх. Це приклад створення федерації “знизу”. Хоча монархи та правлячі верхівки німецьких держав були не у захваті від втрати влади, але до єднання прагнули їхні підданці, отож довелося змиритися. Як компроміс, Бісмарк зберіг автономність їхніх земель.

Іншим прикладом створення федерації знизу можна назвати Швейцарську Конфедерацію, яка вперше постала як результат угоди про спільну оборону “Вічний Союз” між окремими громадами лісорубів у 1291 році. При цьому перша конституція цієї країни була ухвалена лише у 1848, а швейцарський франк, як єдину платіжну одиницю, запровадили у 1850 році.

Між іншим, до відома тих, хто висловлює намір передати українські виші у підпорядкування обласним радам: у Швейцарській Конфедерації вища освіта є прерогативою федерального уряду. Як і в Росії.

Прикладів формування федерацій “згори” — коли б центральний уряд раптом збожеволів та й почав ділити країну на штучні автономні землі — Європа не знає. Майже.

Внаслідок тривалої політико-культурної кризи у 1980 році у Королівстві Бельгія було ухвалено нову конституцію, яка перетворила цю країну на так звану “подвійну федерацію”.

Було утворено три округи — Фландрія, Валлонія, які ще й поділені на провінції, та округ Брюссель. Крім того країну поділили ще й на дві мовні спільноти — фламандську та французьку.

Тепер у країні діє шість урядів: федеральний, три окружні та два мовноспільнотні. До компетенції останніх входять винятково гуманітарні питання. Ця політична система не раз створювала загрозу розділу країни, але якось обходилося.

У подоланні сепаратистських настроїв великою є традиційна роль бельгійських королів. Франкофони та валонофіли вважають, що цілком обійдуться одні без одних, але обидві спільноти не уявляють собі як це бути без короля. Недаремно він має титул “Короля бельгійців”, а не “Короля Бельгії”.

Федералізувати Україну “знизу” неможливо через те, що ідея автономізації байдужа громадянам. Федералізація “згори”, схоже, починається, але наразі на рівні розмов та підлих намагань пересварити громадян за культурно-територіальною та релігійною ознаками, створивши умови за яких суспільству доведеться вибирати між федералізацією та цілковитим розколом країни.

(Мав намір написати: “на рівні розмов та намірів політичних маргіналів”, але пригадав, що останнім часом в Україні поняття “політик” та “маргінал” є тотожними).

При утворенні, нехай і штучному, автономних земель доведеться дотриматися базового принципу, який, що називається, “конем не об'їдеш” — економічної самодостатності. Немає сенсу в автономії, коли вона не спроможна себе прогодувати.

Кримчани, ви чуєте? Дотримуючись цього принципу, при нарізанні кордонів автономій доведеться включати до їхнього складу різнорідні у соціокультурному розумінні території.

Але ж федералісти наголошують на тому, що федералізація дасть змогу уникнути конфліктів саме у гуманітарних питаннях. Одним словом: “хоч круть-верть, хоч верть-круть”, а нічогісінько путнього із тієї затії не буде.

Час не чекатиме

Україна давно потребує реформи територіальної організації влади. Система поділу на сільради, райони, області, міста, райони у містах, а ще і села та селища Україна дістала у спадок від СРСР. А той від Російської Імперії.

(Кримська автономія є винаходом вже часів незалежності).

Втім, за царя був ще один тип адміністративної одиниці, який безжально знищив... технічний прогрес. Знаєте, які технічні винаходи стали “вбивцями” волостей? Телефон та автомобіль.

У царській Росії для зручності збирання податків, управління та судочинства повіти ділилися на волості. У них об'єднувалися сільські спільноти (зазвичай парафії), які розташовувалися у межах 12-мильної зони доступності до центру волосного правління — містечка або великого села.

Але, коли автомобіль розширив цю зону, а телефон прискорив обмін інформацією, то керувати повітом стало можливо і без волосного поділу. Принаймні в Україні.

За сучасного стану транспортних та інформаційних комунікацій зайвими є вже не те, що повіти-райони, але й області.

Люди живуть і працюють не в областях і районах, а у населених пунктах. ВВП створюється у містах, селищах і селах. Там зосереджено усі комунально-побутові та соціокультурні інтереси громадян. Населені пункти є центрами концентрації інфраструктур життєзабезпечення — від пологових будинків до кладовищ.

Лише мешканці населених пунктів являють собою територіальні громади — суб'єкти місцевого самоврядування. Мешканці областей такими не є. Немає спільних комунальних інтересів, наприклад, у мешканців Білої Церкви та Переяслава, які адміністративно об'єднані у Київську область.

Між іншим. Згідно Конституції України самоврядування є правом, а не обов'язком громади. Незабаром нас спіткає проблема, яка полягатиме у тому, що в занепадаючих селах та містечках дедалі менше людей бажатиме брати участь у реалізації цього права.

Меншою буде і кількість тих, хто погоджуватиметься компетентно кермувати злиденними, збанкрутілими громадами. Доведеться призначати тимчасові адміністрації, як це робить Нацбанк щодо проблемних комерційних банків.

До речі компетентних фахівців в Україні не так багато. Про це слід подумати тим, хто затверджує навчальні програми для Академії державного управління.

Україна дозріла до запровадження дворівневої системи влади: громада-держава. На сьогодні в нас наявні близько 11,5 тисяч територіальних громад — міст, селищних та сільських рад. Абсолютна більшість із них є дотаційними. При цьому, джерелом дотацій виступає саме Державний, а не обласний, чи районний бюджети.

Ці два останні є просто касами із видачі заробітної платні бюджетникам та пільгових виплат, які також фінансуються держбюджетом. Фактично у бюджетній царині вже запроваджено дворівневу систему влади.

Залишається лишень ліквідувати архаїчні установи — обласні та районні ради. Їхні повноваження на сьогодні є формальними, а діяльність мало впливає на життя територіальних громад. Хіба землю, ліси, водойми дороздають та майно доприватизовують. От би розгулялися у цьому плані парламенти автономних земель, якщо хто-небудь здійснив би ідею їхнього утворення!

Федеральна Україна могла б стати раєм для бюрократів, політиканів та політтехнологів. Двопалатний національний парламент, земельні парламенти (чом би і їм не бути двопалатними?), уряд національний та уряди автономій, місцеві ради, міські голови, а ще ж можна запровадити прямі вибори президентів земель.

Кількість чиновників та депутатів зросте у рази. Вибори годуватимуть політтехнологів. Влади стане багато і її якість буде обернено пропорційною кількості.

За дворівневої системи влади такого не буде і близько. Особливо, коли відбудеться запровадження принципу повсюдності самоврядування — громади межуватимуть одна з одною, в країні не існуватиме територій, які не перебувають у юрисдикції громади, включно із заповідниками та полігонами.

При цьому режими землекористування мають регулюватися Земельним кодексом. Загалом головними повноваженнями держави на рівні територій має стати контроль за додержанням кодексів — Адміністративного, Земельного, Водного, Трудового, Податкового, Виборчого...

Території дії державних інспекцій із додержання кодексів не мають збігатися, як і місце їхнього перебування. Отже, розмиється “столична” роль обласних центрів. Та й з Києва можна буде вивести ряд центральних органів влади.

Громади ж цілком зможуть об'єднуватися у горизонтальні асоціації, що матимуть право господарської діяльності; створювати спільні комунальні підприємства; об'єднувати ресурси та погоджувати нормативні бази між собою для зручнішої взаємодії в інтересах життєзабезпечення громадян.

Також у “державотворчих” мріях окремих, романтично налаштованих, але компетентних позитивістів: електронні механізми волевиявлення громадян, виконання бюджетів он-лайн, доступність для громадян засідань усіх колегіальних органів влади через скайп та інші інноваційні способи організації та здійснення влади.

Але, звісно, що такі реформи — не із нинішнім нашим регіональним “щастям” при владі.

У щойно призначеного начальства фантазія далі, наприклад, ідеї перенесення центру Київської області не сягає. Про те, що сама та область давно не потрібна, їм ще не доповідали. Нікому? Ну, то нехай живе й пасеться. Допоки ще є трава й капуста.

Костянтин МАТВІЄНКО