Наближається третій рік від початку неспровокованого та злочинного повномасштабного вторгнення РФ в Україну, яке спричинило гуманітарну кризу небачених розмірів у Європі. Масштабні програми гуманітарної допомоги були розгорнуті вже в березні 2022-го й триватимуть і наступного року. 2024 року Управління ООН з координації гуманітарних справ (UN OCHA) запланував залучити 3,11 млрд дол., проте можна припустити, що такого рівня забезпечення гуманітарних потреб досягти буде важко.
Загальне фінансування гуманітарної допомоги в Україні, за підрахунками UN OCHA, перевищило 4,38 млрд дол. 2022 року та 2,93 млрд дол. 2023-го (на початок грудня). Сюди слід додати допомогу державних органів громадянам і безпрецедентне гуртування та самоорганізацію українського суспільства. Загалом гуманітарна криза в Україні стала випробуванням для міжнародної системи гуманітарної допомоги й можливістю її реформування в напрямі більш локалізованого гуманітарного реагування, що спирається на розвинуте національне громадянське суспільство.
2022 року критики зменшення обсягів допомоги до традиційних кризових регіонів, таких як Ємен чи Південний Судан, називали її зростання Україні “допомоговим процвітанням” (Aid bonanza). Великі обсяги допомоги в 2022—2023 роках спричинили прихід до України цілої низки міжнародних гуманітарних організацій, які взяли на себе функцію фандрейзингу та управління проєктами, водночас часто залишаючи безпосередню дистрибуцію допомоги (зокрема біля лінії фронту) регіональним і національним організаціям (Р/НО) та просто волонтерським групам.
Профільні агенції ООН розподіляють 60—70% допомоги через регіональних чи національних акторів, пряме фінансування українських гуманітарних організацій 2022 року становило 4% від загального, а 2023-го — до 13%. Така ситуація не є задовільною навіть за стандартами донорів гуманітарної допомоги. 2016 року провідні донорські організації уклали Велику угоду (the Grand Bargain), якою передбачено збільшити частку прямого фінансування місцевих і національних акторів гуманітарного реагування настільки, наскільки це можливо, із цільовим індикатором щонайменше 25%. Також донорська спільнота взяла на себе зобов’язання працювати над локалізацією допомоги. У вузькому сенсі локалізацію можна розглядати як посилення міжнародних інвестицій і поваги до ролі місцевих учасників задля зменшення витрат і збільшення масштабів гуманітарної діяльності. У ширшому — як спосіб переосмислення гуманітарного сектору знизу вгору, адже переважну більшість гуманітарної допомоги вже надають місцеві актори.
Чому локалізація важлива для ефективного надання гуманітарної допомоги?
Р/НО краще розуміють місцеві потреби та взаємозв’язки між громадою, місцевою владою та бізнесом. Діяльність місцевих організацій дешевша відносно адміністративних витрат. Р/НО є партнером влади в адвокації необхідних реформ гуманітарної допомоги та соціальної політики, раннього відновлення й розвитку територій та громад.
Як підвищити ефективність гуманітарної допомоги в умовах зменшення її обсягів?
Під час ескалації воєн або інших масштабних катастроф країни-донори здатні надати великі обсяги гуманітарної допомоги протягом двох-трьох місяців. Проте з часом, коли криза стає затяжною, фінансування та увага до неї зменшуються через появу нових викликів. Чималу роль у скороченні гуманітарної допомоги можуть відігравати фідуціарні ризики — корупція, шахрайство, нецільове використання. Інституційні донори та великі МНУО зазвичай не готові ділити ризики з Р/НО щодо можливих порушень гуманітарних стандартів (зокрема нейтральності) та зловживань. Тому організації громадянського суспільства та державні органи, що працюють із гуманітарною допомогою, мають підвищувати стандарти, проходити належну перевірку для отримання повноцінного фінансування.
Якою має бути роль міжнародних організацій (гуманітарних МНУО) в системі гуманітарної допомоги в Україні?
Прагнення зробити гуманітарне реагування “настільки локальним, наскільки це можливо”, на перший погляд, суперечить функціям і стратегічним цілям міжнародних гуманітарних організацій, що залучають фінансування, розробляють програми допомоги, формують мережу, відкривають локальні офіси, працевлаштовують національний і міжнародний персонал і надають гуманітарну допомогу відповідно до професійних та гуманітарних стандартів.
Однак після завершення гуманітарної кризи національне громадянське суспільство має бути готове пропонувати нові напрями розвитку, мати кваліфікованих працівників і дієві керівні органи, здатні ухвалювати стратегічні рішення з урахуванням попередніх гуманітарних проєктів. Для цього необхідне залучення Р/НО до повного програмного циклу гуманітарної діяльності й розподілу ризиків між українськими організаціями та донорами. Саме такий підхід дасть змогу зміцнити інституції громадянського суспільства та підготуватися до стадій раннього відновлення та розвиткової допомоги. Водночас міжнародні організації сприятимуть фандрейзингу, передаватимуть досвід програмної діяльності, лобіюватимуть стратегії розвитку й допомоги серед міжурядових організацій та ООН.
Інтерес до локалізації та партнерств в Україні зростає як серед міжнародних НУО та агенцій ООН, так і серед національних організацій, що об’єдналися задля адвокації локалізації допомоги.
Можливості локалізації допомоги стикаються з такими інституційними чинниками, як потреби професіоналізації та переманювання персоналу до МНУО. Деякі безпосередні надавачі допомоги в Україні не можуть забезпечити працівниками свої ключові проєкти через постійне “полювання” на кадри міжнародними організаціями та агенціями ООН. Для працівників такий перехід є логічним продовженням їхньої кар’єри й, на думку місцевих організацій, це спричинено разючим розривом у рівні оплати праці співробітників Р/НО та МНУО/ООН. Серед кроків, запропонованих для покращення ситуації, є добровільне обмеження на перехід співробітників, які нещодавно пройшли навчання для нової посади, зменшення розриву заробітної плати між міжнародними та місцевими організаціями, збільшення опцій для періодичної дистанційної роботи.
Дослідження питань локалізації гуманітарної діяльності, які проводилися від початку повномасштабного вторгнення РФ за участю міжнародних і національних організацій, що надають гуманітарну допомогу в Україні, показали, що однією з проблем ефективного реагування на кризу є недостатня координація між різними рівнями надавачів гуманітарної допомоги (національними та міжнародними).
Через мовні/термінологічні бар’єри, брак часу та ресурсів не всі Р/НО достатньо представлені на засіданнях робочих груп і кластерів.
Деякі Р/НО вважають, що порядок денний зустрічей більше пристосований до потреб міжнародних акторів, ніж місцевих організацій, та спрямований, радше, на обмін інформацією, ніж на напрацювання конкретних кроків вирішення проблем.
Під час досліджень багато Р/НО зазначали, що ефективніша та результативніша координація відбувається саме на рівні місцевих організацій, які працюють в одній сфері та розуміють нагальні потреби постраждалого населення. Тому необхідно адаптувати наявні координаційні механізми та створити й посилити нові, орієнтовані лише на місцевих надавачів допомоги.
Партнерство зі спільним навчанням донора та надавачів допомоги
Важливою є не лише передача досвіду гуманітарного реагування, його стандартів і підходів із боку МНУО, а й у зворотному напрямку — від Р/НО. Зокрема деякі міжнародні організації вже кажуть не лише про розвиток спроможності (capacity development) у розрізі посилення партнерств із місцевими організаціями, а й про обмін спроможністю (capacity sharing).
Такий підхід забезпечить більш рівноправне партнерство між організаціями та підкреслить значущість досвіду національних акторів у наданні гуманітарної допомоги.
Міжнародні НУО переважно сприймаються національними організаціями як донори, які надають фінансування, й набагато рідше — як партнери, спільно з якими впроваджуються проєкти. Водночас розвиток партнерства потребує часу та ресурсів, тож у короткострокових проєктах — два, три, шість місяців, рік — досягти його дуже складно. Тому більш довгострокова співпраця МНУО та Р/НО, гнучкість, виділення достатньої кількості коштів для організаційного розвитку національних партнерів сприятимуть синергії діяльності в контексті реагування на гуманітарну кризу.
Також потрібно розбудовувати спроможності (empowerment) спеціалізованих гуманітарних організацій, зокрема організацій людей з інвалідністю (ОЛІ). Дослідження доступу ОЛІ до ресурсів в Україні продемонструвало вкрай низький доступ до гуманітарного фінансування, нестачу організаційних ресурсів та недостатню увагу з боку донорської спільноти. Існує брак детального розуміння проблематики ОЛІ для надання спеціалізованої допомоги, через що часто складно знайти фінансування під конкретні потреби, або ж воно потребує додаткових обґрунтувань доцільності.
Підтримка розвитку Р/НО необхідна, оскільки саме вони впроваджують переважну частину гуманітарної діяльності та залишаться й далі функціонуватимуть у країні навіть після завершення донорського фінансування. Коли країна перебуватиме на стадії раннього відновлення та імплементації стратегій розвитку, національні НУО повинні мати спроможність діяти швидко та ефективно як організаційно, так і фінансово в питаннях відновлення та розвитку громад і України загалом.
Дмитро КОНДРАТЕНКО, менеджер зі стандартів якості програм, Карітас України, член правління Української Асоціації Оцінювання
Катерина КОРЕНЬКОВА, фахівчиня з оцінювання, членкиня Української Асоціації Оцінювання
Что скажете, Аноним?
[18:18 26 ноября]
[13:40 26 ноября]
[11:40 26 ноября]
19:30 26 ноября
19:15 26 ноября
18:00 26 ноября
17:50 26 ноября
17:40 26 ноября
17:30 26 ноября
17:15 26 ноября
17:00 26 ноября
16:45 26 ноября
[16:20 05 ноября]
[18:40 27 октября]
[18:45 27 сентября]
(c) Укррудпром — новости металлургии: цветная металлургия, черная металлургия, металлургия Украины
При цитировании и использовании материалов ссылка на www.ukrrudprom.ua обязательна. Перепечатка, копирование или воспроизведение информации, содержащей ссылку на агентства "Iнтерфакс-Україна", "Українськi Новини" в каком-либо виде строго запрещены
Сделано в miavia estudia.