Головна проблема України

Принаймні, такої думки дотримується Ренат Кузьмін, далеко не остання в тій же прокуратурі людина. Сам колишній журналіст, він дав таку характеристику репортерам. Мовляв, через свій непрофесіоналізм, пишуча/розмовляюча братія викривляє факти, і все, “втрата втрат” — це словосполучення з одного любого мною російського ситкому.

Далі заступник генпрокурора своєї позиції не пояснив. Мовляв, не опускатимусь до того рівня, “самі все додумаєте”. А це вже цитата з відповіді, з дозволу сказати, гаранта. Ні, не Гаранта Конституції, а гаранта безбідного існування себе й жменьки поплічників, і жебрування скількох там лишилось мільйонів українців.

Я оце й думаю: молодець Кузьмін! Нарешті знайшов пояснення українським проблемам. Ні хабарництво чиновників, ні хабарництво чиновників, ні хабарництво чиновників — саме це, на мою думку, три головних причини — ні їхня безголовість.

В усьому винен непрофесіоналізм журналістів.

Сиджу зараз у пошарпаній кімнаті університетського гуртожитку й відчуваю себе шматком всесвітнього зла. Чи не шматком, а цілим злом?.. Це ж я — причина нашої бідності й нерозвиненості. І навіть вікна того ж гуртожитку, які вже 50 років ніхто не міняв, і я які виграють симфонії від кожного пориву вітру, — усе — плід мого непрофесіоналізму. Я ж журналіст.

Раніше думала — по наївності своїй, коли ще стільки зла не накоїла — що майбутня професія, це приналежність до привілейованої касти, четвертої влади, можливість допомагати людям тощо, тощо...

Ну коротше, помилялась. Типова помилка майбутнього ката — ну принаймні, таку роль відіграють журналісти в Україні?

Нещодавно до Дніпропетровська приїздив сам пан генпрокурор Віктор Пшонка. Я навіть змусила себе напередодні прочитати його біографію в інтернеті, про всяк випадок. Треба ж якось боротися зі своїм непрофесіоналізмом. Тут уже в прямому сенсі вирішувати проблему варт у першу чергу із себе.

Прийшла я така від своєї редакції на прес-конференцію Пшонки. І це був ідеальний момент! Я вирішила спитати про ГПУ — ну, ту, що проблема.

Журналістська братія стоїть колом, обговорюємо, хто має які питання...

А ніхто й ніяких!

“Мені в редакції сказали: з'їзди, послухай, питань не задавай”, — розповідає знайома журналістка з місцевого телеканалу. Ой, як знайомо! Нам усім. Адже загалом усі й отримали такі інструкції. Я теж.

Словом, “збіговисько” пройшло у форматі: Пшонка прийшов, розповів про новий Кримінально-процесуальний кодекс, аж поки в моєї колеги з УНІАНУ не виникло декілька запитань про долю Луценка та щодо заяви Забзалюка. Не дивлюсь регіональних телеканалів, але впевнена на 100500 відсотків, що окрім згадки про КПК у сюжетах колег не було нічого.

І так завжди. Я вже звикла.

На великих “збіговиськах” — таки гарне слово, треба запозичити! — запитання виникають тільки у власкорів всеукраїнських ЗМІ. “Регіонали” мовчать, ніби води в рот набрали. Мовчки продовжують робити свої сюжети, писати стандартні матеріали, продиктовані вказівками “згори” та запозичені із прес-релізів, бо ж тільки форма заходів різниться, суть одна.

Оце і є, на мою думку ГПУ — та, що проблема — ми не вміємо розмовляти.

Ми боїмося це робити.

Боїмося втратити місце роботи через недоречне й гостре запитання, що йде проти “політики партії”, це вже добре всім відома наша радянська минувшина, така актуальна сьогодні.

Головна проблема України — журналісти, які не виконують своєї місії: не несуть правди людям, не допомагають їм, а затуманюють очі своїй аудиторії змалюванням почасти справжніх, а здебільшого вигаданих достоїнств влади й керівників різних рівнів.

Ви можете не погоджуватися, бити себе в груди й закидати мене камінням, але в регіонах саме так і є.

Головна проблема України — примарна свобода слова.

Я таки спитала в Пшонки, чи розділяє він переконання колеги. На що генпрокурор якось нечітко відповів: “Кожен в Україні має право на власну думку. Ренат Кузьмін сказав так, як вважає. Далі не коментуватиму”.

І я зараз сиджу та й думаю: то я — Головна Проблема України?

Чи все-таки ні?

Анастасія ФЕДЧЕНКО