Геополітика як стрічка тривожних новин

Що таке новий світовий порядок, про формування якого говорять по обидва боки великих океанів? Хоч як дивно, але досі немає усталеного, прийнятого всіма визначення “світового порядку” — ні нового, ні старого. З погляду геополітики, світовий порядок — це система інституцій і багатосторонніх домовленостей (угод, конвенцій, договорів), які регулюють відносини між державами та їх об'єднаннями. Нинішній ліберальний світовий порядок виник на руїнах Другої світової війни в результаті формування далеко не ідеальної, але все-таки досить ефективної системи компромісів між протиборчими ідеологіями. Старий добрий порядок дозволив прожити безпрецедентних 70 років без глобальних воєн, хоча регіональних конфліктів уникнути не вдалося.

Достеменно відомо тільки одне: сучасна система міжнародних інститутів — економічних, фінансових і політичних — була сформована за безпосередньої участі США та їхніх союзників (зокрема й тих, кого в Москві сьогодні зневажливо називають “англосаксами”, що є ще однією ознакою глибокого психічного розладу керівництва РФ). СРСР, слід визнати, все ж таки відвоював три місця “засновників ООН” замість належного одного, але цим його досягнення обмежуються. Решта — МВФ, Світовий банк, СОТ, ЄС, НАТО — творіння зовсім іншого дизайнера. Система багатосторонніх угод, конвенцій і договорів із питань безпеки, торгівлі та дипломатичних відносин, створена після Другої світової, виникла в безперервній боротьбі ідеологій, політичних і економічних інтересів так званого Заходу на чолі зі США з так званим Сходом в особі СРСР і його нечисленних ідеологічних сателітів.

Холодна війна була явним протистоянням ідеологій, — бряжчання зброєю та економічні санкції не становили її основного змісту. Обидві сторони діяли в рамках поствоєнної світобудови, розуміючи згубність відкритої агресії. При цьому Захід ще й помилявся, вважаючи, що залучення комуністичних режимів до світових економічних процесів приведе до їх демократизації. Проксі-протистояння на кшталт Карибської кризи, В'єтнаму, Афганістану і конфліктів на Близькому Сході та в Африці не завжди закінчувалися ідеально для обох сторін, однак прямого зіткнення завжди вдавалося уникнути.

Усе змінилося, коли СРСР розвалився, а Росія обманом, в обхід Заходу, що перебував в ейфорії, отримала місця в ООН і РБ ООН. Короткий проміжок “демократії” закінчився приходом до влади закоренілих бандитів із КДБ-ФСБ, які не мають не те що ідеології, а навіть елементарної моралі, лише жадібність і ненависть до тріумфального Заходу. За десятиліття Єльцина “силовики” переконалися, що демократія, права людини, свобода підприємництва та інші дурощі, підтримувані Заходом, — надто складні й далекі для російської душі. Так народилася російська модель автократії, побудована на особистій відданості, жадібності, круговій поруці, страху, примусі та приматі інтересів держави (тобто правлячої кліки) над інтересами і правами людини.

Наявність зовнішнього ворога, у зв’язку з якою громадяни РФ мають віддати державі все, навіть життя, стала основою політики Кремля. Саме тому короткий період протистояння США—РФ не можна називати холодною війною-2: її не було, як не було й нової московської ідеології. Були заклинання: “Захід обдурив Росію”, а НАТО становить загрозу найбільшій ядерній державі світу. Були спроби налагодження ділових відносин Заходу та Сходу (аж до політичної корупції), різні перезавантаження і пряники у вигляді незаслуженого членства в “сімці-вісімці”. Усі ці спроби провалилися спочатку 2014 року (хоча газові “потоки” прожили ще вісім років), а потім, уже остаточно, 24 лютого 2022 року. Заведено думати, що протистояння США та їхніх союзників із РФ, яке виникло внаслідок агресії проти України, стало причиною формування нового світового порядку. Але це не так: війна лише прискорила процеси, які вже тривали. Справжньою причиною глобальних трансформацій, що відбуваються вже десять років, і прямо на наших очах, стало сходження Китаю, прихід до влади Сі Цзіньпіна та його відмова від філософії Ден Сяопіна, який рекомендував Китаю “не висовуватися”.

Недавно сталася одна подія, що залишилася майже непоміченою. Гондурас розірвав дипломатичні відносини з Тайванем і встановив їх із КНР. Причина досить банальна: у Пекіна виявилося більше грошей. Можна було б цього випадку й не помітити, але насправді він свідчить багато про що. Китай — це не СРСР. Економічний потенціал Китаю, створений за гроші того ж таки Заходу із залученням японських технологій, величезний. Сьогодні Китай відкрито кидає виклик США та їхнім союзникам у боротьбі за домінування у світі. І виклик цей не тільки ідеологічний, він лежить у всіх площинах: військовій, економічній, культурній.

У прийнятій останнього дня березня Концепції зовнішньої політики Росія спробувала оголосити себе державою-цивілізацією та зосередити протистояння зі США на собі, наміряючись залучити у свій табір союзників, щоб посилити позиції перед капітуляцією. Однак Путіну це не вдалося, він спізнився. Боротьбу “за справедливіший світ” очолив Сі, що він і продемонстрував під час візиту до Москви. Тепер — зверніть увагу — саме до нього вишикувалася черга з високих гостей: до Пекіна вирушили перші особи Малайзії, Іспанії, Франції та ЄС, відновилися контакти з Японією (поки що на рівні МЗС, але все ж ). А до Путіна ніхто, крім Лукашенка, не їде та вже навіть не телефонує. На нього видано ордер Міжнародного кримінального суду. Заява про розміщення в Білорусі ядерної зброї— чи не останній джокер пітерської шпани, що зарвалася. Ну й маніпуляції з цінами на нафту, як же без них.

Сі Цзіньпін здобув третій термін при владі, й тепер ніщо не утримує його від реалізації власної ідеології та політики, в основі якої лежить Тайвань. Від уваги Пекіна нічого не сховалося — ні провали армії РФ, ні ганебні для Москви голосування в ООН, ні пропагандистський потенціал західних соціальних мереж (заборонених у КНР), ні “позитивний” досвід Путіна в поясненні внутрішніх економічних проблем зовнішнім тиском. Тому дано команду ретельно вивчати досвід нашої війни (про що свідчить поява десятків публікацій армійських дослідницьких центрів КНР), різко активувати присутність офіційних китайських представників у Твіттері та інших мережах, розпочати боротьбу за уми й серця кожної, навіть маленької, країни. Нарешті, голова Сі особисто виступив із заявою про “згубну” політику США зі стримування Китаю. Особливо це стосується проблеми виробництва чипів, у чому задіяні також Нідерланди і Японія. Певна річ, Китай для годиться координує свою антиамериканську риторику з Росією, запевняючи країни, що вагаються, і навіть членів демократичного табору в тому, що США проводять політику тиску, примушуючи інші держави (і весь ЄС загалом) діяти за своєю вказівкою, в егоїстичних інтересах Вашингтона. Партнерство Росії та КНР здається нервовим оглядачам потужною силою. Однак Росія — лише зручний попутник і постачальник ресурсів. На глобальній арені сьогодні грає КНР.

Китай висунув свій мирний “план” і скористався ним як легальним приводом для поїздки в Москву буцім із метою сприяння миру. Насправді Сі Цзіньпіну важливо було зафіксувати, хто в домі господар, і опинитися в центрі уваги, перебуваючи в тозі можливого миротворця. Про ковід і його катастрофічні наслідки ніхто вже не згадує. Зате всі пишуть про незвичайні можливості КНР зупинити війну, правда ніхто не замислюється над запитанням: а навіщо їй це робити зараз? Виснаження Росії та Заходу — в інтересах Китаю, він упевнений, що завжди знайде потрібний момент, аби втрутитися. Адже навіть несподіване рішення ОПЕК+ скоротити видобуток нафти для Пекіна не страшне: він купує її в Росії майже задарма. Решта — проблеми Заходу, який накоїв достатньо помилок, аби зіпсувати собі реноме в країнах, що розвиваються.

Новий світовий порядок формується в нових умовах — за наявності двох реальних центрів сили, що мають потенціал як для конструктивної, так і для деструктивної взаємодії. Протистояння йде на трьох рівнях, що перетинаються в ділянці максимальної концентрації зусиль з обох боків. Один можна умовно назвати рівнем еліт, другий — рівнем корпорацій і третій — рівнем ідеологій.

У контексті протистояння ідеологій, слід визнати, що автократична модель може бути досить привабливою для окремих держав, на територіях яких, наприклад, є поклади дуже рідкісних і дуже потрібних елементів, або географічно розміщених надзвичайно вдало. Як переконати їх, що співпрацювати потрібно, умовно, зі США, а не з КНР? У списку очільників держав, котрі перебувають при владі більше десяти років, — лідери Китаю, Росії, Білорусі та 20 країн “Глобального Півдня”. Силові аргументи більше не діють, тому що з'явилася інша сила. Приклад — будівництво військової бази КНР на Соломонових островах, прямо поруч із Австралією. Тепер США ведуть із цими Островами стратегічний діалог і навіть знову відкрили там посольство, закрите 1993 року. Спостерігаючи на екранах телевізорів протести у Франції і не бачачи такого в КНР (хоча там вони теж трапляються), постколоніальний світ може зробити небажаний для демократії вибір. Так, біженці з бідних країн тікають у Європу, а не в Китай, але вони — не еліта й не вони голосують в ООН та підписують контракти на дамби і зброю. У тих, хто підписує, знову з'явилася можливість вибору, що почила з розпадом СРСР.

Третій рівень геополітики — корпоративний. Інтереси бізнесу можуть служити інструментом зовнішньої політики, а можуть і не дослухатися порад із боку держав. Сьогодні спостерігаються серйозні переміщення штаб-квартир та виробництв іноземних компаній із Китаю й РФ до менш одіозних країн і водночас — помітний приплив у США китайських компаній, які прагнуть відкривати там виробництва. Щоб залишатися постачальниками комплектуючих на ринок США, тепер необхідна “локалізація”. Однак при цьому Тім Кук — частий і бажаний гість у Пекіні, як і багато інших американців. Питання, хто — держави чи корпорації — ефективніше використовують одні одних для просування своїх інтересів, залишається відкритим, але той факт, що корпоративна деглобалізація стає дедалі очевиднішим трендом, — незаперечний.

Ще є фактор Індії. Третій полюс міг би розв’язати (принаймні частково) дилему протистояння умовних США+ та зв'язки КНР+РФ. Однак Делі ще належить довести свої лідерські якості. Це важливо для країн, які не хочуть вибирати між США і КНР. Індії, з її колосальним потенціалом, необхідно насамперед чітко визначитися з ідеологією. Навряд чи є стабільним становище, коли військово-технічне співробітництво з Росією може розвиватися на тлі протистояння з Китаєм і військово-політичного альянсу зі США, Японією та Австралією. Нинішнього року Індія вже провела онлайн-саміт “Голос Глобального Півдня”, куди не запросила Китай, і престижну конференцію The Raisina Dialogue з метою підготовки до вересневого саміту “двадцятки”. Індія головує у “двадцятці” і, безперечно, спробує заявити про своє місце в майбутній світобудові.

Під час візиту до Москви Сі несподівано змінив позицію КНР із приводу Північних територій, що існувала з 1964 року, коли Мао підтримав Японію. Тепер Китай займає позицію “нейтральну”. Очевидно, це помста за рішення Японії обмежити поставки до КНР обладнання для виробництва чипів. Кораблі КНР увійшли в територіальні води Японії поблизу Сенкаку і провели там рекордних 80 годин. Раніше Китай покарав Литву за зближення з Тайванем, а ще раніше — Австралію за розмови про джерело коронавірусу. У Пекіні заарештували японського підприємця, у Росії — американського журналіста. Росіяни потопили американський безпілотник, політали стратегічними бомбардувальниками над Японським морем і запустили там-таки надзвукову ракету. Північна Корея запустила чергову ракету. США, Японія та Південна Корея проводять у регіоні масштабні військово-морські навчання.

Геополітика стає стрічкою тривожних новин. Такі часи.

 Сергій КОРСУНСЬКИЙ, Надзвичайний і Повноважний Посол України в Японії