Еволюція пропаганди

За ті дні я буквально потрапив до іншого світу — зі своїми законами, грандіозно й філігранно відточеною брехнею, лицемірством та зверхнім ставленням до всього, що не пов’язане з “вєлікой Россієй” та її “вєлікімі” інтересами.

Прикметно, що таке “занурення” у стихію “республіканської” пропаганди я здійснюю волею випадку вже вдруге. Утім, відколи ейфорія довкола “Новоросії” явно пішла на спад, характер подаваної інформації змінився. Тепер вона спрямована на те, щоб хоч якось видряпатися з ідейної пастки, у яку загнали себе титани “русскомірних” ідей.

“Найлегшим” серед усього, що вливають через інформаційний шприц, є всілякі російські та радянські фільми, 95% яких працюють на одне — вмонтування ідеї про сакральність “Великої Перемоги” (1945 року) із прославлянням образу мало не билинних руських богатирів, які тепер носять камуфляж і трансформувалися в бійців армії та спецпідрозділів. На тому самому ґрунтується й більшість російських серіалів відповідної тематики, де “опери”, “менти” й “слідак”, долаючи труднощі суворої дійсності, попри мізерність зарплат і непрестижність обраної професії, все-таки щиро служать своїй батьківщині й державі, ризикуючи життям на невидимих для нас рубежах.

Але ностальгією все не закінчується. Міст до нинішніх реалій перекидають різноманітні документальні фільми й телепередачі, присвячені вже російським військовим заводам, новинкам озброєння, сучасним великокаліберним кулеметам з оптичним прицілом, “виробленим із ювелірною точністю”. Отут і починається справжній розгул гордості за “вєлікую Россію”.

Нарешті, потужніший наркотик телевізійної картинки надходить у мозок споживача з вечірніми новинами та політичними ток-шоу, де обов’язково — незалежно від того, російський це чи “республіканський” канал, — розповідають про підлість і лицемірство української влади, замінивши ними тему “звірств фашистів”, адже вгодовані жіночки у фартухах, що, горлаючи на всю вулицю, вдають із себе корінних дончанок, уже стали моветоном. Тепер усі зусилля ідеологів “русской вєсни” спрямовані на те, щоб за основною темою — “звірств джихаду” — показати, як саме Київ устромляє палиці в колеса мирних процесів, принагідно нібито готуючись-таки силою відбивати Донецьк і Луганськ. А на російських ток-шоу завжди прослизає думка про те, що “Донбасові ніхто нічого не обіцяв”, хоча місцеві генії “Новоросії”, ніби не помічаючи її, розповідають і надалі про успіхи “республіки” в доїнні корів і боротьбі з тарифами, які в “народних землях” у рази нижчі, ніж у “фашистських”.

Отак мляво минає більша частина вечора, аж доки на екрані не з’являється метр російської пропаганди — Дмітрій Кісєльов, котрий самими своїми рухами й мімікою змушує повірити, що РФ незабаром перетворить на радіоактивний попіл не тільки Америку, а й “ІДІЛ”, а українська армія не протримається і двох годин у разі реальних бойових сутичок з елітними російськими частинами. Закінчується це неодмінно близьким планом старту російських ракет із акваторії Каспійського моря мало не під гімн “вєлікой страни”. Слід сказати, що іронія стосовно власне телевізійної картинки у програмах російського ТБ абсолютно недоречна: за всієї своєї наївності й награності вона діє так сильно, що часом навіть я ловив себе на думці: “А що, коли все це так і є?”. Критичність і незалежність думки за такої якісної брехні мають бути неймовірного рівня, щоб людина відсівала пропонований інформаційний продукт. Годі вже й казати про ситуацію, коли його споживають не днів зо два, а цілими місяцями.

Насамкінець додам, що, попри завершення активної фази бойових дій і нібито дедалі надійніше перемир’я, у “республіканському” інформаційному просторі, як і раніше, подають адреси найближчих військкоматів, куди через місцеві телеканали закликають з’явля­тися всіх, хто ще якимось дивом уникнув вливання до сепаратистських мілітарних структур. А в самому Донецьку поряд із політичною пропагандою Захарченка та його громадського руху “Донецька республіка” активно розвішують банери з рекламою різних батальйонів і коротким переліком їхніх “заслуг”, а також обов’язковим номером телефону для охочих вступити в лави цих формувань і цитатою якогось місцевого авторитета в дусі “Артилерія — бог війни. І. В. Сталін” (рекламний слоган бригади “Кальміус”). І якщо на початковому етапі свого розвитку “республіка” мала лишень один-два телеканали й кілька друкованих видань, то нині її інформаційний голод угамовують уже 13 газет, 7 каналів ТБ і 3 радіостанції, цілодобово готові укотре послужити ідеалам Кремля і “вєлікой страни”.

Станіслав ВАСІН