Емансипація від “друзів”…

У нашому суспільстві дуже цінують нечисленних друзів України в Росії. Певно, саме через їхню нечисленність. Причому, щоб опинитися серед цієї категорії, треба дуже небагато: сказати щось позитивне про нас, засудити Путіна, закликати до миру тощо. Хоча зовсім не кожен ворог кремлівського лідера є другом України. Чимало таких діячів цілком органічно поєднують антипутінізм з імперсько-шовіністичними поглядами на нашу Батьківщину: її мову, культуру, історію тощо. Вони аніскільки не соромляться власного невігластва щодо західного сусіда, тиражуючи в українському сегменті інтернету дикі випадки або ж поширюючи давно збанкрутілі імперські “концепції” цілком у дусі того, що ще Владімір Маяковскій в антишовіністичному вірші “Долг Украине” називав “анекдотами української мови”. Ось, наприклад, нещодавно підданий критиці в наших ЗМІ утікач від Путіна пан Шехтман, котрий відразу по приїзді сюди почав навчати українців їхньої “правильної” історії, публікуючи тексти, у яких він реанімує “теорію” походження України від “окраїни”. Хоч як росіянам, навіть антипутінським, кортить, щоб це було так, одначе нічого спільного, крім співзвучності, між цими поняттями не існує. До речі, український вираз “вродлива жінка” і російський “уродливая женщина” теж співзвучні, однак за суттю протилежні.

Здавалося б, росіянам, а надто тим, що претендують на інтелігентність та освіченість, варто вже відмовитися від таких карикатурних етимологічних студій. Адже поведінка російських нібито друзів України викликає у вітчизняному, насамперед інтелігентському, середовищі неабияке роздратування й відповідним чином змінює загальне ставлення до тих, хто позиціонує себе як прихильник нашої країни. Деякі експерти з РФ, керуючись добрими намірами, доволі зверхньо, як дідич своїм селянам, дають вказівки українцям і демонструють глибоке переконання у власній перевазі над тубільцями, у володінні “священним гнозисом” стосовно того, як розбудовувати Українську державу. Це не може не провокувати роздратування в нашому соціумі. Понад те, виникає запитання про підстави такої надвисокої опінії російських демократів та лібералів щодо самих себе.

Якщо демократи польські, балтійські, грузинські мають значний доробок успішних соціальних перетворень, економічних реформ, то росіяни в цьому сенсі цілковиті банкрути. Становище такої публіки в РФ абсолютно жалюгідне й принизливе, влада з неї знущається й кепкує, сприймаючи так звану опозицію як групу клоунів. А тих, хто знаходить у собі мужність відкрито протистояти, також практично відкрито знищують фізично. То чого ця публіка може навчити українців? Хіба що того, як не треба робити… Однак і тут войовнича нетактовність російських гостей унеможливлює будь-який позитив їхньої дорадчої діяльності. Отже, вони самі собі формують негативне емоційне тло. А потім із подивом запитують, чому українці замість глибокої вдячності почувають до них антипатію та роздратування, і часто-густо пояснюють собі все за допомогою універсальної російської тези про “український націоналізм”…

Нещодавно в московській студії “Радіо Свобода” саме про це колишній вождь українського та союзного комсомолу (а нині співробітник Фонду Ґорбачова) Віктор Мироненко допитував вітчизняного журналіста Віталія Портникова. Мовляв, ми тут, у наших важких умовах, усією душею за Україну, а ви нас нерідко ставите на одну дошку з путінськими шовіністами. Прикро. Портников намагався м’яко й тактовно пояснити росіянам: вони самі собі нав’язують таку позицію, забуваючи, що Україна не продовження їхнього “отєчєства”, а суверенна й самостійна держава. Однак його навряд чи зрозуміли, що й не дивно. Адже, як нещодавно заявив в українському радіоефірі адвокат Надії Савченко Марк Фєйґін, у Росії дуже мало людей, які розуміють ситуацію адекватно і справді співчувають Україні. Росіянам, прихильним до неї, ніколи не можна забувати, що вони тут є іноземцями, і саме з цього слід виходити. А статус закордонного гостя передбачає дотримання певної етики, самообмеження, тактовність тощо.

Інколи російські самозвані радники роблять скандально-абсурдні заяви, звинувачуючи українців у тому, щó їм традиційно закидали царська й комуністична імперії. Ось, приміром, колишній економічний експерт Путіна Андрєй Ілларіонов, даючи інтерв’ю київському виданню, сказав: “Від багатьох людей, не тролів і ботів, від щирих українців, які діють за власним переконанням, можна почути і прочитати: усі росіяни однакові; хороших росіян немає; не існує різниці між путінським режимом і путінською опозицією; українці не мають друзів у Росії. Я бачу такі заяви регулярно у своєму блозі в Живому Журналі, у Facebook, в українських ЗМІ. Багато українців висловлюють своє ставлення до росіян від “не втручайтеся”, “не допомагайте”, “не давайте нам порад” до “приїжджайте тільки як гості”. Як на мене, такі настрої — поразка українського громадянського суспільства й перемога путінізму в мізках тепер уже й українців; Путінізм у Росії — це імперіалізм та його окрема версія — кримнашизм, котрим заражено більшу частину російського суспільства. Це зневага до сусідів, це пропаганда історії про “укроавстрійців”, “фашистів”, “жидобандерівців”. Путінізм в Україні — це націоналізм”.

Останнє твердження засвідчує, що Ілларіонов дуже погано, цілком у дусі російської імперської та комуністичної пропаганди, уявляє сутність українського націоналізму, який ніколи не був імперіалізмом і не ставив собі за мету створювати імперію, приєднувати Росію, піддавати її жителів дерусифікації, ліквідовувати російську мову, культуру й національну ідентичність, робити зі східного сусіда Україну. Офіційна пропаганда Росії, як “білої”, так і “червоної” та нинішньої “біло-червоної”, фарбувала український націоналізм у кольори всесвітнього абсолютного зла. Росіяни (практично всі, за винятком людей, яких можна перелічити на пальцях двох рук), що ще не позбулися шовінізму (природного для них як дихання) та імперської психології, трактують український націоналізм (не знаючи його історії та особливостей) саме як жахалку, жупел (таким чином вони реагували на “розп’ятих хлопчиків”). На жаль, Ілларіонов тут не виняток, що робить його дуже сумнівним (з огляду на користь) дорадником українців. Причина несприйняття російських прихильників України її людьми зовсім не в “націоналізмі”, яким наші східні сусіди пояснюють усі складні для свого розуміння речі, вона в самих росіянах, хоча в цьому останні принципово не зізнаються собі, воліючи шукати джерело всіх бід поза власною особою замість уважно придивитися до себе.

Українці гостро відчувають у цих російських “поступовцях”, котрі нібито хочуть зробити щось добре, знайомий (упродовж 300 років!) колоніальний акцент, імперську зверхність і безцеремонність, усе те, що завжди ображало їхню гідність. Якщо говорити не про окремих росіян, а про шари, верстви й класи, то принципової різниці між реакціонерами й “поступовцями” в ставленні до України не існує. Відмінності є лише в стилістиці, сказати б, політичній “естетиці”, у ступені жорсткості й жорстокості методів ліквідації нашої нації та держави. Російські демократи не хочуть незалежної і територіально цілісної України, вважаючи, що кращим для всіх варіантом було б її повернення до складу Росії. Але, на їхню думку, знищувати сусіда треба м’якше й акуратніше. Звісно, вони не завжди кажуть про це відкрито й чітко — схиляються до обтічних формулювань, натяків та пропозицій.

Однак інтенція легко вгадується. Мироненку, Ілларіонову та іншим варто було б не висловлювати претензій українцям, а придивитися до представників їхнього власного російського демократичного середовища. Нещодавно в Москві зібрались учасники прогресивного виборчого проекту Демократичної коаліції “Волна перемен”. На всю ту дуже демократичну публіку знайшовся тільки один-єдиний професор Ґєорґій Сатаров, що публічно назвав окупацію Криму міжнародним злочином, наслідки якого мають бути подолані. Зате колишній соратник Боріса Нємцова Владімір Мілов (який представляв структуру “Демократический выбор”) почав щось торочити про “самовизначення жителів” півострова. У такому самому дусі висловлювалися ліберали Лєонід Волков із Партії прогресу та Сєрґєй Давідіс.

До речі, на території міжвоєнної Чехо­словаччини в Судетській області проживало у відсотках і за абсолютними цифрами значно більше німців, ніж росіян у Криму. Проте в 1945 році  декретами Бенеша без жодних референдумів повернули окуповану нацистами територію законному власникові. А якщо мова про самовизначення, то за міжнародним правом це стосується націй, а не населення. Отже, у Криму відповідним законним правом можуть скористатися лише кримські татари. Будь-які інші “самовизначення” там не мають під собою юридичних, етнічних, історичних і культурних підстав. А російським друзям України треба замислитися, чи не вони самі винні в тому, що їх не сприймають…

Хто хоче радити українцям, той мусить навчитися розрізняти поради й команди. А ще пам’ятати, що “друзі України” перебувають не в себе вдома…

Ігор ЛОСЄВ