Другий, третій та четвертий день війни: газова “дієта” та несподівана розв’язка

З самого ранку 2 січня я був у міністра палива та енергетики Івана Плачкова. Міністр особисто хотів пояснити для своєї та “нафтогазівської” прес-служб питання, яке на той час було найактуальнішим для населення — чи буде в людей газ.

Взагалі варто зауважити, що в ті дні класична бюрократична зверхність вищого чиновництва до підлеглих кудись зникла: серйозність ситуації підштовхувала керівників до “скорочення дистанцій”.

Що ж до ситуації із постачанням газу споживачам, то вона була не фатальною, але й не безхмарною. В діловому щоденнику залишилися нотатки, записані зі слів Плачкова.

Загалом ресурс газу України складав трохи більше 280 мільйонів кубометрів. На добу 60 — власний добуток, 100 — газ із підземних сховищ, і 120 — туркменський, хоч Росія заявила, що всі обсяги туркменського газу “Газпром” бере собі, Україна наполягала, що її газ оплачений, і тому вона відбирає його з труби правомірно.

Для України тоді було стратегічно важливо обійтися тільки цими “законними” ресурсами, скоротивши до мінімуму споживання “російської” частки — адже саме це давало підставу Росії на весь світ заявляти, що ми беремо газ, призначений для Європи.

З цією метою уряд та Мінпаливенерго максимально “закрутили гайки”: до облдержадміністрацій були доведені ліміти використання газу.

Головним ресурсом економії мали стати промпідприємства: інші дві категорії споживачів — комунальна сфера та населення — не могли сісти на “голодний пайок” за визначенням. Тут допомогли святкові дні, а тим підприємствам, які працювали, були затверджені обсяги газу, які дозволяли більш-менш нормально працювати.

Для того, щоб проконтролювати ситуацію із споживанням газу в регіонах, в приміщенні “Укртелекому” на бульварі Шевченка була організована селекторна нарада з керівниками облдержадміністрацій. Вів її особисто прем'єр Єхануров.

Процедура нагадувала перекличку: керівники ОДА по черзі виходили на зв'язок і повідомляли, чи вписується їхня область в ліміти споживання, і чи є якісь проблеми, пов'язані з газом.

Під час цієї наради я змінив свою думку про Єханурова. Зі сторони він видавався невиразним і неяскравим — особливо на фоні своєї ефектної попередниці. Однак в роботі він створював цілком інакше враження.

Попри всю складність ситуації Єхануров обходився без очікуваних трагедійно-напружених інтонацій — навпаки, він вів нараду в позитивному і конструктивному ключі. Дехто з керівників ОДА отримав прочуханку за перевищення лімітів (пригадую, що це стосувалося великих хімкомбінатів), але й цю процедуру Єхануров виконував, поєднуючи жорсткість і коректність.

І загалом йому вдалася дуже непроста річ — переконати присутніх в тому, що в країни є запас міцності, і якщо жорстко контролювати витрати, то для всіх споживачів газу має вистачити.

На щастя, того року Україні не довелося перевірити, чи дійсно вона могла б обходитися без надходження газу з території Росії — це випробування країна пройшла через три роки, в січні 2009-го.

А в 2006-му Росії вистачило на півтора дні. В обід другого січня до “Укртрансгазу” надійшла телеграма про те, що “Газпром” відновлює постачання газу до стану на 31 грудня .

Більше того, з цією телеграмою Росія мимоволі дала в руки Україні дуже важливий як на той момент козир. Телеграма про відновлення постачання, на відміну від інших стратегічних рішень російської сторони, виходила не від вищого керівництва, а від технічних служб, які не розраховували на її оприлюднення і не мали досвіду складання казуїстичних текстів.

І через це написали: “У зв'язку з прийнятим рішенням про компенсацію недопоставок газу “Газпромом” споживачам Західної Європи “Газпром” вживає заходів щодо збільшення подачі газу на кордон РФ-Україна на величину недопоставок”.

Таким чином, в телеграмі Росія фактично визнала, що це “Газпром” не постачав достатньо газу споживачам на Заході, а тепер компенсує цю недостачу. Ця інформація могла стати вагомим агрументом для кризових переговорів в Брюсселі, які мали відбутися 4 січня.

Прес-реліз на цю тему був підготовлений і розісланий з рекордною швидкістю. Зрозуміло, що прес-служба “Газпрому” спробувала перетлумачити текст телеграми по-своєму.

Але, по-перше, було вже пізно. А по-друге — і це найголовніше — факт відновлення “Газпромом” постачання газу в поєднанні з пропозицією до “Нафтогазу” знову почати переговори сприймався однозначно — газовий бліцкриг не вдався і Росія увімкнула задній хід.

День третій і четвертий: перемога, яка стала поразкою

Третє січня було, мабуть, найспокійнішим днем “газової війни”. Ще з минулого вечора в перекритих трубах почав зростати тиск, почергово запустилися компресорні станції, і Європа та Україна знову почали отримувати газ в повному обсязі.

Президент повернувся до Гути. Плачков та Івченко вилетіли на переговори до Туркменистану: вимагати підтвердження, що туркменський газ, законтрактований і оплачений “Нафтогазом”, постачається нам, а не Росії.

З Ашхабаду, не повертаючись до Києва, делегація вилетіла до Москви — продовжувати переговори. Конкретної інформації про їх перебіг прес-центр не мав — але її тоді не мав ніхто, окрім самих переговорників. Однак сигнали були позитивні: схоже, що таки домовляться, і не на найгірших умовах.

З самого ранку 4 січня надійшла сенсаційна новина — угоду з “Газпромом” підписано.

Ціна газу для України складе $95 — це не минулорічні $50, але й не $230, про які Путін особисто говорив як про мінімально можливу ціну. При цьому транзитна ставка також зростає з $1,09 до $1,6.

Однак тепер Україна купуватиме не російський і не туркменський газ, а “швейцарський” — в зареєстрованої в кантоні Цуг “РосУкрЕнерго”. А вона купуватиме його в Росії по... $230, потім “змішуватиме” з дешевим туркменським по $60 і постачатиме Україні по $95.

Схема була настільки дивною, що стала темою для анекдотів: мовляв, по всьому світу єврейські бізнесмени почали масово сходити з розуму, намагаючись зрозуміти, як взагалі можна так торгувати.

Прикметно, що в проекті спільного прес-релізу про врегулювання газового конфлікту, який ми отримали від “Газпрому”, російська сторона всіляко намагалася “затушувати” той факт, що замість обіцяних і розпіарених $230 Україна матиме $95.

Початково у чернетці прес-релізу було така фраза : “... С 1 января 2006 года “Газпром” поставляет газ на Украину через компанию “РосУкрЭнерго” по формуле цены, согласно которой начальная цена составляет 230 долларов за 1 тысячу кубометров.”.

Еее, так не піде! У нашому варіанті це речення виглядало інакше: “Газпром” поставляет газ ДЛЯ КОМПАНИИ “РосУкрЭнерго”.... по 230 доларів. Тобто, ця ціна України не стосується.

У “Газпромі” над цим варіантом міркували десь годину, але зрештою погодилися, і реліз був оприлюднений двома прес-службами одночасно саме в такій формі.

Насправді ж жодних парадоксів у ціні не було — для обізнаних.

Визначений для РУЕ баланс газу середньоазійського газу (41 мільярд кубометрів туркменського, 7 мільярдів узбецького та 8 мільярдів казахського газу) із запасом покривав потреби України в імпортному газі — приблизно 50 мільярдів кубометрів щороку.

В “домішуванні” російського газу по $230 не було потреби — РУЕ спокійнісінько відправляла його на експорт до Європи, де продавала з прибутком — і при цьому користувалася всіма податковими пільгами кантону Цуг.

Плюс “надлишок” дешевого середньоазійського газу, який не використала Україна. Плюс прибутки від продажу газу промпідприємствам в Україні через компанію “Укргаз-Енерго”.

Втім, очевидна непрозорість та “дивність” схем розрахунку за газ дала підставу Юлії Тимошенко гучно заявити про “мегакорумпованість” газових угод і звинуватити в цьому Ющенка та уряд Єханурова.

Ці твердження стали приводом для відставки уряду і завдали важкого удару по репутації “Нашої України” на виборах до Ради 2006 року.

Зараз, через 4 роки, можна відверто говорити — вся корупція в цій схемі була з російського боку. Схема постачання газу через РУЕ являла собою механізм “телепортації” дешевого середньоазійського газу через територію Росії й України для продажу в Європі.

І ні Ющенко, ні Єхануров, ні Івченко і не демонізований зусиллями Тимошенко Фірташ апріорі не могли організувати таку схему.

Її створило і “вбудувати” в газові стосунки з Україною вище політичне керівництво Росії. В такий спосіб воно заробляло гроші — і РУЕ було далеко не єдиною компанією з кантону Цуг, що генерувала надприбутки від продажу нафти й газу в кишені невідомих — а насправді очевидних — бенефіціаріїв.

Це вже потім, із створенням “регіональної” більшості в новообраній раді та призначенням Януковича прем'єром РУЕ отримало в Україні зелену вулицю: адже до керівництва нафтогазовою галуззю прийшли ті ж люди, які в 2004 році відповідали за українську частину схеми з “телепортації”.

У першій половині 2006 року “Укргаз-Енерго” фактично не працювало — і в “Нафтогазі”, і в уряді його роботу всіляко блокували. А от наприкінці 2007 ця за задумом проміжна структура розгулялася настільки, що почала заявляти про наміри вести видобуток газу на шельфі.

Газові угоди майже відразу стали приводом для шельмування президента та уряду, причому з усіх сторін — і з боку Партії регіонів, і від колишніх соратників по “помаранчевому табору” Тимошенко та Мороза.

Заявлялося, що договір невигідний — мовляв, $95 зафіксовані лише на півроку, тоді як ставка транзиту $1,6 — на п'ять років. Як виявилося, ці заяви були повною неправдою — газ по 95 доларів Україна отримувала протягом 2006 року, а ставка транзиту в рамках цього договору зростала з 1,6 до 1,7 доларів.

Сьогодні можна порівняти, як виглядала угода від 4 січня на фоні газових домовленостей з Росією, укладених наступними урядами.

2005 рік (уряд Януковича): ціна газу $50, транзитна ставка $1,09

2006 рік (уряд Єханурова): ціна газу $95, транзитна ставка $1,6

2007 рік (уряд Януковича): ціна газу $130, транзитна ставка $1,6

2008 рік (уряд Януковича): ціна газу $179,5, транзитна ставка $1,7

2009 рік (уряд Тимошенко): ціна газу (середня за рік) $259, транзитна ставка $1,7

І ще — замість епілогу.

5 січня 2006 року Юлія Тимошенко, пристрасно викриваючи “корупційну” та “провальну” газову угоду, заявила таке: “Ця ціна абсолютно не зафіксована на якийсь період. Вона буде потім визначатися по формулі, яка не надана в цьому документі і ми не застраховані від того, що через кілька місяців ця ціна буде спонтанно підніматися...”

В 2009 році Тимошенко в ході переговорів з Путіним ухвалила саме таку угоду. З не зафіксованою ціною, яка визначається по формулі, “не наданій в документі”, і зростає щоквартально. Однак чомусь себе вона критикувати не стала.

Сергій ЛУК'ЯНЧУК, в 2005-06 роках — начальник прес-центру НАК “Нафтогаз України”