Дипломатична “війна”: око за око, зуб за зуб

Вічними є національні інтереси, вважає Геннадій Удовенко.

На російсько-українському дипломатичному “фронті” знов “бої”: МЗС України відкликало двох російських дипломатів. У відповідь російська сторона вислала з території держави двох українських дипломатів. “Око за око, зуб за зуб”…

Невже стосунки України та Росії набувають ознак печерних? Відповісти на це запитання “Главред” попросив Геннадія Удовенка — людину, “дипломатичне життя” якої нараховує понад 40 років.

Пропонуємо до вашої уваги вибрані заяви дипломата на тему: “Українсько-російська дипломатична “війна”: причини і наслідки”.

Україна і Росія приречені на дружні взаємовідносини

“Я б не називав те, що сталося з видворенням двох російських дипломатів з України і відповідну реакцію російської сторони на це видворення “війною”. Нема війни. Ми приречені географією, історією на нормальні дружні взаємовідносини між двома державами.

Але дійсно, в назві теми є сермяжна правда. Дійсно, протягом усіх років незалежності і України, і Росії у нас постійно було якесь напруження. Це прикро. Прикро, що це заважає розбудовувати наші відносини на основі договору “Про дружбу, співробітництво і партнерство”. Вдумайтеся в назву документу. Чому ми не керуємося цим договором?

Висилання дипломатів — звичайна міжнародна практика

“Я не перебільшую значення цього конфлікту. Я б назвав це дипломатичним інцидентом, коли дипломатичні працівники заявляють про небажаність їхньої діяльності в нашій державі”.

“Мені доводилося все своє дипломатичне життя — а це майже 40 років безпосередньо в дипломатії, — працювати пліч-о-пліч з дипломатами Радянського Союзу і з дипломатами і керівниками зовнішньої політики Російської Федерації як незалежної держави. Я працював на різних позиціях, і я на своєму власному досвіді знаю, що це таке”.

“Це звичайна дипломатична практика. Свого часу, за часів Радянського Союзу, британський уряд виставив понад сто радянських дипломатів.

Ми прийняли рішення про завершення перебування російських дипломатів в Україні свідомо, Росія відреагувала на це. Все робиться відповідно до Віденської конвенції про дипломатичний імунітет. Ніяких порушень міжнародного права, принаймні, з боку нашої сторони, не було. Єдине, що ми виставили цих двох дипломатів за їхню практичну діяльність. Натомість, ця жінка — генеральний консул у Петербурзі —абсолютно безневинно постраждала. Але “око за око, зуб за зуб”.

“Чорномирдін себе поводив не як посол, а як губернатор. За одне таке висловлювання, які він завжди говорив на адресу України, можна було його виставити. Україна на це не пішла при двох президентах — Кучмі і Ющенко. Ми кожний раз ковтали це, списували на його неординарність”. Але “нарешті у нас з’явилася хоробрість піти на такий крок”.

Проблеми у відносинах України і Росії: неоімперіалізм з одного боку, менталітет меншовартості — з іншого

“Якщо говорити про концептуальні проблеми в наших відносинах, то їх дві.

З боку Росії. Росія присвоїла собі право особливого інтересу на теренах колишнього Радянського Союзу. Згодом географія цього “особливого інтересу” розширювалась, і потім він переріс у захист російських громадян на теренах колишніх радянських республік. Далі ця філософія вилилась у захист російськомовного населення України.

Я називаю це рецидивом неоімперської політики Росії.

Можна проілюструвати російський неоімперіалізм щодо України на багатьох прикладах. В 1992-93 роках Російська Дума проголосила статус міста Севастополь як російського міста. Україна відреагувала на це, ми направили делегацію до Ради Безпеки, і вона прийняла безпрецедентне рішення — вперше в історії ООН, — в якому засудила дії російської Думи”.

“Тоді це вже були прямі посягання на територіальну цілісність нашої держави. Далі можна сказати про Тузлу. Це теж було випробування нашої здатності захищати свої кордони, свої національні інтереси.

Потім, на жаль, політичні відносини відбилися на економічних. Для України Росія — виключно важливий торгово-економічний партнер. Згадаймо молочну “війну”, сирну “війну”, шоколадну “війну”. Яких тільки “війн” там не було! Щось не так Україна зробила — одразу вводяться якісь ембарго на поставки молочної продукції, на поставки ранніх овочів.

Сьогодні ми теж бачимо, як важко ці відносини відбуваються, скільки у нас сьогодні проблем. Безумовно, головна проблема — Севастополь: погрози, що Чорноморський Флот РФ залишиться там назавжди, що Севастополь — російське місто і т.д”. Тому “треба, щоб Росія переглянула свою концепцію відносин з Україною”.

З боку України. Яка наша головна проблема? Український менталітет меншовартості. За роки незалежності ми від цього менталітету не відмовилися. Візьміть рішення Верховної Ради, яка щоразу оглядається: “А як подивиться на це рішення Росія?”

Три “П” дипломатичних кадрів незалежної України

“Будучи Міністром закордонних справ, я проголосив два принципи зовнішньої політики. Перший принцип стосується дипломатичних кадрів незалежної України. Це так звані “три “П”: патріотизм, професіоналізм, порядність.

Другий принцип — немає вічних ворогів, немає вічних друзів. Вічними є національні інтереси. Леонід Данилович мені подзвонив і каже: “Що ви там видумуєте? Як це — “нема вічних друзів”? Це був натяк на нашого сусіда. Я кажу: “Це Черчілль сказав”. Це принцип британської зовнішньої політики.

До тих пір, поки Україна буде чекати, що барин приїде к нам або з Москви, або з Вашингтону, або з Брюсселю і скаже, як нам жити, що нам робити, отак з нами і будуть поводитися.

Зовнішня політика — це продовження внутрішньої політики. У зовнішній політиці можна досягти якихось великих успіхів у дуже вузький проміжок часу, коли ви говорите із партнерами і вони вам вірять. Але коли це не підкріплюється справами, то й таке ставлення до держави. Ми послаблені — економічно, фінансово, наше суспільство розколоте, але нічого нового в цьому немає.

Міністр закордонних справ не потрібен. Усі готуються до виборів

“Відсутність міністра протягом такого тривалого часу, безумовно, негативно позначається на нашій державі. На жаль, сьогодні він нікому не потрібний, тому що всі вже починають готуватися до президентської кампанії”.

“Можна було б, на мою думку, знайти компроміс між президентом, урядом і Верховною Радою, призначити міністром закордонних справ одного з двох перших заступників міністра закордонних справ.

У нас навіть немає виконуючого обов’язки міністра. Це позначається на відстоюванні інтересів в уряді, зокрема, фінансових інтересів. Сьогодні тільки ледачий не говорить про те, в якій страшній кризі знаходиться Міністерство закордонних справ.

Але у нас склад Міністерства закордонних справ і зарубіжних дипломатичних місій — це налагоджений механізм, який працює безперебійно, навіть за відсутності міністра”.

МЗС — “можливо, єдина не корумпована організація, в якій посади не достаються за хабарі”.

Відповідаючи на запитання читача “Главреда”, Геннадій Удовенко розповів про події 1999 року, а саме, про останню поїздку В’ячеслава Чорновола.

За словами пана Удовенка, “історія тієї поїздки була така. В’ячеслав Максимович Чорновіл прийшов до мене і каже: “Ви такий популярний, ми знаємо ваші погляди, і ми просимо, щоб ви балотувалися від Народного Руху України до Верховної Ради”. Я порадився із близькими, рідними, друзями і дав згоду. Тоді він мені говорить: “Але треба, щоб ви потім відмовилися від посади міністра (закордонних справ — Ред.) відповідно до закону. Напишіть зобов’язання”. Я написав.

Мене обрали по списку НРУ, я перейшов у Верховну Раду. В цей час, за ініціативою Чорновола, Рух висуває мене кандидатом у президенти. Я цього не хотів. Я не був готовий до цього. Чорновіл каже: “То не партія, яка не висуває свого кандидата у президенти. Я дам згоду на те, щоб не висувати вашу кандидатуру, тільки в одному випадку: якщо Ющенко дасть згоду”.

Чорновіл сказав: “Давайте ми поїдемо у Кіровоград, побачимо, як там нас будуть приймати, а потім вже визначимося із тим, бути вам кандидатом чи ні”.

Ми повинні були їхати. Дзвонить мені Діма Пономарчук — він тоді був прес-секретарем у Чорновола: “Геннадій Йосипович, як же ми в одній машині поїдемо:? Вас двоє, охоронець, я, Чорновіл, машина маленька… Попросіть у Чорновола другу машину”. Я не знав, як до Чорновола звертатись із таким питанням. Тоді він сам усе влаштував. Поїхали двома машинами. В одній машині — Чорновіл і Діма Пономарчук, в другій машині — я, охоронець і Андрій Ніцой — він був тоді керівником апарату НРУ.

Нас прекрасно зустріли в Кіровограді, повертаємося ми у Київ двома машинами. В’ячеслав Максимович каже: “По дорозі я знаю кафе, зупинимося, вип’ємо кави”. Ми зупинилися у кафе, випили пляшку вина, чаю, кави, а потім він каже: “Геннадій Йосипович, оскільки ми в Києві їдемо у різні кінці, то давайте тут попрощаємось”. І на цьому ми попрощалися.

Ми виїхали хвилин через 5 після нього і згодом дізнались про трагедію.

Чи попереджали про замах? Я працював головою Комітету ВРУ з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин. Дзвонить мені якийсь чоловік і каже: “Я — сотрудник ФСБ России. У меня к вам есть разговор. По данным, которые у меня есть, готовится покушение на РУХовцев, чтобы не допустить избрания РУХовца президентом”. Прізвище він не говорив.

Я кажу: “Це все слова. Я не знаю, хто ви. Можливо, хтось перевіряє мене. Пишіть”. Він написав, але не підписувався. Я з цим листом ознайомив Чорновола. Чорновіл мені сказав: “Таких листів будуть десятки”. І на цьому закінчилося.

Але коли ця трагедія сталася, ця людина почала фігурувати на допитах у ГПУ. Перший, кому я вручив цей лист, був Медведчук. Він тоді очолював комітет ВР по розслідуванню вбивства Чорновола.

Час від часу ми порушували питання і перед Генеральною прокуратурою, і перед Міністерством внутрішніх справ. Гальмувало розслідування МВС, покійний Юрій Кравченко. Він говорив, що це звичайна ДТП. Потім вийшла книжка про цю трагедію.