День героїв чи ніч бездержавності

Натомість у суспільстві точиться в’яла дискусія щодо необхідності та ролі героїв та героїчних міфів для нації і держави.

В переддень подвигу Героїв Крут відомий публіцист Михайло Дубинянський розповсюдив статтю під назвою “День без героїв”, безапеляційно заперечуючи позитивну роль культу героїв для будь-якого суспільства, зокрема українського.

Більше того, автор категорично стверджує: “И если что-то может консолидировать нынешнюю Украину, то уж точно не героические мифы”.

Своїх рецептів консолідації Дубинянський не пропонує, натомість заявляє: “… цели, во имя которых умирали и убивали герои 1918 года, либо оказались утопическими и недостижимыми, либо были достигнуты иными средствами — бескровными, но куда более эффективными”.

Древня формула судової присяги вимагала від учасників процесу говорити правду, всю правду і одну лише правду. Древні були мудрі, розуміючи, що порушення навіть однієї складової цієї формули породжує брехню.

На жаль, сучасна політика і її складова — політична публіцистика — ґрунтуються на свідомій маніпуляції, коли відкривається незначна частина правди, а все інше, вигідне певній політичній силі (силам), є домислами та інсинуаціями.

Насправді, ні одна нація у світі не відбулась як державна без наявності своїх героїв та своїх героїчних міфів. Народ, який не хоче шанувати своїх героїв, приречений поважати чужих з усіма наслідками: почуттям меншовартості, другорядності, духовною та економічною стагнацією і в результаті — черговою фактичною або й формальною втратою незалежності й державності.

Дубинянський наводить приклад Швеції 1918 року, де шведи займалися своїми повсякденними будніми справами в часи, коли інші, в тому числі і крутянці, здійснювали подвиги. І робить узагальнення про марність героїв.

Лукавство і демагогія. Шведи у 1918 й могли займатися буденними справами, тому що за плечима у них були подвиги вікінгів та великих полководців середньовіччя, які у свій час підкорили мало не цілу Європу.

Зрештою, хіба героїзм — це лише військова справа? Та ж сама Швеція і в XX столітті мала і тепер має масу яскравих особистостей у мистецтві, літературі, спорті, інших сферах, які для шведів є героями сучасності і творять для них сучасні історичні міфи.

Подібна ситуація і в інших народів, державних звичайно.

Не дивує бажання окремих індивідуумів “опустити” героїв. Зрештою, не кожному дано, зрештою — “народжений повзати не полетить”. Але не можна всьому народу нав’язувати тезу, що “героїзм — це марнота марнот і всякая суєта…”. Така політика точно поверне суспільство до стану “малоросійської губернії та “провансальства”.

А хто для українців мають бути героями, які не роз’єднують? На авторову думку, критерій є один і визначений він Тарасом Шевченком Герої для України — це люди, що “… за Україну, а не за її ката пролили кров добру не чорну…”.

Ось звідки й треба виходити й добирати повільно, але твердо. Бо якщо героями будуть ті, що за її ката — то України ніколи не буде.

Напевно треба розрізнити героїв і полеглих вояків. Полеглих на полі бою слід шанувати і шанувати всіх, незалежно від табору. Учасників бою також усіх — бо це найбільш яскрава і героїчна сторінка їхнього життя. Але відзначати тих, що творили і творять міф України.

Маємо парадоксальну ситуацію, коли в незалежній Україні публічне, нахабне і брехливе ґвалтування пам’яті українських героїв у десятки разів гучніше ніж слово на добру пам’ять про них. Режим Януковича плекає тезу, що “…гайдамаки не воины — разбойники, воры, пятно в нашей истории …”.

Такий ярлик має стосуватися і полеглих, і тих, кому не зігнули хребет у теперішній час, і хто не хоче бути клоуном на їх театральних підтанцьовках.

Тому разом з Шевченком маємо сказати: “Брешеш людоморе! За святую правду-волю разбойник не стане, не розкує закованих у ваші кайдани…”.

Мусимо нарешті розкуватись, бо знищать остаточно. І за нескінченними спорами про героїв минулого, так бракує героїв сучасних, нема українського Вашингтона.

Можливо, у такому безголів’ї нація має викристалізуватись колективним героєм.

Тому 22 травня, автор, як і сотні тисяч українців, піде до Тараса Шевченка, бо це головний міф України і головний її пророк. І ніякі табачники, бузини та іже з ними цьому не завадять. Їх гавкіт потоне у морі історії, а Батько залишився зі своїм народом назавжди.

А потім відвідаю місце подвигу Олекси Гірника, свого батька, що віддав життя біля могили великого Тараса у час, коли України й українців, здавалося, не було. Але нація не загинула, держава існує коли за це бореться хоч одна людина.

Тому творімо разом свій “український світ”, не на порожньому місці, а на основі тих цінностей, що залишили українські пророки та українські герої.

Слава Україні — героям Слава!

Євген ГІРНИК, народний депутат України III-V скликань