Чому мій син пішов до коледжу, або Дещо про батьківські страхи та упередження

Працюють рефлекси. Зайшов до супермаркету лише за хлібом-соком — аж тут шкільний купівельний ажіотаж. Ручки, зошити, обкладинки, щоденники. І зосереджені обличчя батьків. І нещасні обличчя дітей на причепі зосереджених батьків. І вже кидаєшся теж купувати щось у передчутті 1 вересня. І лише взявши до рук щось канцелярське, раптом розумієш, що це “інстинкт 1 вересня”. І що син уже другий рік у коледжі.

Не в канцелярії, власне, річ. У рефлексах. Багаторічних “освітніх рефлексах”, які вимагають від усіх виконання безсенсовних ритуалів. А от коледж є гарною протиотрутою, засобом подивитися на речі під геть іншим кутом, перестати соромитися простих запитань і боятися відповідей на них.

Яких саме? Ну от, наприклад, запитайте в усіх цих батьків: “А для чого ваша дитина йде до школи?”. Потонете в зливі пафосу та обурення. Знов-таки рефлекс! Відповіді давно закарбовані в мозку й готові до використання. Ну, хіба що в очах дітей відлунює твоє запитання зустрічним: “А й справді, для чого?” Але хто ж дітей слухатиме? Їхня справа — виконувати.

А спитайте те саме у шкільних учителів. Не всіх, звісно. Є ті, хто самотужки й попри все намагається знайти відповідь. Але для більшості це — як запитання до Папи Римського про те, чи існує Бог. Чому? Бо й тут рефлекс. Бо давно є відповідь, яка тиражується й тиражується: “Діти ходять до школи вчитися. Для чого? Щоб бути розумними. Ви проти, щоб діти були розумними? Ганьба вам із вашими запитаннями!”. Подальші спроби з’ясувати, що ж таке “бути розумними”, активізує новий рефлекс у вигляді універсальної відповіді: “Йди сам у школі попрацюй! Знайшовся тут… занадто розумний!” На цьому дискусійну частину можна вважати завершеною, бо далі йдуть виключно відсилання до низького рівня заробітної плати, плачі про “дурних дітей” і таких самих батьків та щедра доза інстинктивного пафосу.

І поки ти вислуховуєш усе це, раптом зринає дещо інше. Проста відповідь простої вчительки на це ж саме запитання. Щоправда, вчителька була італійська. “Для чого діти ходять до школи? До молодшої — аби зрозуміти, що знання — це весела подорож у незнане. Байдуже, що вчити. Головне, щоб дитина почала отримувати задоволення від процесу пізнання. Середні класи — це проба “на смак” різного. Потрошку. Щоб зрозуміти, до чого лежить душа й де причаївся талант. А от старші класи — це вже “пірнання” в простір майбутньої професії. Відповідно до талантів і здібностей”. Але то в Італії. У нас мета навчання дещо інша. Це як бабуся, котра, забачивши онуків, рефлекторно починає розігрівати обід, аби впхнути в них якнайбільше смачних калорій. Так і в школі. Тільки тут не бабуся, і “калорії” не такі вже й смачні. Який там пошук здібностей! Мета одна — впхнути в голову дитині максимум інформації. Причому якість цієї інформації, її “свіжість” чи необхідність для дитячого організму ніяк не враховується. У дітей зазвичай є рефлекси. І проявляються вони в інтенсивному виведенні інформації з організму під час НМТ. Звісно, в дитячого організму — власна логіка, й він (на відміну від освітян) уміє сортувати. Тому виводить із себе все непотрібне, але водночас залишає необхідне. Власне, ніщо б не заважало, щоби цю функцію виконувала школа, але це занадто недосяжна мрія.

Хоча останнім часом мрія стала начебто досяжнішою. Нарешті! Після років переконань і обговорень ми почали робити кроки в напрямку спеціалізованої освіти старшокласників. Себто мова зайшла про загальносвітову практику, де людина в 15—16 років починає займатися чимось реальним і тим, до чого має талант, а не продовжує давитись у школі сухим інформаційним потоком. Напрямок правильний. Але й тут спрацьовують рефлекси. Найяскравіший із них — це майже канонічний учительський вигук: “Погано вчитимешся — до ПТУ підеш!” Давно вже немає ПТУ, а от ставлення до коледжів (на які, власне, й перетворилися ПТУ і технікуми) залишилось. І у вчителів, і у багатьох батьків. Себто рання професійна орієнтація дитини рефлекторно сприймається ледь не як покарання за недостатню відданість нелегкій справі дотримання всіх шкільних нормативів.

І ось на цьому моменті йдеш до кав’ярні з батьками колишніх однокласників сина, які залишилися гризти граніт науки в школі. Замовляєш еспресо. І під його аромат починаєш пояснювати й розповідати, чому коледж, а не школа. Тут, щоправда, й сам ловиш себе на спрацьовуванні рефлексу. “Рефлексу вибачання”. Бо ніби маєш знайти причину, щоб виправдати відсутність у твоєї дитини хисту й наполегливості “дотягнути” десятий та одинадцятий класи. Дивишся в очі співрозмовників і намагаєшся переконати на конкретних прикладах за допомогою елементарної логіки. Однієї філіжанки кави може виявитися замало. Тому замовляєш іще одну й починаєш перераховувати по пунктах.

Пункт перший — цивілізаційний. Тут без певного пафосу не обійтись, але факт є фактом. Розвинені країни давно зрозуміли, що розвиненість країни починається з розвитку дитини. І не абстрактної, а в тій царині, де в неї є талант. Тому старша школа без спеціалізації виглядає як дивина, й необхідність старшокласникам пробувати себе в конкретній професії не обговорюється, а сприймається як норма. Тож тут вибір простий. Хочемо бодай наблизитися до цивілізованих і розвинених країн? Рецепт є.

Пункт другий — віковий. Коледж — це чудова нагода для дитини максимально рано розпочати шлях до професії. Не факт, що він буде прямим і легким. Але що раніше дитина його розпочне, то більше часу залишиться на зміну шляху, ну, чи на вдосконалення. І рефлекторний вигук “не забирайте в дітей щасливого дитинства” аж ніяк не є аргументом. Бо хто сказав, що дворічне навчання в старших класах без конкретної мети і є ознакою щасливого дитинства?

Пункт третій — лікування від інфантилізму. Не варто плутати дитинство з інфантилізмом. На жаль, наша шкільна система успішно плекає саме останній. Виконання незрозумілих забаганок дорослих не задля досягнення конкретної мети, а заради абстрактних цілей, які здебільшого не мають жодного стосунку до реального життя. Висока шкільна оцінка, приміром, із математики — це просто цифра, що свідчить лише про засвоєння певної інформації, а не про вміння втілити ці знання в професії.

Пункт четвертий — ієрархічний. У школі всі предмети однаково важливі. З погляду викладачів. Хіба що у спеціалізованих школах намагаються вибудувати ієрархію предметів. Але за відсутності мети у вигляді конкретної професії ця “ієрархія” розмивається. А от у коледжах усе природно. Є предмети головні й другорядні. Немає людини однаково талановитої в усіх галузях. Тож і вимірюємо відносно майбутньої професії. Це не означає, що потрібно ігнорувати певні предмети, але вчить дитину чітко визначати, що саме їй знадобиться в професії. І на відміну від школи, в коледжі за такий підхід не піддають анафемі, а навпаки, вітають.

Пункт п’ятий — відповідальність. “Вітер студентського життя”, звісно, комусь може й закрутити голову. Але в коледжі вже все по-дорослому. Тут — власна відповідальність дитини як за прорахунки, так і за успіхи. Немає класного керівника, який водить за ручку, а є куратор, який координує навчання й не більше. Інші принципи стосунків із адміністрацією. В чомусь жорсткіші. Але тут привчають вирішувати проблеми самостійно, а не методом “завтра прийде мама до школи — от із нею й обговоримо”. Я далекий від ідеалізації всіх коледжів гуртом, але в найгіршому з них однаково є вектор ставлення до студентів як до дорослих, а не малолітніх недоумків.

Пункт шостий — свобода навчання. Безумовно, все залежить від учителя. Всюди. Але контекст змінює правила гри. І якщо контекстом є опанування професії, а метою — навчити дитину цієї професії, раптом з’ясовуються дивні (як до шкільних аксіом) речі. Виявляється, що в принципі підручник, звісно, є, але цілком можна обійтись і без нього. Чому? Бо згадуємо про “ієрархію предметів”. Той, хто викладає предмети, дотичні до професії, підручником не обмежується. А той викладач, який читає обов’язкові, але не головні предмети, формує програму, мінусуючи з підручників усю “воду”. Зрештою підручник перестає домінувати в навчанні. Те саме і з домашніми завданнями — неформальними там, де стосується професії, і мінімальними там, де професії не стосується. В підсумку дитина займається більше, а часу витрачає менше. Бо є чіткий вектор і мета.

Пункт сьомий — стрижневий. Непомітно навіть для самих дітей у когось раніше, а в когось пізніше з’являється “стрижень професії”. Це коли саме собою навчання з мети стає засобом опанувати професію. І тут уже починається самостійний пошук додаткових знань, умінь, інформації. Не абстрактно, а дуже конкретно.

Пункт восьмий — право на помилку. Хтось “потрапляє” у “свою” професію відразу. Комусь потрібно перепробувати багато чого, щоби знайти себе. Саме тому коледж — це і є ресурс часу для спроб. У виші це зробити значно важче. А тут — простір для перевірки себе, для намагання зрозуміти, що ж саме потрібно в житті. Й оці два роки — це і є час, виграний для спроб. Якого ровесники-школярі не мають.

Крізь кавовий дим із філіжанки бачу поблажливо-скептичні погляди. “Ну й картину намалював! Фантазер! А от ми про коледжі зовсім інше чули! Відстійник для лінивих дітей! Я своєму так і кажу: “Не вчитимешся — до ПТУ підеш!” І ти наче маєш виправдовуватись. І набираєш повітря, щоб іще раз повторити аргументи. Проте натомість кажеш: “Гаразд! Шлях ваших дітей — це ваша справа. Але ж бачу, що насправді десь глибоко заховався страх. І не один. Декілька страхів. Тож замовмо ще по філіжанці й поговорімо саме про ці приховані страхи”.

Страх непрестижності. Звісно, серед коледжів були, є й будуть “елітні”, де конкурс завжди великий. Це здебільшого творчі коледжі. Тут елітність виникає з обмеження за ознакою таланту й творчого конкурсу. Ще є “елітні” коледжі, де оплата за навчання сягає зоряних висот і ніби передбачає якість навчання й ексклюзивність. Всі решта (знов-таки рефлекторно) потрапляють до розряду “відстійних ПТУ”, які трохи кращі за в’язницю як за контингентом, так і за правилами гри. Давно вже немає тих достославних радянських ПТУ. І контингент у звичайному, приміром, будівельному коледжі може бути значно вишуканішим, ніж в елітній школі. Зрештою все просто. Підійдіть. Поспілкуйтесь. Подивіться. Почитайте відгуки. Тільки робіть це не в останній момент. А престижність визначається тим, наскільки професія буде потрібна в майбутньому й наскільки припаде до душі дитині.

Страх змін. Усі ми боїмося змін. Криво-косо. Зі скандалами та зборами “на штори”, але притерпілися за дев’ять років до школи. Колективи склались. А тут міняти на невідоме? Заради чого? А от заради цих змін і міняти. Заради того, щоб дитина навчилася швидко адаптуватись у новому колективі. Й не в ієрархії шкільного зразка з чітко визначеними відмінниками й двієчниками на всі роки та фіксованим колективом. У більшості коледжів навчання “змішане”. Себто групують за предметами, а не за класами. Тому немає фіксованих колективів із усіма мінусами таких утворень. Але є школа психологічної адаптації тут і зараз, а не на стало-шкільному фундаменті навіки проставлених печаток.

Страх помилки. Боїтеся, що помилитесь із професією? То це й не помилка зовсім. Це “простір спроб”. У коледжах значно легше, ніж у вишах, змінити фах, напрям навчання.

Подолаєте бодай ці три страхи? Спробуйте! Звісно, картина є далекою від ідеалу. І коледжі — це аж ніяк не “райські кущі”. Й усі ці страхи та рефлекси — це страхи й рефлекси суспільства, а не окремих людей. Як важко позбавлятися застарілих, заяложених штампів! Навіть приклад розвинених країн погано допомагає. Мабуть, найважливіше — це зрозуміти доволі просту річ. Кожна дитина талановита. По-своєму. І що раніше ми допоможемо дитині розкрити свій талант, то краще буде всім. Дитині, батькам і, зрештою, країні. Це геть не означає, що дитячий талант не можна відкрити за допомогою шкільних старших класів. Можна. За певних умов і в обмеженій кількості. А от коледжі — шлях ширший. І це не реклама коледжів, а просто здоровий глузд і логіка.

Ну як? Каву допито. Співрозмовники замислились. І вже хтось гуглить список коледжів. І так від несміливих роздумів в очах батьків прокладається шлях до ще далекого, але можливого професійного успіху дитини. Якого ніхто не гарантує, але показує можливий напрям.

Такий от у нас із вами початок розмови. Розмови про надзвичайно важливе. Про те, про що, сподіваюсь, іще буде нагода поговорити ґрунтовно, розбиваючи проблему на складники. І намагаючись без пафосу та взаємних образ знайти відповідь на запитання, яке так і бринить у дитячих очах: “Для чого я йду вчитися?” Просте начебто запитання. Та головне — не пробувати рефлекторно тікати від нього.

Олександр МІРОШНИЧЕНКО, режисер, актор, драматург, викладач Київського міжнародного університету